Серед письменників, що відвідали Україну під час Книжкового Арсеналу, — постійний гість українських фестивалів Звонко КАРАНОВИЧ із Сербії. Поет, прозаїк, харизматична людина з «антисистемними» поглядами. Безпосереднім приводом приїзду Карановича став вихід його роману «Три картини перемоги» в українському перекладі Зоряни Гук у видавництві «Комора». Це частина трилогії «Щоденник дезертира», яка розповідає про життя трьох молодих людей зі своєрідного «втраченого покоління» в сербському місті Ніш на межі ХХ і ХХІ століть. Зокрема на тлі балканських війн, що до них (як і до патріотичної риторики) герої Карановича почувають недвозначну відразу. Субкультура, буденність, пошуки себе в реальності, що змінюється не на краще, любовні пригоди... Все це Звонко Каранович зображує колоритно та з доволі похмурою іронією. Є тут і особливо цікаві відтепер для українських читачів сцени війни. Розмова з сербським письменником вийшла досить тривалою — Каранович цікавий і натхненний співрозмовник. У його словах ви знайдете чимало застережень, просто вартих уваги думок і спогадів, дещо несподіваних і суперечливих тез (скажімо, про Югославію сімдесятих-вісімдесятих як прогресивну країну). А ще, напевно ж, зауважите, наскільки цей уже давно не юний чолов’яга залишається таким собі «рок-н-рольним романтиком». Може, саме тому, як він каже, читачі по-справжньому вірять у його персонажів, а інколи навіть хочуть із ними одружитися?

«ІСНУЄ СТЕРЕОТИП, ЩО СЕРБИ — ПОГАНІ ХЛОПЦІ»

— Пане Звонко, говорячи про Балкани і Сербію, не можна, на жаль, не згадати чимало стереотипів, пов’язаних із вашими краями — від натхненних фільмами Кустуріци уявлень про радісний музичний балаган до образу суцільних військових злочинців. Як із ними дає раду сербський літератор?

— Це дурнуваті стереотипи. Стереотипи взагалі — це примітивні уривки думок, які тиражують ЗМІ, стереотипи мають лише два кольори — чорний і білий. А завдання письменника — показати всі відтінки людини та її душі. Є стереотип, що серби погані хлопці; сподіваюся, я своїми книжками — та й інші письменники — руйнуємо його. Хоча доводиться й далі з подібним зустрічатися, зокрема у Західній Європі.

— Що для вас є війна як для людини і як для письменника?

— У мене в житті трапилося таке нещастя, що я був у військовій формі 72 дні на війні, яка тривала 72 дні. Маю на увазі війну в Косово. Сцени війни, описані в книжці «Три картини перемоги», — це мій особистий досвід. Брати участь у війні — це одне з найстрашніших відчуттів, відчуття безсилля. Як людина, я ніколи й нікому не побажав би мати такий досвід — стріляти у своїх братів і сестер. Але, з другого боку, війна — це природний стан людини. Людина неможлива без агресії. За словами відомого філософа, людська цивілізація за останні дві тисячі років не прожила жодного дня без війни. І оскільки війна є частиною нашого життя, вона дає дуже багато матеріалу для письменника. Я не хотів писати про війну, волів би взагалі уникнути цієї теми, але вона стала таким ударом, що я просто мусив написати.

— Чи може література лікувати рани, завдані війною?

— Писання поміж інших функцій має й функцію терапевтичну. Терапевтичну для самого автора. Але й для читача також, зрештою, досвід героїв книжки може виявитися корисним. Мені на війні допомагало те, що там є багато часу подумати про багато речей — про любов, про життя, про смерть, про стосунки з близькими людьми. Найбільша проблема війни — це час. Час, що ніяк не минає. Коли ми маємо багато часу, починаємо ставити собі запитання: хто я, що я? Часом навіть забагато запитань для людини, яка живе в сучасному швидкому світі, де вона певним чином віддаляється від себе. Такі запитання ставив собі мій герой, вони призвели до його пробудження, і зі мною це теж сталося.

«ЮГОСЛАВІЯ У СІМДЕСЯТІ Й ВІСІМДЕСЯТІ БУЛА ПРОГРЕСИВНОЮ КРАЇНОЮ»

— У вашій трилогії в кожній книжці дія відбувається в тому самому середовищі, в тому самому місті Ніш, у той самий час, хоч і з перспективи різних персонажів. Чому ви вирішили так зосередитись у часопросторі?

— Це дуже важливо. Я зобразив космополітичних молодих людей із Сербії, які у 1980-х роках слухали закордонну музику, подорожували, навчалися в університетах. І те, що сталося в 1990-х, просто стерло їх із лиця землі — коли в Сербії розпочалося націоналістичне безумство (йдеться про події часів розпаду Югославії та перебування при владі в Сербії режиму Слободана Мілошевича. — О.К.). Вони були найкращими представниками цього суспільства, вони були проєвропейськи налаштовані. Ці люди крокували в ногу з часом, а суспільство хотіло йти назад, до архаїки. Кожен із них є окремим універсумом, який має свою життєву історію. Зображуючи їх, я також хотів показати якомога більше прошарків тодішньої субкультури.

