Українська, російська та фінська письменниці на Форумі видавців у Львові говорили про інформаційну війну, повернення совка, кінець історії та розкол у Росії.

"ЗАХІД ПОВІРИВ, ЩО СРСР СПРАВДІ РОЗПАВСЯ"

Оксана Забужко –  українська письменниця й дослідниця літератури. Знається на революціях – була учасницею Революції на граніті 1990 року, писала про Помаранчеву, випустила книгу про Майдан 2013-2014 років "Літопис самовидців".

На авторській зустрічі у Львові говорила про радянські методи інформаційної війни, позицію Європи щодо подій в Україні та вплив російської пропаганди на західні еліти.

Те, що Росія готова до війни, я зрозуміла два роки тому. Тоді, коли вони поміняли шкільну програму й викинули з неї російську класику, якою вони вимахують як головним "експортним" брендом країни.

Програма зведена до обмеженої, змізернілої жуйки, і це означає, що Росія у своєму шкільництві послідовно формує споживача телекартинок.

Усі інформаційна, культурна, ідеологічна війна спрямована якраз на те, щоб книги лишилися тільки "для своїх". У майбутньому розшарування на владні еліти та інформаційно керовані маси відбуватиметься саме за цим принципом.

У будь-якому випадку відбуватиметься ексклюзивізація книжки.

14 березня цього року в Росії ухвалили закон про продовження терміну секретності документів ЧК НКВД і КГБ 1918-1991 року. Засекречується те, що досі залишається в дії.

Не йдеться про факти, імена тощо – йдеться про методички, підручники, за якими СРСР діяв за часів холодної війни. І завдяки цим підручникам, які ніколи не були розсекречені й оприлюднені, Захід 1991 року повірив, що виграв холодну війну, що СРСР справді розпався.

Веселий йолоп Фукуяма вискочив із криком "Кінець історії! Кінець історії!". Усі, звичайно, зраділи, що кінець історії, і тепер у нас усе буде гарно, буде вічний карнавал. Але методички зі стратегіями радянської інформаційної війни далі діють.

Джордж Ґріффін, ведучий американського телебачення, зробив інтерв’ю з колишнім співробітником КГБ, що втік на Захід, Юрієм Безменовим.

У 70-ті він був співробітником радянського посольства в Індії, там і втік. Не всім це вдавалося, бо КГБ відловлювало втікачів, як це сталося з Литвиненком на нашій пам’яті.

Безменов розповідає, за якими методиками працював СРСР із країнами третього світу. Перший етап – деморалізація країни, він забирає мінімум 15-20 років, здійснюється через освіту й медіа, вимагає підготовки принаймні одного покоління, для якого СРСР – читай, Росія, - не є ворогом.

Ми називаємо це інформаційною війною. Я їхала в таксі в прекрасному місті Львові, де все таке українське, ну таке українське, що не може бути, а у водія грала російська попса на "Русском радіо".

Йому не рве мозок когнітивний дисонанс. Зовсім. І в київських таксистів те саме.

Це якраз і є ціле покоління – приблизно з 2000 року, коли український інформаційний простір почав дерибанитись і перепродуватись власникам, імен яких ми не знаємо. І коли наповнювати цей простір почали російським продуктом. Найефективніша форма пропаганди: ви вмикаєте російські фільми (вони можуть бути й про якусь там няню) та відбувається розмивання інакшості.

Виросли люди, для яких росіяни у військовій формі – позитивні персонажі, яких грають Хабенський і Домогаров.

Одне покоління – на деморалізацію, після цього 5-6 років на дестабілізацію економіки, фінансів, армії, силовиків і так далії. Це приблизно 2008-2013 роки. Все ідеально вкладається.

Ну, не придумували вони нічого нового. Ні Путін, ні Дугін, ні Сурков не є людьми якогось геніального креативу.

Далі – криза до шести тижнів.

Тут у них не вийшло, тут ми їм обламали сценарій, самі того не знаючи й не розуміючи. Самим фактом опору. Після того – нормалізація, яка, як каже Безменов, може тривати нескінченно, але країна все одно лишається під російським контролем.

Це інтерв’ю треба продублювати українською мовою чи, принаймні, зробити субтитри та показати на всіх українських каналах із просвітницькою метою.

Західна еліта не готова взагалі до розуміння масштабів нинішніх історичних подій. Це певною мірою заслуга російської пропаганди, яка працювала принаймні від 2004 року.

Кожен німець, австрієць, француз знав, що Ukraine is a split country, поділена на західну частину, яка говорить українською і хоче в Європу, та проросійську, яка хоче до Росії та говорить російською. Путін заскочив зненацька не тільки Україну, але й західні еліти.

Класична схема всіх цих путінферштандерів – це діалог. Винні обидві сторони. Тобто на вас напали, але винні обидві сторони.

Завжди треба домовлятись. Усе це називається технологією легітимізації агресора.

"УКРАЇНЦІ ЗАСЛУГОВУЮТЬ ЗМІН, ЗА ЯКІ БОРЮТЬСЯ"

Софі Оксанен  – фінська письменниця естонського походження, публіцистка, феміністка, активістка ЛГБТ-руху. Під час дискусії "Євромайдан зовні" розповіла, як російсько-український конфлікт висвітлюється фінськими та естонськими медіа.

Я живу у Фінляндії, але маю естонське коріння й розумію настрої в обох країнах. Естонці краще за фінів розуміють, що відбувається в Україні. Агресія путінської Росії у 2006-2007 роках впродовж естонської кризи й під час знесення бронзового солдата в Талліні позбавили людей будь-яких ілюзій щодо російської політики.

На жаль, у Фінляндії ті, хто нічогісінько не знав про Україну, тривалий час довіряли російським ЗМІ. Але протягом кількох останніх тижнів у фінських медіа відбулись великі зміни, що вплинули на громадську думку щодо України.

До недавнього часу журналісти в новинах використовували лише такі слова як "криза", "конфлікт" та інші евфемізми. Тепер вони прямо кажуть, що йде війна. Якщо певна частина фінів уважає, що потрібно бути в гарних стосунках із Росією, бо від цього залежить безпека Фінляндії, то молоде покоління вже не хоче терпіти проросійський патерналізм.

Україна повинна виграти інформаційну війну. Так, російське міжнародне мовлення Russia Today діє з 2005 року, але, наприклад, у Фінляндії вже розуміють, що це пропагандистський інструмент.

Я стежу за подіями в Україні онлайн. Була підписана на сторінку Євромайдану в фейсбуку від початку її створення. Мене неабияк вразила рішучість людей. І, безперечно, українці заслуговують на зміни, за які борються.

"Я НЕ ЛЮБЛЮ ВЛАДУ ЯК ТАКУ"

Людмила Улицька  – російська письменниця й громадська діячка, що не визнає анексію Криму й підтримує Україну.

Життя в Радянському Союзі залишило на нас дуже великий відбиток. Це відбиток страху.

Цей страх, який час від часу відходить на задній план, а часом знову прокидається – спільна хвороба всіх держав, що були складовими Російської імперії. Це тяжке захворювання, яке лікується впродовж не одного покоління. Очевидно, кільком поколінням треба прожити, щоб звільнитися від цього.

Україна ближча до звільнення, ніж ми. Хоча й тут, напевно, досить багато людей, які десь у спинному мозку цей страх тримають.

Картинка Львова, яку я побачила, зрозуміло, не відповідає тій, яку зображає російське телебачення.

Всім відомо, що брешуть. Але брешуть завжди і всюди. І в Америці, і в Англії, і у Франції.

Сьогодні щоразу, як мас-медіа опиняються в руках держави, вони виконують якусь замовну функцію. Вільне незалежне телебачення, вільне незалежне слово, вільні незалежні видання всюди відчувають дуже сильний тиск.

У Росії майже не лишилося незалежних ЗМІ: закрилося багато сайтів, деякі газети близькі до того. Україна набагато ближча до європейських цінностей, до можливостей оновлення, очищення від корупційної влади, до шансу змінити внутрішній курс.

Те, що відбулося на Майдані, дуже налякало нашу владу. Всі подальші події були значною мірою продиктовані страхом влади перед Майданом.

Росія сьогодні переживає надзвичайний розкол у зв’язку з подіями в Україні. Він пройшов через кожен дім, кожну родину, кожен офіс.

Про Україну дуже багато говорять. При тому, що, згідно з опитуваннями, понад 80% людей підтримують агресивну політику нашого уряду та анексію Криму, російське суспільство все ж не монолітне.

Я не люблю владу як таку – ні ту, ні іншу, ні третю, ні п’яту. Ніколи в мене в житті не було хвилини, коли я могла сказати: "А от ця влада – моя". Навіть коли мої друзі пішли до Білого дому на барикади, я сиділа вдома і свою дупу підірвати не могла – мене щось зупиняло.

А зупиняв мене, зізнаюся, Єльцин. Тому що це партійний функціонер, і я казала: "Допоки не буде люстрації, я з вами, хлопці, ні на який майдан не піду".

Від того, що люстрація так і не відбулась, я думаю, і є всі подальші лиха нашої країни – вона потрапила не просто до рук колишніх партійців, а до рук найбільш зловорожої організації у світі: КГБ. Цього я Єльцину особисто пробачити не можу.

Мені не подобається влада, яка сьогодні є в Росії. Я не думаю, що якби я була українською громадянкою, мені б подобалась влада тутешня. Але сьогодні Росія не має шансу, що все стане добре, а Україна – має.

Чи є у вас в уряді нові люди, які зможуть розвернути корабель в інший бік, я не знаю. Але в Росії їх точно немає – майданчик витоптаний повністю.

Нинішні настрої росіян – це страх та очікування чогось жахливого. Повного апокаліпсису. Але частина людей готова терпіти всі проблеми – "зате Крим наш".

Ніякої сміливості в мене немає. До мене прийшли й попросили записати звернення з закликом виходити на Марш миру 21 вересня в Москві. Я сказала тільки одну фразу: " Я йду на Марш миру не тому, що я мужня і смілива, а тому, що я слабка й боягузлива. Тому що саме ми, слабкі й боягузливі, маємо зупинити цю війну ".