Re: цензії

Народилася у Вінниці. "Батьки - інженери, хоча в ідеальному світі мама мала би бути художником, а тато мандрівником". Здобула ступінь бакалавра політології, закінчила магістратуру з журналістики у Києво-Могилянській академії. "Фаху політолога зреклася свідомо: не хотіла бути ні кабінетним ученим, ні "балакучою головою" в телевізорі". Працювала журналістом-фрілансером. Видала 6 поетичних збірок, серед яких: "Посібник зі створення світу" (1999), "Сьогоднішнє завтрашнє" (2001), "Портретування асфальту" (2004), "Діалоги з Одіссєем" (2013), "Сезон штормів" (2013), "Катівня. Виноградник. Дім" (2014). Перекладає художню літературу з балканських мов. Захоплюється подорожами, фотографією, етнографією. Дослідила свій родовід до 5 коліна. Живе у Вінниці та в Сараєві, де мешкає її коханий.

Я була татова донька з хлопчакуватою вдачею, кораблики мені здавалися цікавішими за ляльок. Мама ображалася, думала, що тата я люблю сильніше, ніж її.

Дев´яності пам´ятаю як темні роки. Радіоелектронний завод, на якому працювали батьки, збанкрутував, пішли скорочення, невиплати зарплат. Їм це коштувало страшних нервів. Було враження, що ми всі одного прекрасного дня захлинемося сірістю.

У нас було всяке - і тяжкі часи, і моменти взаємного нерозуміння. Але я завжди бачила, що почуття між батьками щирі, навіть у миті затьмарень. Шукаю цього і в собі, і в інших. Людям часто хочеться, щоб їхні стосунки нагадували картинку з глянцевого журналу, мені важливіший живий нерв, хай навіть кидає по синусоїді.

У 4-5 років я казала: "Хлопчиська всі поганці, заміж не піду, вчитися не збираюся, буду двірником". Мої сміялися. Потім, правда, щодо двірника передумала. Ставлення до шлюбу не надто змінилося. Хоча й до хлопців я стала прихильніша, вони потім були моїми найкращими приятелями.

Ніколи не боялася самотності, та підлітком страждала від браку друзів. Таких собі ідеальних, якими насправді можуть бути лише уявні. Довго вважала себе гидким каченям, якому ліпше триматися осторонь від зграї.

Ще школяркою підробляла - писала замітки, статті в місцеві газети, це приносило перші гонорари. Дітлахи у дворі дражнилися, мовляв, "журналістка" іде. Зі вступом у Могилянку відчуття відокремленості зникло. Зрозуміла, що таких неформатних людей, як я, на світі не бракує.

Серед шкільних учителів багато хворих людей, які своїм ставленням ламають учням психіку і калічать їхнє дитинство.

За натурою я одиначка. Людей підсвідомо ділю на своїх і чужих. Про всіх попервах думаю завжди добре, поки не маю підстав думати інакше, але дуже важко зближуюся. Якщо маю вибір між зближенням і віддаленим існуванням – триматиму дистанцію.

Дуже зрідка отримуєш абсолютно нищівний електричний імпульс, коли розумієш, що це твоя людина. Лише кілька разів за ціле життя.

Потім починається драматичний процес: усвідомлюєш, що не можеш без цієї людини, намагаєшся відучити себе від хворобливої залежності, збалансувати сили й зрозуміти, чи потрібна цій людині ти. Своїми людьми я дорожу і становлення стосунків переживаю драматично, без шкіри. Тому цукерково-букетний період зі мною неможливий.

Не вірю в любов легку. Справжнє завжди болить. Воно перевертає глибинні шари в душі й витягує тебе всього на світло. Тоді ти зовсім прозора істота, яка обпікається тим світлом і вчиться дихати по-новому. Справжня любов болить незалежно від того, взаємна вона чи ні. Навіть тоді, коли кохана людина буденно йде вулицею, а ти дивишся їй услід, проводжаючи до вечора, болить уся шкіра.

Жінки бувають патологічно відданими, аж до розчинення власної особистості. Найменше, що їм в такому випадку загрожує – постійні маніпуляції. Це частково проблема виховання: стільком дівчатам втовкмачили, що їм конче потрібен супутник, хай який, хай витирає об них ноги й робить нещасними. Аби був.

Чоловіки часто думають, ніби для спілкування з жінкою їм достатньо звичайної побутової мови.

Балканці загалом чесніші зі своїми жінками. Чуттєвіші, відповідальніші, якщо цинічні – то неприховано. Хоча типаж "балканський неандерталець" такий же, як і наш – розкидає шкарпетки по хаті, дозволяє собі брудні жарти, пиячить із друзями й приходить додому двічі на тиждень, щоб посваритися з жінкою і задовольнити базові потреби.

