Зараз пані Тетяна - найкраща сучасна російська письменниця у жанрі оповідання. Мисткиня розповіла кореспонденту “ВЗ” про нелюбов до сучасних авторів, московські тролейбуси та бажання стати невидимкою.

- Пані Тетяно, з чого почалася ваша письменницька кар’єра?

- Початком кар’єри вважаю смерть Брежнєва у листопаді 1982 року. Писати почала в січні 1983-го. Тоді, з честолюбства, мені захотілось зробити собі операцію на очах. У мене була короткозорість, і в окулярах я собі не подобалась. По знайомству влаштувалася в клініку Федорова. Туди важко було потрапити. Це зараз операцію роблять лазером, і все займає день чи два, а тоді її робили бритвою. Спочатку на одному оці, через тиждень – на іншому. Після першої процедури все нормально, а от після другої - страшенний біль, ні на що дивитись не можеш і не хочеш. Я випала з життя на три місяці, як вампір виповзала на вулицю виключно вночі. До тієї злощасної операції завжди багато читала, а тут за три місяці - ні рядка. За цей час моя свідомість очистилась від усього інформаційного сміття. Це було схоже на медитацію. І коли повернулась до нормального життя, то почала писати. Навіть звільнилася з роботи, коли зрозуміла, що можу писати.

- Але ж збіг операції та відкриття літературного таланту - це радше випадковість...

- Не обов’язково, бо знаю ще один подібний приклад. Декілька років після того “перетворення” прочитала у газеті про чоловіка, який відкрив в собі талант проводити неймовірні математичні операції подумки. Його запитали, як це трапилось. Виявилось, він також робив цю операцію! Розповів таку ж історію, як у мене – про три місяці без інформації. Аби відкрити у собі нові таланти, надважливо очистити свідомість.

- А до чого тут Брежнєв, чому ви його згадали?

- Коли я їхала на перев’язку ока після першої процедури, він якраз помер, і оголосили хвилину мовчання. Точніше, цілі п’ять хвилин. Вся країна завмерла. Ми – у віддаленому районі Москви, де містилася ця клініка, - якраз їхали в неопалюваному автобусі. Всі пасажири – про­оперовані, з пов’язками на одному оці. Виглядало це кумедно, як маленький піратський корабель. Не можу забути цього моменту, вважаю його початком кар’єри.

- Над чим працюєте зараз?

- Зараз у мене складний проект – мемуари. Описую навіть не своє життя, бо у ньому не було нічого вартого мемуаризації. Хочу передати молодому поколінню атмосферу тодішніх років.

Маю ще один задум, який зріє у моїй свідомості 20 років. Ніяк не можу завершити розповідь про свою бабусю Наталію Крандієвську, постійно чогось бракує... Моя бабця також була письменницею, прожила дуже цікаве життя. Була інтелігенткою, завжди на передовій. Вона стала першою жінкою, що спустилась в шахту. Провела там годину і написала за той час оповідання.

В 1920 роках усі записи, твори, щоденники залишила у своїй московській квартирі на збереження. Комусь вони заважали і опинились в сирій комірці. Коли бабуся приїхала забрати свої папери, то знайшла їх в жахливому стані – прогнилими. Була настільки знервованою, що на ранок спалила геть усе. Я хочу вкласти її життя у книгу: не її романи чи вірші, а те, якою була, щоб зберегти яскравість особистості.

- Останнім часом ви багато пишете у соцмережах, це не розсіює творчу енергію?

- Для мене це своєрідні вправи з майстерності. Я не дуже читаю Facebook, здебільшого пишу туди. Зараз у мене два проекти, дві книги, які треба написати, але для цього треба зосередитись. Не завжди вдається. Щоб не простоювати, я пишу записи ні про що, вправляюсь. Насправді у Facebook, окрім новин, нема чого читати. Новини дізнаюсь з соцмереж, бо дивитись ТV не можу - це з’їдає мені мозок. Читати усе підряд також не можу, а ось коли новини уже просіяні через фільтри Facebook, то це півбіди. Новини для мене - як медуза Горгона. Прямо дивитись на неї не можна, тільки за допомогою дзеркала. Соцмережі для мене і є отим дзеркалом.

- А як щодо художньої літератури, що читаєте?

