«УМ» на своїх сторінках постійно звертається до літератури «нон-фікшн», що значить просто «непридумане». Інколи такі книжки називають «документальними», але таке означення здається неправильним: біографії, мемуари, есе — яскраві представники «нон-фікшн», але вони базуються на фактах, як їх знає чи пам’ятає автор, а не на документах. В англійській традиції література «нон-фікшн» часто вважається ціннішою за белетристику, «красне письменство». Найбільш поважна премія за «нон-фікшн» — Пулітцерівська (щоправда, її присуджують лише американським авторам). У Великій Британії подібною є премія Семюела Джонсона. Загалом англомовна Вікіпедія подає інформацію про 117 премій за тексти в категорії «нон-фікшн».

Окремі яскраві книжки цього синтетичного жанру вже посіли місце на полицях українських книгарень, але поки що тих перекладів непропорційно мало у порівнянні з західною пропозицією. Причин величезного відставання принаймні три: 1) ці тексти, зазвичай, складні за змістом і мовою, для пересічного перекладача, вчорашнього студента, — не по зубах (або виходить таке...); 2) навіть якщо хтось фахово перекладе за власним бажанням, то навряд чи знайдеться видавець, бо 3) через не дуже високий рівень так званого масового читача гіпотетичний наклад виглядає надто маленьким. Та, хоч як парадоксально, саме відсутність достатньої пропозиції «нон-фікшн» помітно стримує загальний інтелектуальний розвиток. Отже, подивимося, що ми втрачаємо.

Танець від Осіріса до Бежара

Вперше книжка того типу, який тепер загальновідомий як «нон-фікшн», потрапила мені до рук у далекому 1976-му, коли ще й не знав цього слова. Знайома француженка, яка працювала тоді в Київському університеті, дала почитати книжку Роже Ґароді «Танцювати своє життя» (Roger Garaudy. Danser sa vie. — Editions du Seuil, Paris, 1973 — тут і далі переклади мої, ВТ). Я мало цікавився такими матеріями, і спонукало мене відкрити її лише ім’я «ренеґата» Ґароді, якого у 1970-му виключили з Компартії Франції за те, що засудив СРСР після вторгнення радянських танків до Чехословаччини.

Книга захопила мене аж так, що навіть переклав перший розділ-есе «Танець як спосіб життя», котрий починався запитанням: «Що було б, якби замість у той чи той спосіб вибудовувати своє життя, ми мали би мудрість або безумство танцювати його?» Звичайно, тут чути відлуння студентських бунтів 1968-го, але за відповіддю Ґароді звертається до початків людської цивілізації, аналізує танці-містерії на честь Осіріса, вакхічні танці Давньої Греції, танок Шиви. «Танець насправді є загальним способом існування світу — він одночасно є пізнанням, мистецтвом і релігією», — значить автор і додає вислів великого актора японського театру НОО Кошіро Мацумото: «Танцювати означає розуміти рухи богів».

Далі Ґароді показує, як з ініціативи християнських імператорів ІV століття театр і танець попадають під осуд: циркачів і мімів не хрестять, а на Карфагенському Соборі (398 р.) відлучають від церкви тих, хто бере участь в театральних виставах. У Франції до ХVII ст. комедіантам не дозволялося входити до «святих місць». Танець поступово стає «мертвою мовою», й лише епоха Ренесансу, проголосивши нове ставлення до «мирських» цінностей і людського тіла, поклала початок відродженню танцю у формі балету. Проте, на думку Ґароді, до початку ХХ сторіччя балет був «засушеною квіткою», і цю «сплячу красуню в зачарованому лісі» розбудили тільки пошуки французьких імпресіоністів — художників і музикантів. На іншому боці планети, у Сан-Франциско, «діонісійна танцівниця» Айседора Дункан теж почала творення модерного танцю.

Друга частина книжки — портрети творців новітнього танцю: тієї ж Айседори Дункан, Рут Сен-Дені, Марти Грехем, Доріс Гемфрі тощо. Назви розділів говорять за себе: «Мері Віґмен, фаустівська танцівниця», «Рудольф фон Лабан і логіка руху». Окремий нарис присвячено «новому танцю» періоду після 1950 року, в тім числі славетному Морісу Бежару.

