Також у книжці йдеться про дорослих та їхній украй дивний спосіб життя.

Отже, дитина – це маленька людина, проте маленька лише тимчасово. Щодня вона змінюється. Усі діти поспішають стати дорослими. Вони ростуть і думають: «Як добре бути дорослим, вільним, самому все вирішувати!» А коли виростають, то все стає інакшим: «Як непросто бути дорослим, вільним, самому все вирішувати». У дитини маленькі ручки, ніжки, вушка. Усі дитячі речі маленькі: ліжечко, книжки… Але живуть діти в такому великому світі! Та ідеї мають зовсім не дрібні. Навпаки, дитячі ідеї – грандіозні, такі, що дорослий тільки відкриває рота і каже: «Ох!»

У дітей дивні бажання: мати блискуче взуття, їсти солодку вату на сніданок, слухати ту саму казку щовечора. Хоча в дорослих також бажання не менш дивні: щодня митися, спати без жовтого песика… Малеча не може збагнути, як таке можливо. Також діти можуть плакати від того, що шампунь потрапив до очей, що в кімнаті темно, що наснився страшний сон. Дорослі ж, навпаки, люблять спати в темряві, майже ніколи не плачуть, а якщо й плачуть, то тихо. Як так можна?

Увага! Діти схожі на губку – вбирають усе, що треба й не треба.

Зазвичай вони не дуже люблять ходити до садочка і школи. А люблять спостерігати, як ростуть трави, ганятися за голубами, слухати голоси моря з мушель, кривлятися перед дзеркалом.

Діти бувають усякі – різного кольору, статури. Бувають низенькими, товстенькими, мовчазними, в окулярах, на інвалідних візках, з брикетами, що сяють на сонці… Бувають також вередливими, не хочуть вкладатися спати, інколи б’ють посуд, хочуть робити лише те, що їм заманеться.

Діти, які не хочуть виростати, завжди залишаються дітьми. І як їм таке вдається? Це їхній секрет. І тоді, вже дорослими, вони завжди вміють захоплюватися маленькими речами: промінцем сонця, сніжинкою…

Авторка книжки в кінці сама собі ставить питання, який же сенс у всій цій писанині? А такий: дитина – це маленька людина. Щоб заснути, вона потребує теплого погляду і лампу біля ліжечка.

Олена Забара