Незалежно від політичних рішень останніх тижнів і місяців, показовою є активізація мистецького середовища. І якщо раніше у медіа часто нарікали на недостатню громадянську позицію та маргінальність інтелектуалів, тепер проблемами країни перейняті всі. Активність мистецького пласту свідчить про певну культурну революцію та формування нових смислів. Сам Майдан, як мікрокосм та модель великої вільної країни, дав великі поштовхи для процесу «самоочищення», а українці отримали можливість поглянути у вічі самим собі (як під час акції із дзеркалами для силовиків). Дуже тонко відчуває та переживає теперішні події Маріанна Кіяновська. Поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач та літературознавець вірить у краще, але усвідомлює масштабність проблем, бачить прогалини, але й має пропозиції, що робити далі. До вашої уваги — розмова з пані Маріанною про мультикультурність Майдану, процеси смислотворення, а також зіткнення двох цивілізацій — архаїзуючої та модернізуючої.

***

— Революцію в Україні зараз називають революцією свідомості та культурною революцією. А ви як вважаєте?

— Майдан дуже влучно схарактеризував Саакашвілі. Він назвав ці події геополітичною революцією. А це завжди революція модернізації. Коли у Латинську Америку прибули завойовники, в певному сенсі, відбулось не тільки завоювання, а й геополітична та інформаційна революції — засвоєння нових форм культури, комунікації, збереження інформації, нових форм пам’яті. Якщо говорити про Україну, то в ці дні очевидним є модернізаційний аспект Майдану. З одного боку, ця модернізація означає перетворення, а з другого — є наслідком закономірної еволюції певних процесів.

Ми свідки та учасники зіткнення не двох ідеологій, а двох цивілізацій — Заходу та Сходу. Але не в сенсі класичних протиставлень. Бо чим є Захід? Певною мірою це трансформована, секуляризована традиція протестантизму, за своєю природою — модернізуюча. Протестантизм виникнув у XVI ст., приблизно через сто років після винайдення Гуттенбергом друкарського станка. Зв’язок протестантизму із книгодрукуванням — явний, бо ж Гуттенберг надрукував саме Біблію. Відтак, Реформація і відносна доступність книжок перекидає місток до революцій XVIII століття, причому серед ключових ідей тієї епохи — ідеї Просвітництва, нова суспільна мораль тощо. І це абсолютно відрізняється від того, що прийшло до нас за посередництвом православ’я із допетровської Московії — держави з надзвичайно слабко розвиненою наукою, з міцно закоріненою традицією взаємодії православної церкви у Московській державі з поневолювачами. Православні священнослужителі не просто тісно співпрацювали з ханськими чиновниками, але фактично стали частиною монголо-татарської влади на Русі, протидіючи будь-яким міжнародним контактам, гальмуючи розвиток науки. По суті, Московська православна церква на століття законсервувала культуру. Специфічна версія православ’я, засвоєна Росією, нав’язала суспільству жорсткі ієрархії, що не давало особі розвиватися. Цю конкретну московсько-ординську православну традицію не варто плутати із православ’ям як таким. У тому числі — в самій Росії. Але в Україні зразка 2012—2014 років відбулося практично ідентичне схрещення «вотчини» Московського патріарха Кирила, інституцій української влади на службі в «сім’ї» та ще дечого, що я у даному контексті назвала б «ордою», а властиво — «новою системою орди».

Янукович своєю свідомістю, пам’яттю вкорінений у специфічних архаїзуючих структурах. Він нав’язував їх народу України тотально, не залишаючи жодного вибору, ігноруючи, ламаючи цінності та традиції демократії, громадянського суспільства, людяності. Людина, призначена чиновником, ставилася до своєї посади як до вотчини. За президентства Януковича з’явилися особливі формули влади і особливі владні можливості «місця». Запанував суспільний лад, який за певними ознаками є неофеодалізмом.

— Чи можуть культури сходу та заходу співіснувати на території однієї держави?

