Дивне ім’я в українському історичному пантеоні: «Драгоманов». З одного боку, чи не всі про нього щось чули, бодай зі школи. З іншого, зупини випадкового перехожого й поспитай — він тобі й Шевченка коротко схарактеризує, і Мазепу, й Бандеру навіть. А от Драгоманова — навряд. Схожа ситуація і поміж просунутих читачів — не випадково ж видавці пропонують книжки про нього під такими назвами: «Невідомий Драгоманов» (К.: Хроніка 2000; перша збірка вийшла 2009–го, друга — 2011–го) або «Відомий–невідомий Драгоманов» (К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2012).

Аномальність ситуації в тому, що у позаминулому столітті Михайла Драгоманова вважали другою після Герцена величиною східноєвропейської політичної філософії — більшою за Плєханова, Лаврова, не кажучи про Лєніна. Сучасні культурологи не змінили думки. То чому ж сьогодні так мало знаємо про цей феномен?

Приблизну відповідь можна відшукати у книжці «Михайло Драгоманов у спогадах» (К.: Либідь), яка здобулася на лавреатство минулорічного рейтинґу не так навіть насвітленням малознаної біографії, як сміливим упорядкуванням. Укладачі І.Гриценко та В.Короткий запропонували поряд із мемуарами рідних, друзів, прихильників Драгоманова також спогади його наукових, ідеологічних та політичних опонентів, аж до непримиренних. До того ж, розуміючи іманентну хисткість будь–яких спогадів (пам’ять–бо людська недосконала), вони подали коментарі–спростування сучасників на свідчення одне одного. Внаслідок утворився, сказати б, стереоефект, що надав героєві книжки об’єму порівняно з підручниковими трафаретами.

Збірка добре збалансована побутовими й політично забарвленими спогадами. Починається зі згадувань сестри Драгоманова, відомої у літературному каноні під псевдо Олена Пчілка — і починається, як годиться, здалеку: «У сім’ї збереглась пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дитячі й гімназійні роки майбутнього інтелектуального й морального авторитета не позначені якоюсь винятковістю. Проте за кілька місяців до випуску його — відмінника — виключають iз гімназії за публічну незгоду з покаранням одного з товаришів.

Ім’я Драгоманова ста­­ло відоме в Києві, коли на останньому курсі Університету св. Володимира він захищав дисертацію з античної історії — ця робота (та нинішня її оцінка) опублікована у згаданих альманахах «Хроніки 2000». У нашій же збірці міститься протилежний погляд тодішнього опонента захисту професора В.Модестова: «Ученая несостоятельность диссертации... производила при чтении самое тяжелое впечатление». Спроба «провалити» молодого ученого не вдалася й, до всього, викликала резонанс у київській пресі.

Попри роздратування­ старої професури, М.Дра­гоманова таки допу­стили до викладання, і його лекції одразу стали збирати студентські аншлаги. Бо, пише Софія Русова, «римська історія, як її викладав М.П., це була не мертва давнина, а була з неї жива критика на монархізм та абсолютизм... Ці лекції викликали у тогочасних студентів порівняння з тою монархічною державою, в якій вони жили».

У цій характеристиці — ключ до розуміння того, ким же був насправді Михайло Петрович Драгоманов. Як ученого і викладача історичні факти цікавили його насамперед тим, що ілюстрували, як народжуються, живуть і помирають політичні ідеї та засновані на них державні режими. Хтось із мемуаристів назвав його «політичним письменником» — тоді під словом «письменник» розуміли кожного, хто мислив письмово: літераторів, критиків, філософів. Як на сучасну мову, йому би личив статус політолога. А може, й політтехнолога (у кращому розумінні), бо, як зазначав іще сто років тому професор Петербурзького університету Іван Гревс, Драгоманов у своїх статтях подавав «уроки практическим политикам».

До цих уроків прислухалися навіть відверті політичні опоненти. У спогадах, писаних ідеологами «білого» руху вже після Жовтневого (1917) перевороту, струмить захоплення прогностикою Драгоманова, якій колись не надали значення: про те, наприклад, що соціалісти у разі захоплення влади встановлять терористичний режим, а внутрішньопартійна робота зведеться до «истребления отдельных шпионов и чиновников тайными уголовными судами».

За радянських часів усіх цих пересторог у працях Драгоманова «не бачили» й обережно зараховували його до «соціалістів». Утім, як читаємо у спогадах з кінця ХІХ ст., «все мы были тогда более или менее социалистами, очень плохо знавшими, что такое социализм». Краще за інших знав, що то за звір, один із «батьків» російської соціал–демократії Павєл Аксельрод, якому належить дещо химерне, як на сучасну термінологію, визначення Драгоманової орієнтації: «Либерал–демократ с симпатиями к социализму».

У тій же статті, де ­йшлося про небезпеку захоплення соціалістами влади і запровадження терору, у Драгоманова є така фраза: «Соціалізм — це справа затяжна». Цього висновку йому довго не могли подарувати революціонери — аж поки не пересвідчилися на прикладі більшовиків у правоті політолога–прогнозиста.

Ще один мемуарист свідчить, що Драгоманову були притаманні «идеи умеренного реформистского социализма... Он подчеркивал важность охранения прав гражданина и человека от всемогущества центральной, даже республиканской и демократической власти, от государственного якобинизма, отыскивая ему противовес в широком развитии местных свобод». Схоже, що Михайло Драгоманов провіщав політичний феномен, що став реальністю лише за сімдесят років по його смерті під назвою «шведський соціалізм».

Книжка «Михайло Драгоманов у спогадах» провокує й на інші екзотичні припущення. За браком місця пропонуємо читачам далі самотужки розв’язувати цей інтелектуальний кросворд. Насамкінець — лише промовиста цитата очевидця: «Люди мимоволі почували, що мають перед собою неабиякого».

Костянтин РОДИК