– Пане Жадан, нашу розмова я хочу почати з питання про ваше здоров’я – як ви себе почуваєте? Першого березня в соціальних мережах з’явився страшний знімок, на якому видно, як Вас із закривавленою головою ведуть кудись двоє міліціонерів. Вони вели Вас куди – до лікаря чи щоб заарештувати?

– Все в порядку, лікуюся, спасибі. Виявили ще тріщину в щелепі, потрібно буде залікувати. Міліціонери вели до швидкої.
​​
– Що насправді сталося в Харкові 1 березня? Ви брали участь у штурмі обласної адміністрації? Проти кого і за що Ви боролися?

Нападники почали бити всіх, хто перебував у приміщенні – волонтерів, журналістів, студентів. Били дівчат

​​– Ні, я, звичайно, не брав участь у штурмі – участь у штурмі брали учасники проросійського мітингу. У Харкові перед цим весь тиждень було досить жорстке протистояння – євромайданівці перебували у приміщенні обласної держадміністрації (займаючи там перший поверх), на площі біля пам’ятника Леніну стояли їхні опоненти. Цілий тиждень була напружена ситуація – з постійними нападами і погрозами на адресу майданівців. Я дійсно опирався тому, щоб залишатися в приміщенні, закликав наших звідти вийти, оскільки розумів, що готуються провокації. Мене, на жаль, не послухали.
 
Проросійський мітинг у суботу закінчився тим, що кілька тисяч учасників (серед яких було багато громадян Росії з сусідніх з Україною областей ) пішли на штурм. Почалася бійка з самообороною площі та представниками харківського «Правого сектору ». Насправді їх (самооборони і «Правого сектору» ) було зовсім небагато. А потім нападники почали бити взагалі всіх, хто перебував у приміщенні – волонтерів, журналістів, студентів. Били дівчат. Влаштували над ними на площі самосуд. Били вже поранених, змушували ставати на коліна, цілувати георгіївську стрічку, прапор Росії. Потім нападники, говорили, що в приміщенні знаходилися переважно жителі Західної України – це повна брехня. Шкода, але насправді одні харків’яни били інших. Думаю, це досить сумна сторінка в історії міста.

А щодо Вашого питання – за кого я стояв і за що боровся? Наш Майдан стояв проти влади, проти корупції, проти насильства і несправедливості. Всі ці три місяці ми виступали проти режиму Януковича. Проти харків’ян ми не стояли. У тому й парадокс, що маючи спільні проблеми, харків’яни воюють сьогодні один з одним.
​​​
– Потім ще в соціальних мережах з’явився ролик, на якому молодих людей (із « Правого сектору», мабуть), якісь інші люди поставили на коліна на площі в Харкові і змусили вибачатися за те, що вони там робили. Страшно було дивитися на молодих закривавлених хлопців на колінах, теж страшно було дивитися на тих людей, які їх оточували. Відчуття таке, що там зіткнулися бійці з двох держав. А це ж були, як здається, українці – і з одного боку, і з іншого, правда? Звідки в українців стільки ненависті до себе самих?

Ляльководи використовують риторику про «фашистів і екстремістів», нацьковуючи українців один на одного. Впізнається російський слід

​​– Там були також просто волонтери або активісти Майдану, які до «Правого сектору» не мали ніякого відношення. Звідки стільки ненависті? Ненависть не є постійним відчуттям, її нескладно підігрівати. Варто тільки створити образ ворога і переконати самого себе, що цей ворог тобі загрожує. Щось подібне відбувається сьогодні на сході України – ляльководи досить вправно використовують всю цю риторику про «фашистів і екстремістів», нацьковуючи українців один на одного. За всім цим легко впізнається російський слід, плюс приєднання таких персонажів, як мер міста Харкова. Я розумію, що частина харків’ян розділяє проросійські настрої, проте впевнений: якби натовпу хтось не заводив, вони б не опустилися до такої поведінки. Тепер треба шукати якісь точки взаєморозуміння, починати розмовляти один з одним. Харків’ян дійсно принижували, не якихось міфічних «бандерівців» – вони принижували таких же харків’ян. А жити в одному місті доведеться надалі всім. Така ось річ.

