Не лише для автора, а й для широкого читача цей твір став, за елегантським висловом Умберто Еко, «талісманом для стимуляції симпатичних струменів». На Винничукову вулицю прийшло письменницьке щастя: «Я відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у ліжку, а й в туалеті, і не тільки до, а й після» («Весняні ігри...»).

Сам Винничук, як правдивий містифікатор-епікуреєць, всіляко-активно підтримував набуте реноме плейбоя — наприкінці 2000-х увійшли в моду «ночі еротичної поезії», чільним завсідником котрих і був пан Юрій. І це попри те, що його поезії достеменно ніхто не знав: єдина тонюсінька, на двадцять кишенькових сторінок збірочка «Відображення» вийшла ще за радянських часів (К.: Молодь, 1991). Аж ось 2010-го з’являється повний кодекс Винничукових віршів: «Передчуття осені» (Л.: Піраміда). І тут на уважного читача чигало кілька відкриттів.

По-перше, писати вірші Ю.Винничук припинив 1993-го, про що свідчить найпізніша текстова дата у цій збірці. Фактично він переніс усі свої поетичні експерименти у прозу, де ті чудово й прижилися. Римований рядок, де «слово слову — вовк», виявився затісним для його пишних метафор. Скуштувавши прозової волі, ще молодий письменник із подивом завважив в одному з останніх поетичних творів: «То все мої вірші але я вже їх не розумію». Або й іще жорсткіше: «Віршів моїх не читай — інакше зникне бажання взагалі читати». Але то кокетування. Поезія Ю.Винничука назагал ваблива, відверта й вигадлива. Деякі рядки ладні прикрасити будь-який поетичний мундир, приміром таке: «Бліда рука забута кимсь на фортеп’яні».

Винничукова поезія засвідчує те саме, що і його рання проза: переповненість читацьким досвідом. «Якщо комусь судилося стати письменником, у дитинстві в нього виявляється справжня булімія читання, споріднена з любовним пожираючим вогнем, — пише французький філософ від літератури Шарль Данціґ. — Читання, доведене до стану пристрасті, інколи є симптомом писання. Читають, читають, читають і майже автоматично наближаються до стану «пишуть, пишуть, пишуть» (Навіщо читати? — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015). Вірші Юрія Винничука — то нескінченні алюзії на західні та східні взірці: від японських хокку до Анрі Мішо («руки задоволено потирав м’ясник / душа мертвого телятка скубла вздовж паркана / тоненькі душечки скошеної трави») та стьобу російських «оберіутів» 1920-х років:

«Стигнуть дні мої на стебельцях трав

Медом скроплені і асфальтом

За мною ніхто вже давно не зітхав

І нікому мене не жалко».

Отже, серед усього цього «повного зібрання віршів» мусили би бути й ті, що їх натхненно декламував пан Юрій по «ночах еротичної поезії» й за що його прозивали порнографом. Але тут не те що порнографії — еротики катма; аж судомить від авторової цноти. Пояснити це годі хіба гіпнотичним навіюванням (ті, хто бував на публічних виступах Ю.Винничука, відають: він це може). І поодинокий рядок «з садів дитинства вигнаний давно / В садах розпусти квіти доглядаю» до уваги можна не брати: то лишень декларація. Та й геть не схожий на сексуально заклопотаного мачо такий автопортрет: «Вже й тінь маліє моя / а я все ще цвіркун / котрий мешкає під підлогою».

Утім, жінки у Винничукових поезіях — щокроку. За великим жанровим рахунком — це середньовічний бестіарій, розглядання інакших істот. Автор зі смаком описує всілякі жіночі капризи-каверзи, й коли нарікає на їхні підступи, то хіба для годиться. Бо — зачарований мінливістю того зло-доброго аркану, що не улягає жодній логіці. Це вже за двадцять років по тому він сформулює суть того юнацького шоку: «Один-єдиний ангел, який заховався в жінці, може виправдати перебування у ній сотні чортів» («Танго смерті»), а тепер переймається тим, що «жінка — метелик, і не квітка її вибирає». Хочеться ж навпаки — й уся книжка перетворюється на алхімічну майстерню з пошуку приворотного зілля. У перебігу цієї дослідницької діяльності доходить розуміння: жінка — то Інший. Пізнати її за допомоги простого чоловічого інструментарію ніяк. Треба збагнути природу Іншого.

Вірші Винничука (як, зрештою, і проза) — це звіти про зіткнення з Іншими (символом котрих є для нього жінка). І годі дібрати, де у цих текстах прожите-відтворене, а де прочитане-рефлективне. В турецького нобелівського лавреата Орхана Памука є двійко персонажів: один «придумывал рассказы, чтобы жить, а этот человек мечтал жить, чтобы сочинять рассказы» (Белая крепость // Иностранная литература. 2004, №3). Це точно про Ю.Винничука, котрий об’єднав був два ці способи буття: «Світе посунься — дай мені місце / за те я тобі віддячу — звільню місце в моєму віршеві». О.Памук же веде далі: «Когда... мы сочиняем такие рассказы и выискиваем странности в себе, мы превращаемся в других». Перевтілення в Інших (у чоловіків-жінок, тварин-рослин, у класиків та друзів-літератів) — Винничуків метод. Решта — камуфляж, бантики для масового споживача. Великим, вигадливо зав’язаним бантиком і є роман «Весняні ігри...».