В Україні страшенна вікова інфляція. Усі переконані, що людина в 25 років конче мусить вступати в шлюб і народжувати дітей. Людина в 40 років уже підтоптана. Молодий 55-річний пенсіонер, продуктивний, із планами на майбутнє, для загалу одразу переходить у категорію "стареньких", які лежать баластом на плечах суспільства. Це відгонить Середньовіччям. За кордоном людина в 35-40 років ще спокійно розпочинає все з нуля - нову справу, нові стосунки. А зріла людина бере свій перший шлюб, влаштовує красиве весілля й не виправдовується при цьому. У нас це вважається вже лузерством чи аномалією, на яку дивляться скоса.

Експрес-проживання життєвої програми до 40 років - це марнування половини життя.

Багато хто з моїх ровесників свій вік приховує. Мені 32, і мені з моїм віком комфортно.

Не вважаю, що будь-які мої соціальні кроки повинні узгоджуватися з чиїмись очікуваннями. Батьки - єдині, кого я справді не хочу розчарувати. На щастя, вони мудрі й тонкі люди, розуміють і підтримують мої рішення.

Належу до категорії "лейт-блумерз", людей пізнього цвітіння. Багато з того, що мої однолітки прожили, забули й відкинули як перейдений етап, я продовжую осмислювати дотепер. Це не відсталість, а можливість не розкидатися досвідом. У дитинстві я поводилася як доросла - все сприймала серйозно. З віком почала більше себе відпускати на волю, але й не легковажити дрібницями.

Не вірю людям, які називають себе дорослими. Вони часто обманюють себе чи інших, бо надто хочуть такими здаватися. Або я просто не можу збагнути, як можна свідомо зрікатися дитини в собі.

Зрілість - це не рано стати мамою чи бабусею. Це вміння собі не брехати, бачити себе в тканині реальності. Мій батько часто повторює найважливішу команду підводників - "розгледітися у відсіках". Коли ти нарешті розгледишся, побачиш свій підводний човен та зрозумієш його потенціал – зможеш повести його в бажаному напрямку.

Пам´ять - багатошарове желе, і в одному з його шарів лежить отрута. Можна, копирсаючись ложкою, вийняти щось легке і цілком стравне, а можна сягнути того шару, де отрута, від якої скорчиться все теперішнє життя.

Пам´ять у мене дуже чіпка. Ми з моїм найдорожчим мужчиною постійно сперечаємося щодо пробачення в цьому контексті. Він каже, що пробачити й відпустити ситуацію означає забути. Я ж можу пробачити, але не забуваю: не колекціоную приводів для помсти, але чітко завжди все пам´ятатиму.

Людські стосунки – найсильніші наркотики. І залежність найміцніша, і ломка, коли все летить шкереберть, а ти ще й намагаєшся зрозуміти, чому.

Найбільше я шкодую за тим, що недоговорила людям, з якими вже не зможу поспілкуватися. Принаймні у цьому вимірі.

Відчай може бути продуктивним. Це важке відчуття, та саме воно часто допомагає людині змінитися.

Сильна людина – та, котра посеред великої темряви визнає, що світло існує, нехай навіть і не для неї. А не та, яка на осонні констатує наявність теплого сонечка.

Моя прабаба Катерина казала: "Можна й під каглою (отвір димаря. - Країна) молитися, але від щирого серця".

До церкви в мене багато запитань. Передовсім я повиганяла б торговців із храму - і тих, які там стоять із крамом та "продають" таїнства, і тих, які ділять церковні посади. Ще студенткою часто ходила до Володимирського собору. У переході перед ним сидів дідочок і продавав свічки по 25 копійок - удвічі дешевше, ніж у церкві, їх активно брали. За якийсь місяць існування цього скромного бізнесу на вході до собору з´явилася табличка "Свічки, придбані в переході, у храмі недійсні". Яким чином може бути дійсною чи недійсною свічка, я досі не зрозуміла.

Ідеальна церква в моєму уявленні - це громада перших християн. Вони були найближчі до чистої віри.

Присутність Бога у своєму житті відчувала не раз. Наприклад, свого часу подолала хворобу, що мала всі шанси стати злоякісною. Я просто ходила й подумки розмовляла з Богом, намагалася зрозуміти, чому зі мною так сталося. Відповідь завжди приходить, коли тобі вже не лячно її почути.

Самотності не боюся. Мені комфортно наодинці з собою. Боюся, що не буде людей, яких я люблю, до яких можна, побувши на самоті, прийти і поговорити про все, що думалося, або просто помовчати разом, просто побачити їх. Це справді страшно.

Найбільший мій страх - утрати близьких. Не знаю, як жити в світі, у якому меншає твоїх людей. Але треба шукати примирення з цим досвідом. Бо його ніяк не уникнеш.

