- Пане Юрку, якщо заглянути в Інтернет на різні соціальні мережі, поспілкуватися з людьми, то стає зрозуміло, що в Україні ще не було такої влади, над якою народ би так стібався.
- Проблема не у владі, а проблема з людьми, які тут живуть. Вони не можуть ніяк собі порадити з державотворенням, з облаштуванням гідного суспільного життя. Це виглядає на якесь кармінне покарання. Не розумію, чому ця країна не може нормально функціонувати, чому люди не можуть побудувати суспільний устрій, в якому було б комфортно жити і працювати.
А влада, як на мене, абсолютно відповідає підсвідомому прагненню народу. Всьому цьому жлобству і биківні, яка панує в Україні, тільки така влада й потрібна. Вони з цією владою розмовляють однією мовою, у них одна система цінностей. І приблизно однакова відсутність інтелекту.
- Ви говорите про українське суспільство в цілому, чи про якісь окремі регіони, через вибір яких страждають інші регіони?
- Нє, то галімий розвод, що якийсь регіон страждає через інший регіон. Регіони не страждають, оскільки не є носіями свідомості, а страждають окремі люди.
- Ви кажете "биківня". У чому проявляється це биківство?
- Биківство - це риса, яка проявилася не одразу. Проте нині я не знаю людей, які б при свідомому розумі, тверезому, реалістичному погляді на життя та умови в нашій країні хотіли б заробляти гроші так, як це робиться на Заході: чесно, легітимно. Натомість в Україні більшість людей думають, як провернути якусь схему, як нічого не зробивши зірвати куш. Як ще вистригти зелень в населення, в якого вже нічого не залишилося.
Мої батьки померли рік тому, і я досі не можу переоформити хату. Мабуть, уже половину вартості цієї хати пішло на нотаріусів, довідки... За кожними дверима сидить хтось, хто за кожну довідку хоче з тебе сотню стягнути... Це - не Янукович, не "регіонали", не Верховна Рада. Це - наш спосіб організації буття.
Дивлюся на стада дорожезних автомобілів у ціновому діапазоні від сто штук баксів, і знаючи при цьому, що в Україні давно нічого не виробляється, розумію: Україна існує всупереч, а не завдяки, адже такий державний механізм не є життєздатний, він хворий.
До сьогоднішнього дня я жив з надією, що щось тут буде. І в міру своїх можливостей цьому якось сприяв: писав книжечки, вважаючи, що це моя місія, бо треба, аби мова обслуговувала всі форми буття, аби людей познайомити зі словом, адже це теж є проблемою, коли людина не може висловити своїх почуттів. Не кажу, що все це пішло надаремно, але не маю більше сил цим займатися. Я не відчуваю мотивації, чому далі потрібно писати. Тому останні три роки займаюся тільки музикою, навіть не читаю чужі твори.
Мені - п´ятдесят. І я знаю, що просто не доживу до того, що тут щось буде добре. І мені це стало пофіг.
- Але ж це неправильно - здаватися.
- Перепрошую, вимагати від мене - від громадянина цього гівна, аби я ще горів оптимізмом - забагато.
Мені принаймні пощастило самореалізуватися. А чим тут мають займатися молоді люди? До мене підходять якісь хлопці й дівчата, показують свої перші спроби написаного і питають, що їм далі робити. А я звідки знаю?! Та валити звідси! Поки молодий - валити.
Україна - це країна втрачених можливостей.
- "Валити звідси" - це хіба патріотична позиція?
- Слухайте, патріотизм - це, як сказав хтось із мудрих, - останнє пристанище негідників. Я з цим абсолютно згідний. Патріотизм - це така штука, якою людина часто заповнює діри в своєму его.
Я пробував емігрувати. Я просто не можу жити деінде, по-іншому я б утік звідси, незважаючи на вік. Просто знаю, що мені там бракуватиме цього всього гівна. Тому я не бачу сенсу міняти старе шило на нове мило.
Як-не-як я знаю, що я тут роблю, і для чого. Ну от, читаються мої книжки, в мене є свої, близькі за духом, читачі. Так, мені приємно. Але мені хочеться промовляти до них не лише словами, але й музикою. Маю на думці наш із Грицьком Семенчуком музичний проект DrumТиaтр. Ми пишемо музику, послухати яку приходять молоді люди. Це не так, що ти пишеш рік книжку, потім вона лежить рік у видавництві, ще через рік виходить. Це все страшно довго. А виходиш на сцену - і не чекаєш фітбеку роками, а одразу стикаєшся з дуже живими енергіями. Завдяки музиці, яку ми робимо, вдається відчути якусь реальність, яка шумить.
Ми граємо музику і не думаємо про бабки, але щоб навіть доїхати до сцени вони однаково потрібні. А я не заробляю музикою навіть щоб доїхати до тієї сцени. Проте за найменшої нагоди ми збираємося і граємо, імпровізуємо. Це називається - робити все, що можливо.