— Історія «поламаних» поколінь є добре зрозумілою в Україні. Для таких людей, я думаю, і в Україні, й у Сербії в ті роки дуже важливою були рок-музика, західна література, бітники...

— Рок-музика відіграла надважливу роль для людей, яким було тоді по 17—18 років. Югославія у сімдесяті й вісімдесяті була багато в чому прогресивною країною, і, наприклад, новий альбом Девіда Бові з’явився тут того ж дня, що й у Лондоні чи Нью-Йорку. У книгарнях були переклади всіх західних книжок. Але те, що було найголовніше, — це подорожі, молоді югослави могли вільно подорожувати Європою і зовсім не відрізнялися від своїх однолітків із Заходу. Це покоління, до якого належу і я, думало, що так триватиме й надалі, що життя — це така собі прогулянка і що нічого страшного з нами не трапиться. Не було важливо, хто якої національності — чи ірландець, чи американець, чи українець, ми запрошували всіх до себе додому, мандрували автостопом і насолоджувалися життям. Але потім ми зазнали поразки. Я вважаю, що ця поразка зіпсувала, зламала, перекреслила моє життя, воно пішло помилковою дорогою. Назва «Щоденник дезертира» показує, що ці троє героїв не захотіли брати участь у націоналістичному божевіллі, яке настало в Сербії у дев’яностих. Вони не дезертири з війська і з війни, а дезертири з суспільства, вони були виховані на інших цінностях, і вважали, що слід боротися саме за них. Але хоч вони й намагалися жити окремо, власними цінностями, їм не вдалось оминути ні війни, ні інших жахіть.

— А як такі люди, уявні герої цієї книжки з їхніми цінностями мають почуватись у сьогоднішньому суспільстві з його надшвидкими комунікаціями, глобалізованістю, тиском поп-культури, новими війнами та іншими загальновідомими рисами?

— Гадаю, вони насамкінець поселилися б на якомусь острові, купалися б і відмовилися користуватися Фейсбуком та електронною поштою. Час змінює людей. У мене вдома є 5 тисяч книжок, 15 тисяч компакт-дисків. Моя бібліотека від Гомера до Пруста, від Хемінгвея до Камю, диски від Бітлз і Роулінг Стоунз до Боба Ділана. Але двом моїм дорослим донькам, їхньому поколінню це не цікаво, вони не слухають такої музики, не читають таких книжок. Тому я гадаю, що героям мого роману хотілося б утекти з такого сьогодення.

— Про те, що сьогодні мало читають, доводиться чути дуже часто. А ви маєте уявлення, як популяризувати читання?

— Ми часто замислюємося про долю літератури, поезії, про долю паперової книжки, але я сумніваюся, що цим треба перейматися. Людина завжди залишатиметься людиною, і якщо вона потребуватиме доброї книжки, доброго фільму, доброї музики, то неодмінно це знайде. А ті люди, які заповнюють свою внутрішню порожнечу, сидячи по 10-15 годин у Фейсбуці, шукаючи щось в інтернеті, все одно по-справжньому не потребують літератури. Для мене дуже важливою є якість читачів. Нехай мене читатимуть сто людей, але це буде сто справжніх читачів.

«ГОЛОВНА ТЕМА МОЄЇ ПОЕЗІЇ — ЦЕ ПОШУК СВОБОДИ»

— Звонко Каранович більш відомий у Сербії як поет. Розкажіть про вашу філософію поезії, її розуміння?

— Так, я передусім є поетом, і головна тема моєї поезії — це пошук свободи. Через поезію, через рок-музику я завжди прагнув знайти втіху і натхнення. У якомусь сенсі мої вірші можна назвати своєрідною «балканською відповіддю» на поезію бітників. І тут символічно, що цього року у мене в Америці виходять переклади віршів, що я писав двадцять років тому. Писання прози, до якого прийшов пізніше, теж стало важливим досвідом, який вплинув на мою нову поезію. Якщо раніше головними були біт, музика, пошуки свободи, то тепер — пошуки форми. Форма — це дуже важливо, певна різноманітність, і тут я спробував звернутися до сюрреалізму. Зрештою, це теж прояв свободи.

— Повернімося до вашої прози, до книжки «Три картини перемоги», але й не будемо далеко відходити від теми свободи. Читаючи роман, я звернув увагу на ставлення його героїв до жінок. Чому воно таке патріархально-стереотипне і зверхнє?

— Це цікава думка. Мій роман досить іронічний — його варто читати, сприймати саме в іронічному ключі. Я хотів показати, що чоловіки, які вдають «мачо», є такими лише назовні або хочуть такими бути, а насправді багато в чому вони вразливі й навіть ніжні.

— Наскільки обставини та реалії ваших романів близькі до дійсності?