- Я взагалі не читаю. Не тому, що література погана чи хороша. Я – повільний письменник. Мені доводиться бути в роботі 24 години. Саме тому чужі тексти для мене небезпечні. Вони забирають час і засмічують інформаційний простір. Можу дозволити собі хіба що перечитати щось із класики.

- Поезії також не читаєте?

- Сучасних авторів мало читаю, а з класиків люблю Пушкіна, Тютчева, Блока і Мандельш­тама. Бродського, наприклад, ціную, але для мене він емоційно холодний. У Пастернака є неймовірні рядки, але бездоганних віршів набереться мало – видно «шви». Коли читаєш пое­зію, то поринаєш у неї як у сон. Якщо трапляється «шов» - прокидаєшся, а мені цього зовсім не хочеться. Як людина, котра пише сама, розумію, що такий «шов» є в усіх творах, десь – більше, десь – менше. У Мандельштама – менше...

- Поринаєте у роботу на 24 години...

- Письменник не може розслабитись. Він мусить уявляти себе розвідником на чужій території. Весь час записувати, підглядати, помічати, а потім відсіювати, що з цього потрібно, що – ні. Я би хотіла, наприклад, бути невидимою і слухати розмови.

- Видання «ЕКСМО» видало вас у серії «Класика у вузі». Кого ще можна назвати живим класиком?

- Ну кого ж іще, окрім мене (сміється. - Авт.)?! Насправді, нерозумно вважати, що автору буде приємно, якщо йому за життя навісити ярмо. Я поясню. Я їхала потягом. В дорозі люб­лю читати літературні «жахи», бо вони зв’язують навколишню реальність воєдино: незручні матраци, задуху, смердючий туалет... Придбала «Караван історій», щоб насолодитись. Так ось, в одній з історій описуються дуже освічені, інтелігенти, яких, мовляв «можна зустріти лише в класичній літературі». Назвіть мені хоч один твір класичний, де б герой був освіченим інтелігентом?

- «Злочин і кара»?

- Це хто? Сестра старої? Справжній інтелігент. З сокирою (сміється. - Авт.)... Де ці герої – інтелігенти? Уявляєте, наскільки зашорені та спотворені людські стереотипи про класичну літературу. От і спробуй після цього обізвати когось «живим класиком».

- Все ж таки існує якийсь канон сучасної російської літератури?

- Для кого канон? Для інтелігенції? За часів радянської влади канони існували безсумнівно. Вони були нав’язаними. Мабуть, їх вироб­ляв відділ культури при ЦК. Існують постанови Вселенських соборів, релігійний канон. Компартія раніше й була своєрідним «собором». Зараз, коли всі розбрелись хто куди, - канонів не існує. Просто немає настільки авторитетних критиків, які б могли встановити один рівень.

- Крім літератури, працює­те на телебаченні. Чим для вас є ця робота?

- 12 років знімаємо «Школу злословия». Проблема з цим проектом у тому, що його скоротили до 38 хвилин. Раніше у нас було 52 хвилини. За цей час можна було отримати якусь інформацію, розкрити її. Людина з пласкої картинки на екрані перетворювалась в об’ємну, реальну особистість. За 38 хвилин це неможливо. Думаю, скоро нас закриють. Коли ми розпочинали цей проект, у нас було завдання знімати маски з публічних діячів. Тоді було більше свободи, аніж зараз, люди були розкутіші. Часи змінилися. Сьогодні на екрані ніхто не хоче йти на відвертість, та ми й не запрошуємо “складних” людей.

Але це не найстрашніше, що коїться на ТV. Я була в журі на шоу талантів «Хвилина слави» - там усе підробка. Ані голосування глядачів, ані думка журі не беруться до уваги. Учасники підставні. Був випадок, коли один з фіналістів, нібито автомеханік, виявився чемпіоном зі спортивної гімнастики. Мало того, він ще й у Cirque du Soleil працював. Ви тільки уявіть собі, який у нього рівень майстерності... Глядачами у залі були най­няті студенти. Абсолютно все несправжнє! Я не змогла цього терпіти, тому й пішла з проекту.

- Чому глядач вірить цій брехні?

- Ми взагалі брехлива цивілізація. Не вкладаю в ці слова ніякого негативного відтінку. Кожен відділяє правду від брехні як може, сам для себе. Зреш­тою, якби не було брехні, то і художньої літератури не існувало б.

Віра ХОЛОДНА

Фото: ZAXID.NET