У Харкові розпочато друк десятитомної «Великої сучасної енциклопедії» (ВСЕ), зладженої відомим мандрівником–автором путівників, старшим науковим працівником академічного Інституту географії Андрієм Івченком. У продажу — дві перші книжки.

У частини читачів, звиклих до «порядку», до того, що енциклопедичні видання готують і випускають спеціалізовані видавництва зі штатом особливо навчених фахівців, — цілком імовірний спротив: хто дозволив–уповноважив?! Але цьому «порядку» набагато менше років, аніж самому енциклопедичному жанру, що виник як суто авторський проект — принаймні першим таким виданням, що мало величезний розголос, стала у ХVІІІ столітті енциклопедія Дідро та д’Аламбера. Наступне століття послуговувалося енциклопедією Брокґауза й Ефрона. Серединою ХХ ст. Воло­димир Кубійович на еміграції випустив десять томів «Енциклопедії українознавства». А нині, на початку століття ХХІ, маємо півдюжини великоформатних книжок­ (дійшло до літери К) «Енциклопедії Сучасної України», відомої також як енциклопедія Івана Дзюби.

Жанр енциклопедії завжди був ризикованим, оскільки апріорі лишав запитання: чому упорядник згадав одні персоналії та феномени й зігнорував інші — і чому наявні факти інтерпретовано саме так. Либонь, наймасштабнішим випадком не­згоди є видання 12–томової «Української радянської енциклопедії» (УРЕ) задля спростування діаспорного Кубійовича (для цього й засновано видавництво «Радянська енциклопедія», чим і започатковано академічний «порядок» укладання подібних творів). Часом відомі літератори вдавалися до свідомого форсування провокативних потенцій жанру: згадати, бодай, «Лексикон прописних істин» Флобера або — в Україні — «Енциклопедію нашого українознавства» Кривенка та Павліва.

Івченків проект не має на меті епатажу, а лише певне оновлення корпусу засадничих знань та популяризаційне спрощення їхнього викладу. Тому, читаємо у передслові, харківська «Велика сучасна енциклопедія» «охоплює широкий спектр базових знань, задовольняє програмні вимоги середніх загальноосвітніх шкіл і початкових курсів вищих навчальних закладів». Утім, який автор не прагне відрізнятися від попередників? І А.Івченко тут же додає: «І включає безліч цивілізаційних цікавинок, про які зазвичай не йдеться в університетських авдиторіях».

Й отут постають перші запитання. Чи то університетські курси такі недолугі, що нехтують «безліччю цивілізаційних цікавинок», чи ті цікавинки є звичайним інформаційним шумом, котрого довкруг справді безліч? Наприклад, лише на літеру А ми можемо прочитати геть необов’язкову інформацію про кількатисячну народність «агулів» із Дагестану, так само нечисленних аборигенів Філіппін «аетів»; про якийсь заштатний штат Бразилії, де населення менше, ніж у найменшій області України; про «алжирський динар» — і тощо, тощо. Натомість український читач не дізнається, що таке, приміром, Аккерман. Тож на початку, коли на першій сторінці анонсовано 30 тисяч статей, з яких 7,5 тис. про Україну — це здалося прийнятним співвідношенням. Та за детального перегляду беруть сумніви: чому про Азербайджан нам треба знати уп’ятеро докладніше ніж про Автономну Республіку Крим? Що нам робити зі знанням про Академію російського балету, коли відсутня стаття про Академію наук України? І як нам взагалі ставитися до інформації про двох шведських ботаніків позаминулого століття (Аґарди), про котрих не згадує навіть «прошведський» «Універсальний словник–енциклопедія»? Довідуємося про різьбярів соцреалізму братів Амбіцьких (промовисті назви їхніх робіт, чи не так: «Колгоспні змагання», «Будьонівці під Львовом»?), а от актуального поняття «амбіції» — катма. Немає «анафеми», «антирадянщини», «антиутопії»...

