Проте настав момент, коли про нього заговорили всі — революційна хвиля здійнялася і покотилася, піднімаючи на мітинги та повстання людей і зносячи на своєму шляху непохитні, здавалося б, диктаторські режими. Для цих народів настала нова ера. Мароккансько-французький поет, романіст та есеїст Тахар бен Джеллун, не чекаючи, доки історія подій припаде пилом давності, взявся дослідити феномен арабських революцій, які, як він виказує сподівання, ще не завершилися. Його збірка есеїв «Спалах» швидко набула неабиякої популярності в Європі, а тепер у перекладі Євгенії Кононенко українською мовою вийшла й в Україні у видавництві «Грані-Т». Символічним є те, що передмову до українського видання написав Олесь Доній, безпосередньо причетний до двох вітчизняних революцій — на граніті й помаранчевої.

Тахар бен Джеллун оповідає про Туніс, Єгипет, Алжир, Ємен, Марокко, Лівію. Він описує ситуації в цих країнах та, опоетизовуючи революцію, протиставляє народи і диктаторів. Для автора, котрий сам є вихідцем із арабської країни, ці події, безперечно, як війна добра і зла. Ми почергово знайомимося з кривавими диктаторами арабських країн, з їхніми злочинами й забаганками. Вони всі, як один, схожі між собою. У вірі в необмежену владу, яку збираються передати своїм синам, схожі у методах охорони своєї території. «За кілька років він вибудував систему, яка давала йому змогу утримувати владу: створив партію, ...всюдисущу поліцію, віддану його системі; запустив процес корупції, який збагачував його і збіднював країну. Мережа інформаторів організована, як у колишніх комуністичних країнах. Усе це існувало і раніше; він просто пристосував його до своїх потреб, до свого аппетиту», — так пише Джеллун про режим Хосні Мубарака. Проте ця формула ідеально лягає й на диктаторські режими в інших описуваних країнах. Винятком можна назвати хіба Марокко, де ситуація краща, й Алжир, де ситуація значно гірша, бо надзвичайний стан там триває десятиліттями і єдиною владою в країні є армія. Автор зі зневагою розповідає про недолугість великих диктаторів, їхні забаганки і неймовірні нарцисизм та егоцентризм. Промовиста деталь — усі вони настільки стривожені (часом до сліз) нерозумінням, чого ж від них хочуть їхні народи, у яких буцімто все є, що навіть не хочуть фарбувати волосся.

На противагу розповідям про ницих «старих тюрбанів» Джеллун наводить так само історії конкретних людей із незадоволеного повсталого натовпу. Він, часом у страшних деталях, оповідає про їхні долі. Одну з них він робить провідною ідеєю всієї книжки. Есеїст зазначає, що «в час опору й революцій до поетів частіше приходить натхнення». Тож ці есеї варто сприймати не як хроніку, а, передусім, як поезію в прозі. Й опоетизовує Джеллун нематеріальні цінності, які змушують людей іти на ризик і самопожертву. Так, найбільш поетичним розділом книжки є «Спалах», в якому автор знайомить нас із Мохаммедом Буазізі. На прикладі його особистості Джеллун ілюструє якраз ту свободу духу, яку неможливо приборкати, навіть поставивши людину на коліна і пригнобивши її. Саме цю свободу й оспівує, опоетизовує письменник. Молодий туніський торговець Мохаммед Буазізі, котрий сам годував велику родину із семи людей, 17 грудня 2010 року підпалив себе на знак протесту проти «особливо паскудних службовців» режиму, які принизили його настільки, що душа чоловіка не витримала. «Тоді світ ще не знав, що це приниження ось-ось стане іскрою, з якої спалахне масштабне повстання». Разом із тілом Буазізі спалахнула революція, і цей акт самопожертви — попри неприйняття самогубства в ісламській традиції — автор подає як відправну точку «арабської весни». Адже уже через два дні по смерті Мохаммеда мешканці Сіді-Бузіді вийшли на маніфестацію, щоб засвідчити солідарність із ним. Тут хочеться згадати про схожі випадки в історії, адже назва цього розділу й усієї книжки «Спалах» має широкий асоціативний ряд. Бо і в європейській — ближчій нам — історії є аналогічні приклади жертовності, які, проте, не спричинили таких збурень народу. Згадати хоча б 21-річного студента Яна Палаха, котрий 16 січня 1969 року підпалив себе на Вацлавській площі у Празі на знак протесту проти окупації своєї країни радянськими військами. Прізвище хлопця поети тоді швидко заримували зі «спалахом», проте ця жертва не підняла чехів і словаків. Однак після цього випадку в Чехії за кілька місяців було зафіксовано 26 актів самоспалення! Чехи не вибороли тоді свободи, але ім’я Яна Палаха стало символом боротьби не лише для цього народу. Сумно визнавати, що українці майже не знають про аналогічні акти на рідних теренах. 21 січня 1978 року на Чернечій горі в Каневі самоспалився на знак протесту проти русифікації Олекса Гірник. Так само мало хто знає про Василя Макуха, який усього через кілька місяців після Яна Палаха теж спалахнув на Хрещатику в Києві на знак протесту проти тієї ж русифікації. Ці імена зараз майже забуті. Повернувшись до акту самопожертви в Тунісі, ми бачимо, що такий вчинок не лише зробив Буазізі відомим на увесь світ, а й підняв на протест таких самих, як Мохаммед, пригноблених, принижених.

У розповіді есеїст дотримується хронології подій, аби показати момент виникнення революційних настроїв та бажання звільнитися від кривавого режиму. І далі Джеллун ніби сам котить цю протестну хвилю із країни в країну. Він дає поваленим режимам оцінку та визначає їх як аморальні. Протести ж, що спалахують один за одним, покликані «запровадити бодай якусь моральну гігієну в суспільстві, експлуатованому та приниженному».

Джеллун писав книжку по «гарячих слідах», не чекаючи завершення революцій, тому поза його увагою залишилися уже відомі нам бійня в Лівії, яка завершилася смертю Каддафі, зміна влади в Ємені, громадянська війна в Сирії та гальмування протестних зусиль у кількох інших арабських країнах. Тож нині читачі мають змогу звірити здогадки автора з реальними фактами.

Ця книжка з’явилася в українських книгарнях разом з іншими книжками. Проте випадковостей не буває, і варто сприйняти її не просто як інформацію про країни малознайомого нам арабського світу. Ніхто не закликає до повстань і протестів, боронь Боже! Питання в іншому. Джеллун пише, що народи пригноблених країн сприймали жорсткий і навіть жорстокий режим як випробування, як кару Божу, тому й корилися всьому. Революцію ж чинить нове покоління, «люди, які певний час мешкали за кордоном і, на відміну від своїх батьків, відчиняють вікна у світ», люди, які належать до молодого покоління і знають, скільки свободи треба для повноцінного життя. І ця молодь запитує у своїх батьків, як вони могли приймати це життя з брудною диктатурою на чолі. Автор наводить нам приклад можливого перебігу подій, коли люди віддають свою волю, щоб нею керував хтось інший, і яскраво ілюструє, чим це може закінчитися. Хочеться вірити, що в Україні, де протестні настрої час від часу спалахують мітингами та скандалами, люди не приймають статус-кво як долю.

Любов БАГАЦЬКА