— Якщо говорити про Східну і Західну Україну — так! Культури і цінності сходу та заходу, а також центру і півдня можуть і мають співіснувати. Зараз мусимо глибоко переосмислити поняття нації. В епоху глобалізації кожна третя людина — приїжджа. Отже, вона — носій чогось, що не притаманне нам. Та згадаймо Шевченкове «і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Треба ще більше полюбити своє — і не заперечувати чужого. Те, що Майдан так швидко відмовився від гасел, які могли б ображати людей інших національностей, — величезний подвиг. На структурному рівні це означає формування нових цінностей. Майдан і в цьому сенсі став справжньою революцією.

Ми раптом побачили, що нас не розділяє мова. Для багатьох українців стало очевидним, що спільність культури — це більше, ніж спільність мови. Єдність із Майданом демонструють російськомовні мешканці Харкова, Донецька, Запоріжжя, які чітко ідентифікують себе з Україною.

Українців призвичаєно до доволі архаїзованих, як на початок XXI ст., уявлень про націю та народ. Ще дотепер ми базуємо свої «приватні націоналізми» на проговореному Бандерою та Шухевичем, Липинським та Донцовим. Мені здається, що українські інтелектуали повинні сформулювати нову теорію нації.

— Чому в Україні досі немає гідного лідера?

— Майдан показав, що лідерів може бути багато, і що певні речі можна делегувати групам. Групи, своєю чергою, за якийсь час виховають у своєму середовищі лідерів і делегують їм повноваження, наділять довірою, забезпечуть підтримку. Це принцип взаємодії багатьох потічків, які наповнюють єдине русло. Треба розуміти, що лідер із часом у нас буде, ми ще тільки у верхів’ях ріки, зараз важливо його виплекати шляхом активної взаємодії груп. Янукович отримав владу, не сприймаючи її як делегування йому повноважень та відповідальності. Тому він не був лідером.

Майдан і є, і водночас не є продовженням помаранчевої революції. Хоча вона не розв’язала жодного з поставлених перед нею завдань, однак сформулювала певну модель. Процес, започаткований польською «Солідарністю», модернізував суспільство в цілому. Щоправда, якби Польща не увійшла до Євросоюзу, багато що розвивалося б інакше. Політика Качинського це засвідчила. Польща встигла вступити до ЄС до того, як в ній відбулося зрощення кримінального світу та влади. А в нас це зрощення сталося ще за Кучми. Лише «здорова» бюрократія Євросоюзу може стати хребтом, здатним витримати ношу розриву криміналітету та влади в Україні. Насправді самої волі людей, щоб змінити систему корумпованої влади, недостатньо — нам допоможе тільки присутність наділених реальними повноваженнями спостерігачів із Європи, щодо яких теж будуть застосовуватися ефективні форми контролю.

Ми опинилися перед певною загрозою, яку не всі усвідомлюють. Якщо ми не розв’яжемо цієї кризи, то через кілька років нас наздожене громадянська війна. Якщо терміново не розпочнемо процес справжньої модернізації, освоєння нових формул суспільного життя, через кілька років нинішня гостра криза перетвориться в дуже жорстке протистояння. Ворожість найгірша в тліючому режимі — коли вона не усвідомлена та не проговорена. Треба домагатися модернізації насамперед соціокультурних уявлень. Ми можемо піти, умовно кажучи, шляхом перших християн. Середовище інтелектуалів має здійснювати модернізаційний проект, виходячи з посланням до найширших мас. Слово є могутньою зброєю. Якщо нам не вдасться досягти значних політичних рішень та механізмів їх втілення, головне — забезпечити свободу слова. Це створить певні передумови для справді всеохопних змін.На цьому Майдані ми відчули, що кожна людина — це країна. Коли ти допомагаєш комусь одному, ти допомагаєш Майдану. Ця революція дала відчути всім нам присутність і близькість та причетність до нас ближнього. І це ключова річ, яка не зникне.

— Як ви оцінюєте перші кроки нової влади? Що потрібно сьогодні робити, щоб жертви Майдану не були марними?

