Дмитро АНТОНЮК — журналіст, мандрівник, автор путівників туристичними маршрутами Вінниччини, Житомирщини, Полтавщини, польськими маєтками України, про пошуки архітектурних скарбів, поради початківцям та нові проекти.

— Як виникла ідея створювати серію путівників?

— Над такими путівниками працюю з 2008 року. Просто якось я відмовився від сталої роботи. Поринув у фінансову непевність, зате мав тепер більше часу на улюблені мандри. І загалом знав, що писатиму про те, що мене справді цікавить, — маєтки, садиби, замки. Так і почалася співпраця з видавництвом «Грані-Т».

— А яка література допомагає тобі в роботі над путівником? У книжках про польські маєтки України часто посилаєшся на працю польського історика та мандрівника Романа Афтаназі, який описав більшість із знайдених тобою місцин. Але, певно, є ще якісь науковці, краєзнавці, аматори, котрі допомагають тобі в цьому?

— Звісно, наприклад, над роботою про маєтки Вінниччини мені значно допоміг такий собі фоліант про вінницьких поляків, який написала Вікторія Колесник. Це просто неймовірна книжка з багатьма репродукціями, фото та цікавою інформацією! Я придбав її кілька років тому у Вінницькому краєзнавчому музеї й досі не перестаю дивуватися потужності цього видання.

А з пошуком праць Афтаназі склалася майже детективна історія. Річ у тім, що він написав 11 томів про маєтки колишньої Речі Посполитої до її першого поділу: вся Правобережна Україна, майже ціла Білорусь, дещо з Латвії, безумовно, Литви і Польща. Роман Афтаназі працював над такими краєзнавчими матеріалами все життя, помер досить недавно — 2004 року, і хоч зробив колосальну каталогізаційну роботу, але ніде не писав точного з позиції сьогодення розташування маєтку. Тому в роботі мені доводилося завжди самому локалізувати на мапі те чи те село, садибу тощо. Він тільки іноді писав про якісь конкретніші географічні чи адміністративні прикмети — річку, ліс, повіт. Як мені відомо, були два видання його томів: у вісімдесятих роках — у Варшаві та більш пізнє — у Вроцлаві, у бібліотеці «Оссолінеум», де він і працював. В українських бібліотеках я знайшов лише кілька томів цього видання.

Також мені дуже допоміг краєзнавець із Хмельниччини Ігор Байдак, який написав книжку «Стежками рідного краю», з якої я дізнався, наприклад, про палац у селі Кривчик, де нині — психоневрологічний диспансер. Ще радив би почитати статті Сергія Феодосьєва з Дунаївців щодо Хмельниччини та польські путівники Гжегожа Ронковського та Збігнєва Хаузера. А загалом я постійно дізнаюся про щось нове. Наприклад, нещодавно стало відомо, що на Луганщині збереглася садиба одного поляка, про яку мало хто чув.

Наразі тривають переговори про видання мого двотомника про польські резиденції в Україні тепер уже в Польщі. І якщо це станеться, то я додам до написаного нові незнані факти про кілька місцин Лівобережжя. Тепер ми з батьком плануємо з’їздити на Хмельниччину: там указали на невідомі мені пам’ятки.

— А з чого порадиш починати краєзнавцям-початківцям?

— Дуже важлива інформація — це сайти різних мандрівників. З багатьма українськими мандрівниками я знайомий особистою, як, наприклад, з Іриною Пустинніковою, з якою ми навіть якось разом подорожували. Вона була однією із перших, хто торкнувся на початку 2000-х питання такого «аматорського» краєзнавства, започаткувавши сайт «Замки та фортеці України». Також багато у справі віднайдення та збереження пам’яток робить Олена Крушинська, авторка сайта про дерев’яні храми України. Наприклад, завдяки її зусиллям на Львівщині рятують дерев’яний костел. В Україні в цілому збереглося не більш як п’ять таких костелів, і в селі Язлівчик Бродівського району Олена Крушинська не дає вмерти святині 30-х років ХХ століття: вона знайшла прибалтійську фірму, котра дала кошти на консервацію пам’ятки, а згодом цей костел мають перенести до львівського скансенсу, якщо все вдасться (бо і з цим, як виявилося днями, не все гаразд: костел розібрали, а перевозити поки що не поспішають — заважає бюрократія). Згадаю також і чудового черкаського мандрівника Сергія Криницю. Його детальні розвідки є в основних соціальних мережах. Коротко кажучи, можна почати із вивчення Інтернету.

— А як ти знаходиш якусь маловідому архітектуру? Скажімо, на обкладинці «Чотирьох мандрівок Житомирщиною» — неоготичний красень-костел св. Клари із села Городківка, про який не знають навіть місцеві краєзнавці.

— Найперше, коли я буваю в новому селі й бачу якийсь лісочок-гайочок, то майже завжди ним виявляється старий парк або панський сад, а отже, була і садиба. Зі згаданим костелом узагалі була найбільша несподіванка: я не знав, що там є таке диво, натрапив абсолютно випадково, для краєзнавця таку знахідку можна порівняти хіба що зі скарбом. Але такі випадки — велика рідкість.

— Чи працюєш над новими книжками?

— Так, власне, наразі планую роботу над книжкою «Римо-католицькі кляштори України».

— А чи хотів би спробувати себе в белетристиці? Написати, наприклад, історію про статки Терещенків?

— У мене постійно є бажання зайнятися чимось більш художнім, але поки що не почуваюся в силі. Якби я писав прозу, то, напевно, зображав би сьогодення і щось у стилі (нахабно дозволю собі таке порівняння) «Дванадцяти обручів» Юрія Андруховича. І будував би твір навколо якогось палацу, його історії; це, можливо, було б щось фантасмагоричне.

Юлія Стахівська