Кінець ХХ сторіччя позначений багатьма пошуками і досягненнями сучасного танцю, блискучими постановками Магуй Марін, Іржі Кіліана, Алонсо Кінґа, Жіля Романа, Анни Терези Кеерсмакер, Каролін Карлсон — усе це я зміг, нарешті, побачити завдяки появі на початку 2000-х каналу MEZZО в українських кабельних мережах. Прикметно, що у 2011—2012 роках у Центрі Жоржа Помпіду в Парижі проходила велика виставка «Танцювати своє життя. Мистецтво танцю від 1900 року до наших днів».

Американська саґа з Малої Виски

Ми познайомилися з Аланом Вайсманом у 1993-му. Як один із «зелених», добре знайомий з чорнобильськими проблемами, я супроводжував у 30-кілометрову зону ЧАЕС групу американських науковців, до яких приєднався і Алан-журналіст. Під час розмови з’ясувалося, що батько Алана народився в Україні, у Малій Висці (зараз — селище в Кіровоградській області). Алан попросив мене поїхати з ним на малу батьківщину, я погодився, і це стало початком книги «Ехо у моїй крові. Пошук схованого сімейного минулого» (Alan Weisman. An Echo in my Blood. The Search for a Family’s Hidden Past. — Harcourt Brace & Company, N.Y., San Diego, London, 1999).

Дід Алана Авраам жив у Малій Висці, їздив до Будапешта працювати на млині, за чотири роки став добрим спеціалістом, повернувся, побудував у Малій Висці млин та олійню. Вайсмани жили заможно, аж поки почалися жахи громадянської війни. Вже батько Алана — Сімон Вайсман — розказував про події літа 1919-го (йому було тоді 6 років): «Прийшли солдати. Це були не царські війська, це були більшовики... Вони вивели сім’ю на вулицю і звинуватили главу сім’ї в тому, що він капіталіст і допомагав царській армії. Потім його розстріляли». Мати Сімона (бабуся Алана) з трьома малими дітьми втекли до Єлисаветграда, згодом через родичів у Москві з допомогою хабарів одержала дозвіл виїхати в Америку. Але батьків брат, Аланів дядько Герман, мав іншу версію: «Коли окупаційні німецькі війська залишили Україну після Першої світової війни, різні регіони захоплювалися по черзі українськими націоналістами, більшовиками, контрреволюційними добровольчими і «казачьими» арміями, навіть поляками... Одного вечора мародери Денікіна прискакали і в Малу Виску. Вони підпалили село, мої дід і баба згоріли заживо, а батько з матір’ю і дітьми побігли в поле. Денікінці стріляли їм услід, батька поранили, він наказав матері з дітьми тікати, а сам помер від втрати крові», — так розказувала Германові мати, і не було дня, щоб вона не проклинала Денікіна.

Чому ж історії двох братів так різнилися? Кожна історія напряму залежить від оповідача. Батько Алана, який воював піхотинцем на італійському фронті, лежав у болоті на плацдармі Анціо і мерз у снігах на горі Кассіно, який «мав найбільше нагород у Міннеаполісі і найбільше нагород серед євреїв на усьому Середньому Заході», був затятим антикомуністом. Для нього сімейна історія у такій версії була додатковим обґрунтуванням власних поглядів і... сімейних конфліктів. 1968 року, коли в Чикаґо відбувалися масові протести проти війни у В’єтнамі, Алан (учасник протестних акцій) і його батько (довірена особа кандидата в президенти Гьюберта Гамфрі) були по різні боки барикад, і потому понад десять років не спілкувалися.

Дядько ж Алана, Герман Вайсман, війну прослужив на флоті, провів десятки конвоїв із Нью-Йорка до берегів Африки і Європи, після війни викладав в університетах, багато його друзів з артистичних кіл мали ліві погляди і зазнали переслідувань за часів маккартизму. Через різницю в поглядах вони з братом Сімоном теж не спілкувалися майже 20 років. І сімейна історія для Герберта була саме такою, як розповідала його мати.