Очевидно, я міг би робити й більше, але запитання "навіщо" дуже правильне і одразу витвережує. Я не вмію нічим займатися без мотивації.
Коли ми давали перші концерти, у нас навіть не було програми, навіть не пам´ятаю, що ми там співали, але всім подобалося. Та коли почалася криза, стало дуже-дуже сутужно. Добре, коли дають хоч якісь добові. Чи от як зараз - сиджу і чекаю поки мені віддадуть гроші за квитки, бо я не маю за що купити сигарети і квиток додому. Дивно це все. І якось дуже тупо.
- У нас народ здатний сприймати трохи іншу музику?
- Більшість - навряд чи здатна. Але в Україні є достатньо доброї музики і справжнього мистецтва, просто цього всього не видно. Здебільшого ми бачимо якісь дикі симулякри. Наприклад, як весь цей цілий Мистецький Арсенал. Який в біса контемпорарі арт? Це - поблякле гівно, яким завалений увесь мистецький простір.
- А яким мистецтвом мав би бути наповнений Арсенал?
- Та хоч якимось. Бо те, що там стоїть, нічого спільного з мистецтвом не має. Я розумію, що ціле це так зване contemporary-art - це одна з непоганих годівничок, де окремі люди можуть щось заробляти.
Мистецтво або є, або його нема. Воно може бути в будь-чому. Це зразу відчувається. Не працює тільки туфта. Те саме й з хорошою музикою. Вона з´являється не тоді, коли просунутий продюсер знає все, що треба лохам: "набросаєм два слова, трі акорда і всє будут пісать і торчать". Хорошу попсу треба теж писати з кайфом. І це всього стосується.
- Ваш друг, колега Юрій Андрухович агітує за одну з опозиційних сил. Ви теж за когось агітуєте?
- Для мене це неприйнятно, бо нема за кого голосувати.
Недавно з нами у Львові трапилася смішна історії. У Грицька Семенчука була презентація книжки, і ми з нагоди презентації дали концерт. До Грицька підійшла якась жіночка, і питає: "Хлопці, а ви б не хотіли поспівати під прапорами партії "Свобода"? Ви так позитивно, патріотично налаштовуєте молодь". А перед тим ми співали пісню "Я пішов у далекі гори, і відкрився мені вид, що довкола, все довкола - й...ний стид, просто й...ний стид". Рефрен такий - "й...ний стид". Очевидно, пані сприйняла цю пісню за патріотичну. Кажу до Грішки: "Узагалі було б незле зануритися на місяць у це гівно, зірвати якогось бабла". Але є оця внутрішня, кажучи російською, брезгливость, яка не дозволяє в такий спосіб заробляти на життя.
Я не проти того, аби музиканти грали під чиїмось прапорами. Це їхня робота і їхній хліб. Хай заробляють, якщо є можливість. Це, що називається, не в западло. А якого б х...ра я грав під якоюсь партією? Моя музика - це не хліб насущний. Це просто один із сегментів особистої свободи.
- А якщо є запит?
- Я залюбки торгував би таблом, але щось не торгується. Ніби хороший бренд "Іздрик", гарно звучить, але фінансові потоки проходять повз мене. І так завжди. Це кармічне, мабуть.
- У нас минають вибори. І що далі?
- Сподіватися на те, що ці вибори щось змінять на краще, може хіба клінічний ідіот-оптиміст. Якщо навіть щось і зміниться, то зміниться на гірше. Економічно, промислово структура Україна просто нежиттєздатна. Бо не може існувати держава, в якій постійно розпилюють бюджет, беруться кредити за кордоном, які теж осідають в кишенях, а ми дивимося на це, "широко заплющивши очі".
Багато хто каже, що тільки революція може щось змінити, причому революція доросла - з убивствами та грабунками.
- Ви - за це?
- Та ні. Я - нормальна людина. Навіщо мені під вікнами громадянська війна?!
Я не висловлюю своєї політичної позиції, бо її не маю. Я просто хочу тут нормально жити. Мабуть, патріотизм має і біологічні аспекти. Мені абсолютно не дороге моє українство і те, що я - українець. Я б спокійно став якимось євреєм чи китайцем. Але йдеться про потребу рідного ландшафту, його традицій і персонажів. Ну і от не можеш ти звідси звалити, бо це гівно все - воно твоє рідне.
- Крім того, що співаєте, геть нічого не редагуєте?
- Редагувати - ні. Проте займаюся версткою і придумую дизайн для журналу "Просто неба". Цей журнал - соціальний проект допомоги бездомним. Є у Львові такий благодійний центр "Оселя". Там допомагають бездомним відновити документи, знайти житло, роботу тощо. Журнал - одна з багатьох ініціатив центру. Він спеціально призначений для того, щоб його продавали бомжі на вулицях міста. Продають по п´ять гривень. Половина вартості - їхня. І їм добре, і мені добре. Тепер коли приїжджаю до Львова, зустрічаю багатьох знайомих бездомних з журналом у руках.

Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК