Заключна частина трилогії Яна Валетова «Проклятий» вийшла через два роки після попередньої (2011). Звичайно, ця обставина примушує напружити пам’ять про початкові сюжетні розклади, аби тримати на оці загальний напрямок оповіді. Проте одразу варто завважити: стилістичний драйв цього письменника настільки динамічний, що навіть окремішнє «споживання» цієї книжки є цілком самодостатнім читанням. Як у відомій філософській максимі: рух — усе, мета — ніщо. Такий собі елегантно-вабливий літературний троцькізм.

Утім, мета для Я.Валетова таки важить. Просувається він до неї двома паралельними путівцями, котрі за принципом неевклідової геометрії таки сходяться наприкінці півторатисячосторінкової історії. Перша лінія — «біографія» Юди (у книжці — Ієгуда). Друга — полювання таємного церковного легіону за його спогадами, нібито віднайденими в Ізраїлі у наші дні. Так, це бінарна конструктивна формула булгаковського «Майстра і Маргарити», і застосовано її цілком свідомо — аби переконати читача, що і найвідоміші, канонічні сюжети можуть доказово інтерпретуватися геть незвично. Власне, «Проклятий» — це бунт проти офіційного церковного канону, точнісінько такий, як зреалізовано у «Коді да Вінчі». Зіштовхуючи два відомі твори, Я.Валетов видобуває власну істину.

Наскрізна тема усього, написаного цим письменником, — виживання. Життя — найвища цінність, і жодних зусиль не забагато, аби його вберегти. Назва однієї ранньої повісті маніфестальна: «Лишитися живим». Однак у «Проклятому» вперше поставлено проблему життя по смерті — тобто пам’яті. Це наче спроба відповісти Висоцькому, котрий запитував у пісні: «Что остается от сказки потом — после того, как ее рассказали?».

«Казок» на романному рингу дві. Одна — загальноприйнятий євангельський міф про Ісуса і зраду Юди. Друга — заснована на глухих апокрифічних відлуннях гіпотеза про справжню роль Ієгуди у тій трагедії. У «Проклятому» цей персонаж виконує останню волю Сина Божого — спровокувати його арешт шляхом «доносу». В романі є фраза, котра визначає статус Ієгуди: «Хорошие помощники встречаются так же редко, как герои». Отже, Юда/Ієгуда — найближчий помічник Ісуса та правдивий герой світової історії.

Головне свідоцтво такого несподіваного висновку — читаємо у «Проклятому» — знайдений рукопис, який археологи ідентифікують як мемуари Ієгуди. Щойно звістка про це з’являється в науковому сегменті інтернету, як Ватикан споряджає на його негайне вилучення власний секретний спецназ. Будь-якою ціною, не зупиняючись перед убивством кожного, хто стане на заваді. Даром Божим — життям — без вагань жертвують заради недоторканності колективної пам’яті.

Зачіпати масову пам’ять, відшліфовану роками-століттями до безальтернативної прозорості міфу, — річ вельми небезпечна. Бо міфічна пам’ять заростає, ніби коралями, добробутами й репутаціями спритників різної конфігурації: бізнесменами, політиками, науковцями. А вже біля них годуються різні вірники —від напівосвічених фанатиків, до посполитих з єдиною вірою у стабільне споживання. Спробуй смикнути за міфічний стрижень такої конструкції — і тебе оголосять злочинцем проти людяності, а масова свідомість поставиться, як до небезпечного шкідника, якого слід негайно знищити.

Власне, це спримітизований опис консервативної ідеї, яка у крайніх проявах перетворюється на тоталітаризм. А той, у свою чергу, провокує паразитарний спосіб життя, ворожий до будь-яких новацій, індивідуальних і суспільних рухів. Протистоїть цьому — у філософії, політології, в житті і у романі Я.Валетова — ідея ліберальна. Для неї колективна пам’ять є не ширмою, індульгенцією та реквізитом фокусника, а реєстром для самостійного обрання персонального життєвого шансу. Причому, коли не вдасться реалізуватися з першого разу — можеш пробувати ще і ще: скільки варіантів пам’яті — стільки маєш спроб. Це розуміє Валетовський персонаж на ім’я Ієгуда: поклав життя, аби лишити по собі нотатки про власну правду, як можливість екзистенційної альтернативи для прийдешніх.

Ті самі мотиви рухають і сучасними персонажами: ізраїльським археологом, котрий і знайшов рукопис, його асистенткою та професоровим небожем, українським журналістом, що приїхав до вуйка погостити, — а тут така халепа: упродовж кількох днів за тобою полюють з єдиною метою вбити. Уся трійця розуміє, що від бандитів можна відкупитися знахідкою, але не йде на це. Професор-археолог свідомо, бо знає: втрата історичного артефакту звужує коло інтерпретацій, а отже, й можливостей — і, відповідно, збільшує зону примусу. Дівчина і хлопець ризикують життям заради рукопису радше підсвідомо: якщо вбивці воліють знищити доказ — нормальна людина повинна той доказ вберегти.

