Павел Пеньонжек – польський журналіст, кореспондент Польського Радіо в Україні. Вперше відвідав Україну сім років тому. Від перших днів Євромайдану працював кореспондентом у Києві, згодом вирушив на схід. У березні 2015 року у Варшаві відбулася презентація його книги "Привітання з Новоросії".

DW: Пане Пеньонжек, нещодавно в Польщі вийшла Ваша книга про події на Донбасі. Розкажіть, будь ласка, про неї детальніше.

Павел Пеньожек: Книга називається "Привітання з Новоросії" - звісно, це іронічна назва, тому що в самій книзі я говорю, що нічого такого, як "Новоросія" не існує, і це проект Кремля. Його намагалися втілити в життя, але безуспішно. Адже за задумом там мало бути мінімум вісім південно-східних областей України, а більшість цих регіонів сказали, що їм це не цікаво. Навіть у Донецьку та Луганську люди якось прохолодно зустріли ці ідеї. В основному у цій книзі мої історії з квітня по листопад 2014 року, які я бачив сам на Донбасі в різних містах: Слов’янськ, Маріуполь, Новоазовськ, Краматорськ і т.д. У моїй книзі 10 розділів, у неї нема особливої хронології та глибокого аналізу ситуації на Донбасі. Це мої думки про те, чому все почалось саме там, що це за проект "Новоросія", чого хотіли люди, як змінились їхні постулати. Адже на початку люди говорили тільки про федералізацію, а потім вже про сепаратизм. Я намагаюсь розказати людям, які там не були, хоч б трохи про події на сході України.

Як зустріли Вашу книгу в Польщі? Якою була реакція людей?

Я нещодавно повернувся з Варшави, де відбувалися презентації у книгарнях. Мені було дуже цікаво, що говоритимуть люди, дізнатися їхнє сприйняття конфлікту. Я довго вважав, якщо спитати громадянина Польщі, де зараз відбувається найближчий збройний конфлікт, то він відповів би Афганістан чи Ірак. Це говорить про те, що до свідомості людей зовсім не доходить, що насправді відбувається. Я маю надію, що після прочитання моєї книги, люди хоч трохи по-іншому оцінять ці події в Україні.

Але підкреслю, що метою моєї книги не є аналіз ситуації, тому що потрібно ще багато часу для того, щоб зрозуміти, що відбулося насправді. Щодо сприйняття книги, то я намагався прослідкувати його у різних середовищах. Іноді я чув, що фактів у книзі нема, а є тільки проукраїнська пропаганда. Є люди, які всерйоз сприймають утворення "ЛНР"/"ДНР", тому зрозуміло, чому книга може їм не подобатись. Адже я показав Донбас не таким, яким він їм уявляється. Але також я чув від людей скептично налаштованих, що достатньо велика увага приділяється й сепаратистам, що дозволяє побачити обидві сторони конфлікту.

Павел Пеньонжек

Коли Ви вперше побували на cході України?

Це був Слов’янськ. Я приїхав туди у середині квітня, тому що там почалось відбуватися щось незрозуміле, з’явилась якась бронетехніка. Це був мій перший раз на Донбасі, я прожив там 2 тижні, багато речей мене дивувало тоді. Добре запам’яталась розмова у потязі з етнічним росіянином, колишнім військовим з Донецька. Він мені сказав: "Політики замість того, щоб після Майдану приїхати до нас та сказати, як нам жити, почали готуватися до виборів". І це тоді реально віддзеркалювало настрої людей на Донбасі - почуття того, що їх кинули, і ніхто не розуміє, що відбувається.

В яких умовах Вам доводиться працювати у зоні конфлікту?

Буває й так, що я можу жити два тижні в готелі, і тільки виїжджати на зйомки чи на інтерв’ю на околиці міста. Тобто за два кілометри від центра міста, де триває нормальне життя, працюють кафе та магазини, починається справжній фронт та бойові дії. Бувало й так, що я тиждень жив у селі Піски в момент найзапекліших боїв за Донецький аеропорт. Там я жив у сховищі разом з військовими: у нас не було води, нормального туалету, проте була їжа, яку привозили волонтери. Пам’ятаю, коли я повернувся назад після цього тижня, все в нормальному житті мене дивувало. І це тільки після одного тижня на передовій. Я можу тільки уявити, як тоді військовим, які вертаються після 2-3 місяців. Якщо говорити про засоби безпеки, то я маю свій бронежилет, каску, аптечку. Але найголовніше, це знати, як себе поводити під час обстрілу та куди сховатись.