— Насамперед, справжніх кроків влади я не бачу. Що відбувається у кулуарах, мені невідомо, але після 22 лютого у рази зросла кількість фейкових повідомлень, з чого випливає, що боротьба за місця у Кабміні розгорілася не на жарт, і навіть найчесніші, здавалося б, журналісти та аналітики виявляються принаймні певною мірою заангажованими. Відповідно, падає довіра до інформації, бо «своя» опозиція починає грати проти «чужої» опозиції. Натомість регіонали і комуністи організувалися, мобілізувалися, почали діяти. При тому, що опозиція, наскільки я можу судити з відкритої інформації, ніяк не вирішує навіть найнагальніших стратегічних і структурних питань. Несподівана одностайність Верховної Ради і швидкість прийняття рішень та готовність депутатів голосувати за що завгодно, в тому числі з порушенням процедури, викликає у мене тривогу. Крім того, у деяких найбільш «простимульованих» процесах, на мою думку, є «рука Москви». Приклад — дивне, невиправдане, невчасне педалювання мовного питання. Водночас — жодних видимих дій, які би дозволили притягнути до відповідальності всіх, хто безпосередньо чи опосередковано винний у смертях людей. Здається, ніхто не шукає снайперів. Слово «люстрація» звучить на кожному кроці, ми вже навіть починаємо потроху звикати, але й тут, здається, нічого не робиться. Тоді як урухомлення цього процесу мало би стати чи не найпершим кроком нової влади. І не треба нічого вигадувати. Чудовий механізм люстрації розроблено і апробовано у Польщі та Литві. Створити інституцію з відповідними повноваженнями, підпорядкувати її генпрокурору, з одного боку, та Верховній Раді з іншого, забезпечити експертну перевірку і захист даних та роботу наглядової ради з незалежними авторитетними представниками української й не лише української громадськості, яка би не допустила надуживань. Сьогодні фотографії палацу Пшонки і Межигір’я тільки відволікають нас від справді важливого. Люди вмирали, платили здоров’ям не за те, щоби ми коментували огидний несмак цієї гнилої розкоші. Зараз важливо будувати нову Україну, і це мають робити нові люди. Якби від мене щось залежало, я би для більшості міністерств встановила віковий ценз, скажімо, 45 років. І не тільки віковий. Зараз у владу знову рвуться ті, хто зруйнував Україну, довів її до катастрофи. Звичайно, не можна урівнювати Тарасюка і Медведчука, чи Арбузова і Гриценка — у декого репутація не заплямована. Але на ці питання якраз і повинна відповісти люстрація. Треба зберігати виваженість і спокій. Тим більше, що на наших очах уже зараз відбувається руйнування структур, які ще навіть не встигли по-справжньому сформуватися. Мені категорично не подобається неправдомовність Авакова, який на цю мить зробив декілька непідтверджених заяв. У Сімферополі, Севастополі, Харкові відбуваються події, які загрожують цілісності України. Росія спростовує усі закиди про підтримку сепаратизму, але при тому її МЗС виступає із цілком недвозначним заявами. Змінився очільник УПЦ МП. Росія масово вербує агентів впливу, триває інтенсивна інформаційна війна. У цих умовах мусимо ухвалювати рішення, працювати, жити, щомиті пам’ятаючи про Майдан. Про загиблих. Але насамперед — про живих!

ЦИТАТА «Дня»

 

«ВСІ МИ НІБИ ЗНОВУ ПЕРЕЖИВАЄМО НАРОДЖЕННЯ»

Анатолій ДНІСТРОВИЙ, письменник, поет:

— Мені здається, що після трьох надзвичайно важких місяців для нашої країни та кожного з нас потрібно якомога більше позитиву. Справжньою несподіванкою у світлі останніх подій стала для мене цілковита байдужість мешканців півдня і сходу до долі диктатора Януковича та його прибічників. Відверто кажучи, були побоювання, що залишки режиму захочуть укріпитися в цих регіонах і розпочати контрреволюційний наступ. Дякувати Богові, цього не сталося. Колишні виборці Януковича і Партії регіонів помудрішали й відмовилися підтримувати одіозне зло. Ще один великий позитивний сигнал — це добра воля громадян із західних і східних областей чути одне одного та спілкуватися мовою свого співбесідника. Цей дивний «мовний» флешмоб, який зараз прокотився такими різними і симпатичними містами як Львів, Одеса та Донецьк — підкреслює одну просту істину: процеси сучасного українського націєтворення виходять на свою завершальну стадію, коли всіх нас, із різних куточків країни, вже неможливо «розвести» спекуляціями на темах мови чи історичної пам’яті. У мене склалося таке враження, що всі ми ніби знову переживаємо народження. Звісно ж, за цим стоять і радість, і сльози від великої ціни, яку довелося заплатити українському громадянському суспільству у боротьбі проти озвірілого Левіафана. Щодо Криму, то він також дуже приємно дивує і навіть змушує відмовлятися від учорашніх стереотипів про тотальну «путінизацію» півострова. Події у Сімферополі, зокрема потужний проукраїнський мітинг. демонструють, що багато наших російськомовних громадянам усвідомили власну потребу у справедливій європейській Україні. Путінської популярності уже значно менше. І це не мрії, а чіткий і непохитний порядок денний.

«РАДІТИ МОЖЛИВОСТІ НЕ БУЛО — З’ЯВИЛАСЯ НЕБЕСНА СОТНЯ»

Павло КОРОБЧУК, поет, публіцист і музикант:

— Я задоволений, що наразі спала глобальна суспільна психологічна напруга. Також тішить, що люди не розслабилися в ейфорії від перемоги, як після помаранчевої революції. Та й не було можливості радіти — бо з’явилася Небесна Сотня.

Люди зараз здебільшого думають про те, як контролювати нову владу. Її перші кроки, на мою думку, — майже повністю виправдані. За короткий час вони скасували й прийняли багато ключових законів, змінили керівні вершки силових структур.

Що ж до заворушень у Криму, то вони очікувалися ще з кінця січня, тому їхній початок я сприйняв стоїчно — на півострові немає своєї електроенергії, а в Севастополя — навіть власного джерела прісної води. Регіон забезпечує себе лише на 30%.

Проти сепаратизму виступають українці Криму, татари, ООН, навіть сама Росія, згідно з підписаним 1994 року договором, має гарантувати цілісність України та недоторканність її кордонів. Але Путін хитрий, тому сьогодні мусимо уважно спостерігати за подіями й підтримувати Крим.

«ХОЧЕТЬСЯ МАКСИМАЛЬНОЇ ПРОЗОРОСТІ ТА НАДІЙНОГО ЗАХИСТУ ВІД ДЕРЖАВИ»

Дмитро ЛАЗУТКІН, поет, журналіст:

— Є перемоги, котрі не повинні заспокоювати. Було вбито багато людей, і вони зовсім не підпадають під характеристику «бойовиків». Більшість із них ніколи не планувала йти під кулі. Водночас винних у цьому злочині й досі не покарано. Не затримано — ні Януковича, ні Лукаш, ні Захарченка, ні безпосередніх виконавців їхніх наказів. А це означає, що вбивці й досі на волі. Це тривожить і якось підозріло нагадує про помилки 2004 — 2005 років.

Нам не завадило б обговорити й інше питання: чому хлопці з дерев’яними кийками опинилися під обстрілом? Можливо, я надто наївно міркую, але мені здається, що штурмувати озброєних супротивників треба як мінімум за допомогою якихось спецзасобів і спецтехніки. Не знали, де знайти БТР? Ніколи в це не повірю. Неоднозначно сьогодні сприймаються й формування нового уряду, а також початок президентської кампанії. Крім того, ігнорування київською владою «кримського питання» створює, на мою думку, вибухонебезпечну ситуацію на півострові. Кожна секунда зараз — на вагу золота.

Нещодавні події в Києві засвідчили це дуже переконливо. Влада мовчить — люди гинуть. Так не можна. Сьогодні хочеться максимальної прозорості й надійного захисту від держави. Прості люди нині сильно налякані. Позбавити їх страху мають сильні й чесні лідери — яким можна довіряти і які, у свою чергу, й самі вірять у цей народ, поважають його і вміють перемагати.

Олег КОЦАРЕВ

Олеся ЯРЕМЧУК, «День»