Винничуків інь/янь — прожиття текстів з одночасним текстуванням реальності — переконує читача незгірш від того, як це описує Умберто Еко: «У мене викликав симпатію Маркс, адже я був певен, що вони зі своєю Дженні кохалися весело. Це відчувається у мирному диханні його прози та у його гуморі. А... коли весь час спиш із Крупською, то тобі врешті-решт нічого не залишається, як написати книженцію на зразок «Матеріалізму та емпіріокритицизму» (Маятник Фуко. — Х.: Фоліо, 2014). Останній роман Юрія Винничука «Танго смерті» (Х.: Фоліо, 2012) засвідчив, що автор і далі спить правильно. Аж так, що новинка стала «кращою книжкою кількох останніх десятиліть в українському літературному процесі» (Олена Романенко. Семіосфера української масової літератури: Текст. Читач. Епоха. — К.: Приватний видавець Якубець А. В., 2014). У рейтинґу «Книжка року’2012» новий роман ледь-ледь поступився посмертному (і таки найсильнішому) роману Василя Кожелянка «Діти застою», випередивши новинки цілого сузір’я — Куркова, Дочинця, Малярчук, Забужко. «Книга року Бі-Бі-Сі» вдруге віддала Винничукові першість. Торік «Танго смерті» видали у Швейцарії.

Про цю книжку Ю.Винничука критика писала найщедріше: інвентаризовано всі зовнішні прояви тексту. Так, детектив. Так, авантюра. Так, легенда Львова. Так, містифікація (Арканум як первень суфізму). Так, «капрічос» українського спротиву (хоч ці картинки часом схожі на оповіді упівців з циклу «Стрийко Зеньо»: «Коли вони сходилися і починали згадувати воєнну романтику, ми слухали ці історії, наче пригоди піратів або ковбоїв»). Впадає в око зросла вправність автора у мовленнєвому маніпулюванні — як ото в Ремона Кено у «Вправах зі стилю»: то текст упокорено плине необароково-шевчуковими долинами джерел, а осьде ярмарково стрибає, мов на одеському Привозі.

Можна говорити і про «психоаналіз для бідних», що закидали й згадуваному Памуку (до речі, Орхан — один з персонажів «Танго смерті»). В обидвох письменників — турецького й українського — персонажі психоделічно залежні від ідей та від образу Іншого; виписувані ними діалоги-розмови — немов анестезія, опіум. Обидвом ходить про одне: «Надо снова все вспомнить, чтобы снова вернуть потерянную жизнь» (О. Памук). Так, у певному сенсі «Танго смерті» — роман наркотичний, недаремно швайцарці видали його під назвою «У затінку маків».

Варто лишень пам’ятати, що найефективніший наркотик для Ю. Винничука — книжка. Авторові важить, що слово те — жіночого роду. Жінки-книжки і далі на кону його вистави — наркотичні, як видіння, дзеркала, відлуння. У «Весняних іграх...» то був справжній рок-н-рол: «Віра прочитала не лише Гайдеґера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Строса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів. Саме лише усвідомлення того, що переді мною розкинулася така вражаюча скарбниця знань, викликало в мені якусь нестримну жагу, котру доводилось тамувати довго і методично. Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною уся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджінію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саґан, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінґ, Лесю Українку і Оксану Забужко». У «Танго смерті» книжки ведуть своєї під похмуру мелодію ґотики; вони вже не підморгують, а відверто застерігають. Авжеж, «старі книги добряче вже здичавіли. Якщо не пильнуватися, то можуть і пальця відкусити».

І тут відкривається, що «Танго смерті» у своїй основі — містичний роман з життя книжок. Дія відбувається «у книгозбірні, де нема проторених доріг. Я б на окремих стелажах повісив застереження: «Сюди небезпечно заходити. Можете не повернутися»... Бібліотека — це потойбіччя, Аїд, і ви, як юний Орфей, спустилися у це провалля за Евридикою» (20 письменників сучасної України. — Х.: Фоліо, 2011). Це, вважай, пряме продовження «Мальви Ланди», тільки на іншому стилістичному регістрі. Це — вищий алегоричний пілотаж: уплести довгу символічно-містичну нитку до реалістичного тексту, коли «непосвячені розуміють усе буквально або ж узагалі нічого не розуміють».

Літературознавець О.Романенко значить: «Танго смерті» — новий тип художнього тексту, адресованого одночасно і масовій читацькій авдиторії, й інтелектуально стурбованій читацькій спільноті». Інакше кажучи, Юрій Винничук укотре містифікував свого читача, дарма масового чи стурбованого. Та й чого, зрештою, чекати від літерата, що має ПМЖ там, «де цвіте гашгаш, під тінню його». Не диво, що з-під останньої сторінки випурхує посмішка Чеширського кота: «Можливо, це все лише фантастика, казочка для дурників, а можливо, й ні. Успіхів».

Костянтин Родик