Про сприйняття української літератури у Чехї - в інтерв´ю DW з перекладачкою Ритою Кіндлеровою.

Лауреатка міжнародної премії імені Григорія Сковороди Рита Кіндлерова - одна з найактивніших європейських «промоутерів» української літератури. Список перекладених нею творів – доволі солідний: у ньому твори Оксани Забужко («Польові дослідження українського сексу», 2001), «Сестро, сестро» (2006), збірка казок і повістей «Помста Олекси Довбуша» (2005), «Легенди Львова» (2002) і «Ги-ги-и» (2009) Юрія Винничука, антологія українського оповідання «Експрес Україна» (2009), «Колекція пристрастей» (2011) Наталки Сняданко. Цього року україністка і перекладач Кіндлерова була нагороджена міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди.

Deutsche Welle: Яким ви бачите становище українських авторів на чеському книжковому ринку?

Рита Кіндлерова: Думаю, що з-поміж чехів існує певне «знання» кількох українських авторів, а саме: Забужко, Винничука, Андруховича... Торік до них долучилися Наталка Сняданко та Сергій Жадан. Певна, що позиція перекладів з української мови помітно зміцніла на чеському книжковому ринку. Радію з того, що тепер у Празі, як гостя Німецького літературного дому, перебуває Оксана Забужко - чи не єдина ненімецькомовна письменниця серед запрошених. А в нас підготовано до друку її останній роман «Музей покинутих секретів». Що ж стосується літературних критиків... Вони не мають, з чим порівнювати. Деякі українські книжки з’являються в Чехії... одна на рік. От коли їх буде десять, тоді, цілком можливо, будуть і дискусії, і суперечки... До речі, у Слов’янській книгозбірні, де я працюю, обговорення творчості українських письменників відбуваються систематично.

DW: Видавництво «Повітряні млини» (Větrné mlýny), в якому вийшла антологія Ukrajina, davaj, Ukrajina!, сподівається, що їхня ініціатива допоможе чехам пізнати українців не як заробітчан, а як представників великої культури. Чого, на вашу думку, бракує для того, щоб чеська спільнота сприймала українців більш позитивно?

Р. К. Не наважилася б твердити, що чехи і сьогодні сприймають українців так само негативно, як у 90-х роках минулого століття. А тому мене і здивував видавничий задум. Крім того, свіжа антологія не є «перша ластівка». Була вже новелістична антологія – Expres Ukrajina, яку, між іншим, продали за лічені дні. Мали б і ми, чехи, пам’ятати, що Україна вже не є тією жахливою країною «десь там, на Сході». Інша річ, що більшість українців не цікавиться ні літературою, ні мистецтвом. А українській державі, і взагалі, начхати на те, що в цивілізованому світі називається «підтримка власної культури». Української культури! Може тому мене й дратує назва Ukrajina, davaj, Ukrajina!. Вона відгонить суржиком або поганим перекладом з російської, а передана латинкою – виглядає геть нісенітно. Не кажу вже про те, що назва не відповідає дійсності, бо давно минулися часи, коли ми дивилися на Україну, роззявивши рота. Не лише молодому, а вже й середньому поколінню чехів існування держави Україна – звичайне явище. Тим паче, українці мали б якнайширше пропагувати свою культуру. Днями на одному з празьких майданів бачила виступи, які перебігали в рамках «днів саудівсько-арабської культури». Боюся, не доживу того дня, коли щось таке організує й українське посольство (і те «організоване» не буде тупе й примітивне).

DW: Як ви ставитеся до того, що антологію сучасного українського оповідання зорієнтовано упорядниками переважно на чорнобильську та пост чорнобильську тематику?

Р. К. Вивчення чорнобильської і постчорнобильської літератури – одна з течій сучасного українського літературознавства, і якщо тексти добиралися за такими критеріями, то все гаразд. Але в такому разі й назва антології мала б спрямовувати, а не пантеличити чеського читача. Чорнобиль, звичайно, є певною межею в українській культурі, але, на мою думку, деякі дослідники перетворили цей феномен на міфичний фетиш.

Микола Шатилов