Людська психіка влаштована так, що страхітливі образи автоматично скидаються до підсвідомості, унеможливлюючи травматичне розуміння жаху. Психоаналітик К.Г.Юнґ назвав цю властивість «витісненням». Усі роки незалежності Росія була для української колективної підсвідомості класичним прикладом витіснення. Авжеж, кого тішитимуть роздуми про неможливість позбутися сусіда-бандита за благеньким тином. А надто, коли він іще й ідейний, тобто фашист. Через те, мабуть, і лишилися майже непрочитаними сучасні переклади західних наукових праць, що аналізують спадкоємність режимів Лєніна, Сталіна, Гітлера й Путіна. Не хотілося пускати у свідомість моторошну думку, що нинішня українська ситуація мало чим відрізняється від чехословацької зразка 1938-го.

До таких невідрефлексованих нашим суспільством книжок належить дослідження німецького історика Мартіна Бросцата «Держава Гітлера» (К.: Наука, 2009), яку вважають за фундамент сучасного знання про Третій Райх. Про Путіна тут немає нічого, бо написана задовго до того, як невідомий полковник КҐБ перетворився на кремлівського лускунчика. Про Лєніна — якась краплинка («Гітлер набагато менше міг претендувати на звання політичного вчителя, аніж Лєнін»). Проте чимало — про запозичені Гітлером лєнінські «принципи державного будівництва»: створення напівкримінальної збройної міліції (СА); «проголошення обов’язкової воєнізованої трудової повинності як соціальної школи для молодого покоління»; відраза до «несимпатичного типу ситого селянства» та його економічне пригнічення; запровадження «народних судів», де замість судового колегіального принципу значно посилилася позиція голови, який приймав рішення разом з двома засідателями»; ухвалення «закону про зраду батьківщині», де «йшлося про покарання за усну критику нового режиму (тюрма, а у важких випадках каторжні роботи)... за поширення новин, які вже відомі за кордоном (не менше ніж три місяці тюрми)»; створення мережі концтаборів і на їхній основі — «економічних підприємств СС... у видобувному секторі».

Путін неодноразово наголошував на вірності «радянському способу життя», а розпад СРСР оголосив найбільшою катастрофою ХХ століття — не Першу і Другу світові війни, не Голокост і Голодомор. Більш за те, виступаючи перед російськими вчителями 2007-го, Путін попередив: «Нікому не слід дозволяти навішувати нам почуття провини». Точнісінько так поводився Гітлер, коли його пропаганда паплюжила принципи Версальського миру, утверджуючи потребу національного реваншу й вимагала «амністії на всі злочини, скоєні «у боротьбі за національне піднесення німецького народу».

У книжці М. Бросцата чи не кожна характеристика німецького диктатора та його дій дивовижно точно лягає на імідж Путіна та його діяльність — аж так, що часом здається, ніби пише він про сучасну Росію. Ось, наприклад, візуальні спостереження: «Вже на ранньому етапі виникнення НСДАП гітлерівськими промовами «насолоджувались» як особливою народною розвагою. Більше того, на них чекали, як на велику спортивну сенсацію». Яке шоу роблять з публічних виступів російського президента, ми знаємо. Вражає, наскільки збігаються портрети Гітлера і Путіна: «Віртуозне лицемірство та акторська майстерність... незбагненний феномен універсального маскування», і як наслідок — «непрозора і ненадійна поведінка... обман щодо дотримання законів».

Перейдемо до теоретичних узагальнень М.Бросцата — і можемо не зважати, що пише він про німецького фюрера, а не про російського президента: «Він був своєрідним каталізатором, який не приніс нічого нового, але в той самий час став пальним і сприяв прискоренню зростання реальної напруги і кризи свідомості, а також запустив жахливі процеси і сили... Здійснив відбір негативних елементів світогляду... виплекав у народі рішучість до насильницьких дій і розвинув несхильність до гуманних докорів сумління... І чим частіше проголошувалася основна мета такого світогляду, тим краще вона сприймалася». Звичайно, градус масової агресивності нагнітався не тільки самою пропагандою, а й розгулом штурмових загонів — на вершину народної популярності й бездумної підтримки Гітлер сходив довго, лише «внаслідок двадцятирічних бойових дій терористичні та анархічні тенденції міцно вкоренилися у гітлерівському русі». І як тут не згадати так само двадцятирічний сучасний російський терор на Кавказі?

Гітлер створив, як пише М. Бросцат, «особистісну структуру влади... форму придворної деспотії». Це ми спостерігаємо не лише в нинішній РФ, а й бачили у спробі експортувати подібну модель в Україну через режим Януковича. У 1930-х роках ще не було поняття «олігарх», але тодішня німецька влада так само, як нинішня російська чи недавня українська плекали власних підконтрольних магнатів, як-от у випадку піднесення будівельного бізнесу Фріца Тодта: фюрер «звільнив «Організацію Тодта» від численних правових і адміністративних перешкод... і зробив її (аналогічно до вермахту або СС і поліції) «державною в державі».

«Державу Гітлера» можна цитувати ще довго, і все це буде «спогадами про майбутнє» — картинками із новітньої російської історії. Зрештою, таких книжок на українському ринку чимало. Візьмемо до порівняння бодай енциклопедичну «Історію Німеччини у світлинах» (К.: Юніверс, 2010). Тут є стаття про те, як Гітлер — немов сучасний Путін — неодноразово й «зухвало зривав існуючі міжнародні угоди». Або про те, що німецькі фашисти спрямували до охопленої громадянською війною Іспанії своїх вояків не так для підтримки генерала Франко, як із потреби, аби «на іспанських теренах німецькі солдати могли набути навичок війни» — таку саму «тренувальну» мету переслідував Кремль у Чечні і нині на Донбасі.

Звичайно, є в «Історії Німеччини» і стаття про загарбання Чехословаччини (1938—1939), яке ми згадували на початку. Спершу там було, як у нас у Криму: 3,5 мільйона етнічних німців, що мешкали у чеській області Судети, «попросилися» до Райху і Гітлер їх «прийняв» разом із територією, куди увів свій «обмежений контингент». А через півроку зробив те, що нині Путін робить на Донбасі: спровокував сепаратистський рух на Чехословацькому сході, внаслідок чого Словаччина проголосила себе васалом Великої Німеччини, а серединна решта країни просто здалася агресорові.

Радіо і газети за часів Гітлера охарактеризовано, як «засоби масового навіювання», а роль пропаганди визначено на рівні військової потуги: «Ніхто не зробив стільки для зміцнення націонал-соціалістичної диктатури в очах німецького народу, як Ґьоббельс». Схоже, його російські послідовники пішли далі. Ось, приміром, відповідальний за нинішню кремлівську ідеологію Владіслав Сурков розмірковує про російську «суверенну демократію»: «По-перше, це прагнення політичної цілості через централізацію владних функцій. По-друге, ідеалізація цілей, яких досягають у результаті політичної боротьби. По-третє, персоніфікація політичних інституцій. Хоча ці всі феномени існують і в інших політичних культурах, їхня присутність у нашій політичній культурі вища за середній рівень». Як бачимо, Сурков фактично підтверджує висновок про спорідненість режимів Третього райху і РФ. А далі у книжці, з якої взято цитату (Едвард Лукас. Нова холодна війна. — К.: Темпора, 2009), іде висновок автора, британського журналіста: «Іноземцеві ці слова можуть видаватися туманними, але вони мають виразні практичні наслідки, які штовхають Росію в напрямі того, що легко назвати фашизмом».

Оце і є те колективне витіснене, на що ми довго заплющували очі: фашистська матриця Росії.

Костянтин РОДИК