Це не звичайна книга*, а перший том майбутнього триптиха, тобто лише ча­стина великого проекту до 300–річчя українського генія філософії, який мав значний вплив на Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітку–Основ’яненка, Михайла Булгакова та мільйони людей, що намагаються зрозуміти сутність буття. Подібно давньо­грецьким філософам, Григорій Савич мав численних учнів, був мандрівним учителем для простих людей — старчиком Григорієм, котрий умів просто пояснити складні речі. З іншого боку, ідеї Сковороди органічно вписалися у світову філософську доктрину, його вчення визнане філософами світу. В різні часи Сковороду порівнювали зі Спінозою, Сократом, Фіхте.

Основним переконанням просвітителя було творення справедливого суспільства через об’єднання високоморальних його членів. (Чи не нагадує спроби громадянського суспільства нині?). Численні учні мандрівного філософа саме так і намагалися жити: не роблячи зла, допомагаючи бідним, не осквернивши свої руки «сріблом–златом». Саме про це — спогади Степана Нехорошева про його діда, одного із духовних учнів Сковороди — Павла Івановича Мусієнка та інших «дивакiв»...

Понад 250 років тому мандрівний філософ пояснював своїм учням, що зміст людського існування у самопізнанні, а «царство людини знаходиться всередині неї» і «щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі».

Сковорода хотів зробити світ кращим. Адже основою щасливого життя є «сродний труд», тобто схильність людини не лише до фізичної, а й до суспільної діяльності в цілому. Сучасні послідовники філософа вважають, що українська національна ідея має формуватися навколо «сродного труда», спиратися на традиційну культуру та здорову мораль, що буде об’єднувати українське суспільство. Книга «Садівник щастя» складається з чотирьох «зшитків» та розлогого фотонарису «Сковорода серед нас». Фотонарис включає в себе кілька портретів Григорія Савича та знімки «сковородинівської громади» — вчених, письменників, музейних працівників, журналістів — всіх, хто бодай якимось чином причетний до організації численних сковородинських заходів.

«Зшитки», тобто розділи книги, більш різноманітні. Тут і біографія Григорія Савича, яку розповідає наш сучасник, подорожуючи по «сковородинівських» місцях та музеях, з авторськими ремарками та коментарями побаченого та почутого.

«Зшиток другий: Разом із Сковородою» — це фактично план підготовки до 300–річчя Сковороди. Тут і розповідь про те, яким має бути музей великого мандрівника у Чорнухах, і уривки з виступів Бориса Олійника, Івана Дзюби, та інших відомих людей.

«Зшиток третій: Все про Сковороду» — Невигадані історії про те, як українські дослідники повертали ім’я Сковороди із небуття. Це оповіді харківського філолога Анастасії Максимівни Ніженець про створення музею в Пан–Іванівці, в садибі Михайла Ковалинського, першого біографа, учня і друга Григорія Сковороди. Велику повагу викликають у читача нотатки Степана Нехорошева. В учнівському зошиті подвижника було зібрано 80 тисяч фольклорних записів, які зберігаються в музеях і архівах Золотоноші, Черкас, Києва, Санкт–Петербурга й Москви. До речі, вже згаданого Нехорошева виховувала Віра Федорівна Бублівська, похресниця Володимира Даля, випускниця Перших жіночих курсів у Санкт–Петербурзі, відома нам «Курсистка» із картини Ярошенка.

І, нарешті, у зшитку четвертому —«Поетичний вертоград» — зібрані поетичні рядки, присвячені Григорію Савичу — від Шевченкового «...та й списую Сковороду» до Рильського, Тичини, Тарковського. А ще — Ліни Костенко і Бориса Олійника...

Володимир Стадниченко переконаний, що зараз, в епоху перемін, Україні, суспільству як ніколи потрібен Сковорода: «Бо більшість людей у такі часи шукає морального опертя, щоб іти далі, щоб життя мало новизну». Якщо іти за Сковородою, то завданням української еліти буде — творити високі культурні цінності, пов’язані не тільки з історичною пам’яттю, а пристосовувати їх до сьогодення.

* «Садiвник щастя — Сковорода як дзеркало України», нариси, дослiдження, спогади, поезiї, свiтлини, вступна стаття Л. І. Андрiєвського, видавництво «Криниця», Київ, 2012 р.

Алла КОВТУН, журналіст