Звичайно, кожний автор має власні преференції, і на те слід зважати. Видно, що А.Івченко захоплюється високою­ арабською культурою Середньовіччя, про що свідчить безліч персоналій, відомих хіба фахівцям. Відгомін цього замилування сягає й часів нинішніх — маємо, приміром, біографії аж кількох членів сучасної королівської родини Саудівської Аравії. З повагою ставиться автор і до всього, пов’язаного зі спортом: є тут В.Абаджі, тренер з велосипедного спорту, Г.Авдєєнко, олімпійський чемпіон зі стрибків у висоту; є навіть «Авіза стадіон» у Дубліні. Ну і, звичайно, усі відомі футбольні клуби: «Абердин», «Арсенал», «Айнтрахт».

До речі, останню назву подано за українським фонетичним принципом (так, як це вимовляють у Німеччині), а от Альберта Айнштайна немає — мабуть з’явиться в томі на літеру Е, як це перекручено вживано в росіян. Непослідовно уведено поняття–абревіатури: є зарубіжні «Ай–Бі–Ем» та «Бі–Бі–Сі», але немає більш значущого для українців «АЕС».

Видно, що А.Івченко — не комуніст, бо немає ані «Великої Жовтневої соціалістичної революції», ані крейсера «Аврора» (хоч мимохіть і постраждала римська богиня–прототип). Та водночас статті з навколополітичних понять чомусь відгонять саме комуністичною пропагандою (див.: «Альєнде», «Афганська війна», «Ба­ндера»). Взагалі–то, скороминущим політичним реаліям приділено приємно мало місця. Хіба що — як волосся в супі — стаття «Азаров Микола Янович» (в енциклопедії І.Дзюби, де згадано сім персон із цим прізвищем, це ще якось природно). Про деякі уподобання нашого укладача можна хіба здогадуватися. Наприклад, він вважає, що школярам та студентам конче треба знати російських олігархів Романа Абрамовича та Вагіта Алєкпєрова (а де ж Борис Березовський, щільніше пов’язаний з Україною?) — мабуть, так у книжці не буде одиноко нашому Ренату Ахметову?

Гарно обізнаний укладач харківської енциклопедії з класичною і нинішньою культурою Росії, що є добре. Але й тут не без питань. Є, скажімо, Аркадій Аверченко, але немає Сергія Аверінцева, іноземного члена НАНУ. Чомусь по–різному ставиться автор до українського походження різних російських діячів: наявний публіцист із московського журналу «Комуніст» Абрам Аграновський (народився на Чернігівщині), але ніц автора радянських пригодницьких бестселерів Георгія Адамова з Херсону. Немає і Шмуеля Йосефа Агнона, ізраїльського письменника — Нобелівського лавреата­ родом iз Бучача на Тернопільщині (а його ж згадує навіть УРЕ). Утім усі помітні власне українські письменники до книжки увійшли: Антонич, Антоненко–Дав­идович, Андріяшик, Андрухович (хоч бібліографія останнього й уривається тут на 2006 році, а в нього потому вже вийшло дві резонансні книжки — «Таємниця» та «Лексикон інтимних міст»).

Цікавим виглядає реактуалізація понять «абордажна кішка» та «абордажний ворон» (ще й з малюнками) — схоже, сучасні сомалійські пірати навіяли. А ось реанімація геть застарілого поняття «аеростатоносець» (не знайшов навіть в УРЕ) виглядає сумнівно. По–модерністському несподівано звучать статті «Автопортрет із відрізаним вухом і люлькою» та «Автопортрет із Саскією на колінах» — зазвичай ця інформація міститься у статтях про Ван Ґога та Рембрандта. Проте жодних припущень не маю щодо дивного поняття «Авторитет батьківський» (навіть в УРЕ такого немає) — хіба воно надається на якусь категоріальну дефініцію? І вже геть непояснимо уведення поняття «Анальний секс», також відсутнього в сучасних енциклопедіях для широкого кола читачів.

Усі зауваги — не злісний умисел рецензента, а вислід згаданої провокативності енциклопедичного жанру. Що в ньому має бути чітке і прозоре — це принципи добору й інтерпретації. Можливо, виловлені «блохи» допоможуть авторові «ВСЕ» виструнчити наступні вісім томів. А у потребі такого популярного видання для всіх — годі сумніватися.

Костянтин Родик