— Усі три романи точні. Звички, люди, географія, історичні події. Якщо я пишу, що якийсь виконавець приїхав до Ніша тоді-то, знайте, що це так і було. Максимально точно хотів зобразити й своє покоління — ідентичність, поведінку, те, як вони слухають музику, п’ють... Там є клуби, суспільні відносини, чорний ринок, церква, армія, поліція, корумпована медицина. І троє хлопців, котрі не хотіли змиритися з тим життям, яке їм накидали. Саме тому в одній рекламі моїх романів сказано: «Вони спробували бути вільними у невільній країні». Вони жили по-своєму. Звісно, чимало їхніх вчинків фактично були злочинами — торгівля піратськими дисками, марихуаною, краденим одягом, та робили вони це не заради збагачення. Вони створили свій власний світ зі своїми правилами, зі свободою, але цей світ був бульбашкою і не міг протистояти історії, війні, політиці.

— Якою була реакція на «Щоденник дезертира» у Сербії?

— Фантастична! Я отримав десятки листів, бо лишав свою електронну адресу на кожній підписаній книжці. Люди захопилися боротьбою цих хлопців, хотіли бути до них подібними. Я навіть отримав листа від дівчини: вона спитала, чи існує мій герой на ім’я Корто в реальності — «Я б вийшла за нього заміж». Отже, люди повірили моїм героям, ідентифікували їх із собою.

— До речі, ці троє головні герої з когось конкретного «списані»?

— Кожен із трьох має щось від мене. Один, як і я, був власником музичної крамниці. У другого – мої смаки. Третій побував на війні. Багатьох інших персонажів я взяв безпосередньо з життя, і вони були від цього в захваті. Скажімо, психіатр, який робить ракію з помаранчів – це мій друг. Я, коли писав книжку, запитав його: «Ти не проти, що я про тебе напишу? Змінимо тобі ім’я?», а він відповів: «Чудово! Пиши справжнє ім’я!». Коли роман вийшов, він накупив примірників, усім їх показував і говорив: «Ось, бачите, це я!». Людям сподобалося бути літературними героями. До речі, ще один важливий герой книжки – моє рідне місто Ніш. Це літературний пам’ятник цьому місту, я захотів зафіксувати те, яким воно було у вісімдесяті й на зламі дев’яностих-двотисячних років.

«У НАС НАЙБІЛЬШЕ ЧИТАЮТЬ І ПИШУТЬ ІСТОРИЧНІ РОМАНИ»

— Чи можете поділитися якимись цікавими тенденціями сучасної сербської літератури?

— Не тенденція, а константа: у Сербії найбільше і читають, і пишуть історичні романи. Я спочатку в це не вірив, але мій друг, котрий працює у видавництві, підтвердив. Особливо полюбляють середньовічну історію і, уявіть собі, навіть історію Римської імперії — тут потрібно сказати, що чимало римських імператорів народилися на території нинішньої Сербії. А ще популярні книжки «телевізійних облич» зі страшними тиражами понад 50 тисяч. Мама мого приятеля читає такі книжки, де телезірки пишуть про невлаштованість свого особистого життя, й зітхає: «Боже, яка гарна й успішна ця жінка, але як же їй не щастить». Це феномен останніх років п’яти, щось на кшталт реаліті-шоу. Остерігайтеся, воно може прийти і до вас!

— Чудова порада для українських видавців. А що діється з сербською поезією?

— Усе дисперсивно, немає якихось головних напрямків. Молодь експериментує. У сербській поезії відчувається вплив словенського поета Томажа Шаламуна. Чудово, що поетів у нас дуже багато. Останніми роками з’явився цікавий феномен — публічні читання молодих авторів у кав’ярнях, покинутих кінотеатрах і подібних місцях, на які часом приходять сотні людей. Така собі експансія молодої поезії в міський простір.

— Давно хотів запитати: як практикують нині суто літературні відносини між балканськими країнами, котрі в 1990—2000-ні перевоювали між собою? Чи спілкуються між собою, чи беруть участь у спільних проектах поети, прозаїки з Сербії, Хорватії, Боснії та інших колишніх гарячих точок?

— На особистому рівні стосунки чудові. Але в культурному взаємообміні є проблеми. Наприклад, хорватські та боснійські книжки широко присутні в сербських книгарнях, починаючи від того ж Міленка Єрґовича, а ось у Хорватії чи Боснії з сербськими книжками значно складніше. Вони кажуть, мовляв, сербська книжка занадто дешева, але мене таке пояснення не задовольняє. Так, у мене виходила книжка в Хорватії, виходили Михайло Пантич, Драґан Великич, але це радше винятки. Немає постійного потоку.

— Цікаво, що читав сербський письменник із української літератури?

— З української літератури можу назвати три речі. Це антологія постмодерного оповідання, яку мені нещодавно доводилося читати, це Тарас Шевченко і це «Перверзія» Юрія Андруховича. Що ж до України загалом, люблю тут бувати, мені завжди все подобається, ніби зустрічаєшся з другом. Дехто, правда, каже: «Що ти там робитимеш? Там війна!» Але я із задоволенням спростовую такі історії.+

Олег КОЦАРЕВ, переклад Зоряни ГУК

Фото: Миколи Тимченка