У Малій Висці ми розшукали краєзнавця, Григорія Миколайовича Перебендєва, колишнього директора школи. Він знав прізвище Вайсмана, але більш нічим не міг допомогти — документи довоєнного періоду не збереглися або знищені. Говорили ще з однією старою жінкою: «Коли, ви кажете, ваш дід загинув? У вересні? Тоді це був Денікін. Генерал Денікін вбив багато євреїв. Я його теж бачила. Він прийшов у наш дім і вимагав, щоб сестра працювала в нього на кухні. Коли мій батько відмовив, він замалим не вбив і його».

Читач знайде у книзі ще багато цікавого — описи подій в Україні періоду громадянської війни, кампаній союзників в Італії, практики американських юристів, сценки студентського життя в Америці періоду гіппі. Алан Вайсман не дістав премії за свою 380-сторінкову сімейну саґу, але дві його пізніші книги — «Світ без нас» (2007) і «Зворотній відлік почався: наша остання, найкраща надія на майбутнє на землі?» (2013) — одержали престижні американські премії в категоріях «нон-фікшн» та «наука і технології».

«Шаманська наука: дорога від глупоти до обману»

Так називається книжка, яку мені передала колега з Канади (Robert Park. Vodoo Science. The Road from Foolishness to Fraud. — Oxford University Press, 2000). Роберт Парк — професор фізики Університету Меріленда, працював у Американському фізичному товаристві, багато писав для журналів і газет на теми науки й альтернативної медицини. Він дійшов висновку, що в гонитві за сенсаціями ЗМІ фактично популяризують псевдонауку, різні паранаукові ідеї й забобони, роздмухують фобії. В результаті, люди «оцінюють науку виключно з погляду того, наскільки вона відповідає їхнім уявленням про те, яким має бути світ. Найпопулярніший гуру доводить, що його метод духовного зцілення заснований на квантовій теорії; половина населення впевнена, що Землю відвідують істоти з інших світів; освічені люди носять магніти в черевиках, щоб відновити природну енергію. Хіба ми, вчені, такого хотіли?»

Десять розділів книжки охоплюють основні види «шаманської науки»: від випадків, коли вчені починають самі вірити у те, чого прагнуть (і підправляють «незручні» дані), до наукоподібних теорій й аж до прямого обману для здобуття грошей чи слави. Добре уявлення про книжку дають заголовки розділів: «ЦЕ НЕ НОВИНИ, ЦЕ РОЗВАГА — Як ЗМІ висвітлюють шаманську науку»; «ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ — Розділ, у якому люди мріють про невичерпне джерело енергії»; «У ТЕМРЯВІ РОСТУТЬ ЛИШЕ ГРИБИ — Як шаманську науку захищає офіційна секретність».

Виклики шаманської науки, особливо роздмухані ЗМІ, можуть коштувати суспільству надто дорого. Такий випадок описано в розділі «Струми страху», де йдеться про «шкідливий» вплив електромагнітного випромінювання побутової частоти. Все почалося з невеличкого епідеміологічного дослідження, яке нібито показало, що випадки лейкемії зустрічаються частіше там, де є лінії електропередач. Ідею підхопив журналіст Пол Бродер, який написав статтю-лякалку для впливового і популярного журналу «Нью Йоркер». У двох своїх наступних книжках він доводив, що лінії електропередач — це «Струми смерті», а уряд і енергокомпанії приховують це. Вся американська наука почала вивчати це питання, а суди — розглядати сотні позовів. 1994-го опубліковані результати обстеження 223 тисяч електриків — ніякого зв’язку не виявлено. 1996-го вийшов звіт Академії наук США (можна лише уявити, скільки вчених було в цьому задіяно!): зв’язку між струмами побутової частоти і раком немає. 1997-го звітував Національний інститут раку: зв’язку немає. Канадське епідеміологічне дослідження, яке охопило 5 провінцій, теж показало відсутність зв’язку між раком і електромагнітними полями. Проте на спростування вигадки було витрачено понад 25 мільярдів доларів.

Володимир О.ТИХИЙ