– Чого взагалі хочуть українці у Східній і Південно-Східній Україні – повернення старої влади, тобто Януковича, або приєднання до Росії?

– Думаю, що більшість все ж хоче далі жити в Україні. Схід не є монолітним, тут присутні різні настрої і різні погляди. Хтось дійсно хотів би, щоб ця територія увійшла до складу Росії, хтось повністю підтримує ті зміни, які відбуваються сьогодні в країні, хтось ще визначається. Але в цілому, я впевнений, ідеї сепаратизму не мають тут значної підтримки – я думаю, ця ідея не має майбутнього.
​
– Наскільки вторгнення Росії до Криму змінило світогляд українців? Деякі кажуть, що окупації Криму українці ніколи росіянам не забудуть і, так би мовити, Росія назавжди «втратила» Україну. Це дійсно так? Або, може, це вторгнення тільки посилило внутрішній конфлікт серед українців і тепер країні загрожує неминучий розкол?

Дії з боку Росії дійсно змінюють нашу країну, роблять її, власне, країною, а не просто територією

​​– Я думаю, ці дії з боку Росії дійсно змінюють нашу країну, роблять її, власне, країною, а не просто територією, населеною якимись людьми. Шкода, що країна набуває цілісність саме за таких обставин, але що поробиш – цю проблему нам нав’язують, ми цей конфлікт не починали. Залишається сподіватися, що все закінчиться без крові. Що стосується відносин з Росією – тут важко щось прогнозувати. Мені хочеться вірити, що більшість росіян теж не хочуть війни.

– Яку роль у нинішньому конфлікті в Вашій країні грає мовна проблема? Наскільки істотно для людей у Східній Україні те, щоб використання російської мови як «регіональної » було гарантовано мовним законом?

Я живу в Харкові і завжди говорю українською. Ніяких проблем з цим немає

​​– Насправді мовне питання ніколи не було таким вже принциповим у відносинах між жителями Східної України. Для прикладу, я живу в Харкові і завжди говорю українською. Ніяких проблем з цим немає. Інша справа, що нова українська влада зробила очевидні дурниці, почавши свою діяльність саме з мовного питання (йдеться про скасування «мовного» закону). Очевидно, що зараз – не найкращий час для мовних воєн (та й взагалі – навіщо їх вирішувати?). І так самоочевидно, що це питання підхоплене «проросійською» стороною для нагнітання ситуації. Не думаю, що нас роз’єднує мова. Швидше, нас роз’єднує те, що ми на цій мові висловлюємо.
​​
– Чим для Вас є російський мова? Як Ви її називаєте – вона для Вас своя, рідна, чужа, окупантська? Ви в дитинстві зі своїми батьками розмовляли українською мовою чи російською?

– Ні, в дитинстві з батьками я говорив, говорю і пишу українською. У мене багато друзів, які зі мною розмовляють російською. Повторюю, проблем з цим насправді немає. Проблеми виникають тоді, коли мовне питання переводиться в політичну площину.

– Як Вам, людині народженій на сході України, в російськомовному середовищі, захотілося стати україномовним письменником?

– Я – український філолог. Українська мова для мене більше, ніж природна. Плюс, Східна Україна – це насамперед Україна, хоч і східна.
​​
– Що Ви думаєте про письменників, які живуть в Україні, але пишуть російською мовою? Вони належать до української літератури, або до російської? Наприклад, Андрій Курков, який пише російською – він український письменник чи російський? Або, може, такі національні етикетки в літературі для Вас не мають значення?

– Андрій Курков завжди говорить, що він український письменник. Не думаю, що хто-небудь може позбавити його такого права. У нас минулого року була досить динамічна дискусія про те, що саме вважати українською літературою і кого саме – українським літераторам. Я говорив, що українською літературою є все, написане громадянами України або на території України. Тобто література, написана російською (або кримськотатарською, чи румунською, або угорською) на цій території – є частиною української літератури. Багато хто зі мною не погоджувався. Можливо, сьогоднішні події когось у чомусь переконають.
 
(Передрук інтерв’ю з сайту Білоруської редакції Радіо Свобода)

Ян Максим’юк