Я патологічно бридлива. Мій побутовий страх - мандрівки Укрзалізницею, вона для мене є втіленням антисанітарії. На жаль, їжджу часто, потім завжди влаштовую велике прання. У вагон іноді хочеться заходити в скафандрі.

Ніч - моя пора. Тоді почуваюся, наче в ущільненій капсулі, де можна бути собою і не відволікатися на зовнішні подразники. Дуже комфортне відчуття. Вночі переважно й пишу.

Спати можу завжди, багато - вночі й удень. Я сова.

Щастя - це радість бути собою. Бути з близькими, мати улюблені справи, улюблені місця, можливість бачити ті краєвиди, які хочеться побачити, вільно пересуватися, йти і знати, що є куди повертатися. Тримати високу планку і вміти подобатися собі в ті моменти, коли до неї дострибуєш.

Смерть мене не лякає. Я боялася її тільки в ранньому дитинстві, коли не могла усвідомити, що перестану існувати, як це відбудеться. Потім відкрила в собі велику копальню віри й зрозуміла, що нема ні остаточного кінця, ні остаточної темряви.

Старіння - це коли найближчі люди переходять на той бік, дедалі менше речей і прив´язаностей тримають тебе в цьому світі, і ти легшаєш, хоча тіло важчає. Вірю, що в іншому світі ми з´явимося десь так само, як тут - пологовий будинок, дитину виносять до рідних, а вони всі стоять і радісно чекають, дивляться на неї… Щось таке буде й там.

Сподіваюся, по смерті моя душа не втратить пам´яті про земне життя. Це було б несправедливо. Бо навіщо тоді було все? Для мене важливо вірити в те, що на тому боці я впізнаю дорогих людей, а вони впізнають мене.

Діти - це пам´ять про своїх батьків. Своїм існуванням вони підтверджують, що колись ти теж був на цій землі.

Діти - ідеальні люди, яких потім часто псують виховання й школа, в найширшому сенсі: в них забирають янгольське начало, або знищують, або вчать його приховувати. Щасливі діти - не ті, які живуть у достатку й оточені турботою 24 години на добу, а ті, яким батьки та вихователі дозволяють бути собою. Якби вони мали свободу робити що хочуть, вони би врятували світ, але дорослі їм не дозволять. Це про малих дітей. Підлітки – вже частина системи, і тому, якщо отримають світ, почнеться "Володар мух".

Щирість, відкритість, оголеність емоцій означає вразливість. Дозволити собі бути вразливим можна, лише маючи велику внутрішню силу. Дозволити світові вражати тебе, і при цьому не ламатися, не тримати зла. Нормальна захисна реакція - затулятися, лякатися, агресивнішати. Наростає панцир, під яким у декого задихається внутрішня дитина.

Краще сказати зайве і шкодувати, ніж не сказати потрібного й так само шкодувати. Сказане слово завжди можна підтвердити чи перекрити іншим словом чи дією, бодай спробувати. А несказане – завжди твій найтяжчий вантаж.

Надмірна щирість іноді шкідлива. Я або дуже закрита, або гранично відкрита – із тими, кого вважаю близьким. Бувало, що цим користувалися, щоб вдарити в больову точку. Бувало, що люди виявлялися неготовими до такого рівня відвертості.

Гроші потрібні для того, щоб не думати про них. У мене з грішми нерівні стосунки, гуманітарна праця не приносить об´ємних статків. Зараз мені їх бракує на великі мрії – як-от великий родинний будинок.

Під час кожної війни здається, що гинуть усі найкращі, але ні. Я це виснувала на прикладі Сараєва. Місто пережило понад три роки облоги, богемне середовище здавалося перетертим на порох. Але місто відродилося. На диво, лишилися й люди. Просто найкращих виявилося більше, ніж здавалося на перший погляд. В Україні ідентична ситуація. Було враження - у Небесній Сотні загинули найкращі хлопці. Потім пішла кампанія на Сході, і ми побачили, що й там не бракує найкращих хлопців. Їх кладуть сотня за сотнею, і знову приходять найкращі хлопці. Очевидно, для кожної нації в певний момент відкривається родовище найкращих хлопців. Інакше б усі наші найкращі закінчилися ще в 1917-1919 роках.

Колись ми читали про війну на Балканах і думали: "Гаразд, і де та Боснія? Для чого нам про це слухати?" Тепер Україна перебуває в тому самому становищі малої нації, до якої нікому особливо немає діла. Читаєш про свята чи буденні проблеми в інших країнах, спершу злишся, що нікому нема діла до твого горя, потім думаєш – не можна ж вимагати від інших припинити жити, якщо тобі сусід хату кров´ю залив.

Боротьба буде довга. Наш народ страшенно впертий. А ворог - психічно неадекватний.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Фото: ЛітАкцент