Яке ставлення до Вас, коли ви говорите, що приїхали з Польщі, Євросоюзу?

Люди, які підтримують "ЛНР"/"ДНР", в основному, дуже не люблять поляків, тому я чув багато поганих речей на свою адресу, говорили, що ми зрадники та вороги. Цікавими є всі розмови про Євросоюз. Люди починають розпитувати наскільки погано у нас жити, про безробіття, медицину, освіту і т.д. А коли вже нема про що розпитувати, то кажуть, що у нас це не приживеться, бо ми маємо інший менталітет. Проблема у великій мірі в тому, що жителі Донбасу майже ніколи не виїжджали за межі своєї області чи до Києва. У цьому сенсі вони дуже провінційні, і світ для них виглядає дуже абстрактним.

Які політичні симпатії у людей, котрі змушені жити під постійними обстрілами?

Дуже складно сказати однозначно. Нема такої чіткої мапи політичних симпатій. Наприклад, в Луганській області є два сусідніх села, одне з яких підтримує Україну, а інше - сепаратистів. І чому так склалось, ніхто не може пояснити. Коли люди так довго живуть у напрузі, вони стають злими та проти всіх. Їм хочеться спокою. Але настрої дуже міняються. Тут якраз дуже добре помітно, як працює російська пропаганда, саме у вигляді чуток. У Дебальцевому, наприклад, були великі претензії до української армії. Жителі вимагали військових вийти з міста, бо сепаратисти стріляли по місту через них. Вони думали, що, якщо одні відведуть війська, то інші теж відійдуть.

Ви можеш пригадати найскладніший момент своєї роботи за час конфлікту?

Напевно, найскладніше місце було там, де збили літак Малайзійських авіаліній. Я приїхав туди зранку після катастрофи. І там серед поля лежало близько 200 тіл, це виглядало шокуюче. Пізніше їх погрузили в потяг, там було дуже багато мух… Я не бачив усього цього своїми очима, але сама думка про це була жахливішою за трупи серед поля. А найнебезпечніший момент був якраз у Пісках. Одного дня мене двічі ледве не вбило обстрілами. Снаряд летів прямо на мене, але влучив у кут будинку, що й врятувало мене. Трохи пізніше у той же день, у будинок, де я перебував. Обстріл вівся з "Градів". Я встиг вчасно сховатись у бліндаж, і снаряд не зачепив мене. Я вважаю, що в той день я народився вдруге.

Який у Вас прогноз на майбутнє Донбасу?

Мені здається, що чим більше я проводжу часу там, тим дедалі менше розумію, що там відбувається. І після Криму мені дуже складно робити якісь прогнози, тому що ніхто не думав, що Крим буде взято. Зрозуміло одне, що реального перемир’я не буде ще дуже довго, і бойові дії будуть продовжуватися далі. Сепаратисти будуть наступати, і намагатися взяти під контроль усю Донецьку та Луганську області, а українські сили будуть захищати свою територію.

Чи будете Ви продовжувати займатися військовим репортажем після закінченні конфлікту в Україні?

Я ніколи не думав, що буду військовим кореспондентом. Перш за все, я завжди писав про Україну та трохи про Росію, і у моїй перспективі не було того, що тут може початися війна. Тому це такий досвід, якого я не очікував. Війна для мене дуже неприємна річ, і мені це ніколи не було цікаво, я свідомо її уникав. І ця війна підтвердила всі ті жахи, про які я думав, тільки я сам їх побачив. Тому я не думаю, що мені і далі захочеться їздити на війну. У цій країні у мене дуже багато друзів, я тут жив тривалий час, і мені теж складно, і я теж переживаю, як і більшість. Я на цій війні, тому що вона відбувається в Україні, а не тому що це війна.

Розмову провела Анастасія Магазова