Взагалі-то так не буває, щоби «старик, журналист и девчонка — клоуны, на которых не стоило обращать внимания! — разгромили группу зачистки». Навіть, якщо тому «старому» лише п’ятдесят і він колись був капітаном розвідроти. Але автор мобілізував усю свою логічну винахідливість і детальну переконливість, аби зберегти їм життя. Йому це украй потрібно, аби ствердити: по-перше, бийся до кінця за своє життя, будь-що лишися живим; по-друге, ризик загинути може бути вмотивований лише спробою врятувати пам’ять-плюс або нейтралізувати пам’ять-мінус. І по-третє: життя одного солдата (у нашому випадку, трійці втікачів) аж ніяк не важить менше, ніж доля цілого військового підрозділу й жоден штабний план не має права спиратися на «вірогідні втрати». В цьому також конфлікт обох видів пам’яті: пам’яті маршала Жукова, котрий мостив трупами фронтові дороги, і пам’яті рядового Райана, заради спасіння якого — одного-єдиного — здійснюється окрема військова операція. Врешті-решт, тут знову бачимо протистояння двох ідеологій: тоталітаризму й лібералізму. Як принагідну ілюстрацію згадаю епізод з недавньої історії, коли ФСБ організувало в Лондоні вбивство свого колишнього агента Литвиненка і Кремль обурювався неадекватною, на його думку, реакцією: «Я не розумію позиції британського уряду, — сказав речник російського міністра закордонних справ. — Він ладен пожертвувати нашими відносинами у сфері торгівлі та освіти задля одного чоловіка», — це з книжки Едварда Лукаса «Нова холодна війна» (К.: Темпора, 2009).

Роман «Проклятий» густо замішаний на конспірології, на так званій теорії змови. А ця остання, як відомо, ґрунтується на вірі у найхимернішу логіку і водночас не піддається фактичній перевірці. Тож годі збагнути, що ж то за така таємно-могутня сила, котра здатна змусити найвище керівництво Ізраїлю поступитися головним принципом — безпекою країни і кожного свого громадянина — і прибрати всі перепони на шляху терористів. Справді дивно: блискавично знищено офіційну археологічну експедицію, три дні полюють на відому в країні людину та його супутників, безперешкодно стріляють уже не лише в пустелі, а й у великих містах, з Єрусалимом включно. І — жодної реакції назагал рішучих та ефективних ізраїльських правоохоронців. Головний персонаж «сучасної» лінії оповіді розмірковує: «Все признаки террористической атаки налицо. А как страна должна реагировать на угрозу? Правильно, как всегда — мгновенно и жестоко бить в ответ. Но никто никого не бьет, пресса молчит — потому что не знает ни хрена». І тут ловиш себе на провокативній думці: та це ж ніби про нинішню українську антитерористичну операцію, хіба ні?

У Я.Валетова таких алюзій, ясна річ, немає — бодай тому, що роман писався до російської агресії. Але багато що в тексті виразно апелює до сьогоднішніх проблем, а це, зазвичай, є ознакою літературної якості. Та й у попередніх творах письменник не цурався узагальнень політологічного, сказати б, штибу, що легко асоціюються із сьогоденням. Наприклад, у першій книжці тетралогії «Нічия земля» він багато розмірковував про природу і механізми сепаратизму, котрий зазвичай проростає на ґрунті підпільних капіталів місцевого «короля горы», прихована, але дієва влада якого над регіоном здійснюється за принципом «там, где есть бедность, законов нет». Я.Валетов писав не про Донбас, та, виявляється, — і про нього також? У наступній книжці знаходимо принагідні оцінки союзницьких очікувань та сподівань на санкції: «Нота была так себе. Неубедительная нота. Ноты, во время которых не прогреваются моторы бомбардировщиков дальнего действия, всегда звучат фальшиво». Нарешті, у «Проклятому» наштовхуємося на тисячолітньої давнини переконання чільного імперського урядовця: «Им никогда не победить Рим. Никогда. В них нет согласия, в них нет единства, слишком много грамотных». Хоч як прикро — у цьому правда. Перемогти імперію — будь-яку — у прямому зіткненні-двобої практично неможливо. Вона може розпастися лише через власний алгоритм самознищення. Варто, хіба що, спробувати «підштовхнути процес» — і про це також можна вичитати у Я.Валетова: «Преемственность поколений, как потом выяснилось, была отличительной чертой российской власти, вот только второй Фани Каплан пока не нашлось» («Нічия земля»).

Трикнижний роман «Проклятий» не назвеш «кращим» у порівнянні з його попереднім чотирикнижжям «Нічия земля» — обидва твори однаково професійно зроблені і, як на мене, далеко виходять за межі суто жанрової прози. Проте «Проклятий» демонструє додатковий регістр авторських можливостей. В сучасній українській літературі не знайти письменника, який би насмілився так невимушено «гратися» з музейними «експонатами»: у Валетова, наприклад, бачимо очевидця, який побував у печері з муміфікованими рештками Христа, а Ієгуда на схилі віку влаштовується секретарем до Пілата-пенсіонера і вбиває його. Є в цьому тексті і хиби: скажімо, автор якось непомітно зісковзнув з теми полювання за рукописом Ієгуди на тему самоцільного знищення тих, хто його знайшов. Але ймовірне запитання «навіщо вбивати, коли потрібен рукопис?» надійно заблоковано карколомним екшеном і «примусом» читача лихоманно орієнтуватися в ситуації, коли «большие неприятности начинаются с упущенных деталей». У будь-якому разі, «Проклятий» — помітна подія сучасного літературного процесу.

Ян Валетов, окрім писати прозу, є ще й успішним бізнесменом. Схоже, перше є для нього буттєвим пріоритетом. А, може, і стимулом. Бо література — це «настоящая власть взамен скучной обеспеченности». 

Костянтин РОДИК