11 серпня 2012 року стало одним із днів тріумфу скупого на радості сучасного українського кіно. Мирослав Слабошпицький здобув нагороду на престижному міжнародному кінофорумі у Локарно — «Срібного леопарда» у конкурсі короткометражних та середньометражних фільмів «Леопард майбутнього», а ще — 5 тисяч швейцарських франків (до слова, фестиваль розпочав свою історію того ж серпня 1946 року, коли перезапустилася «Мостра» у Венеції). Як уже повідомляла «УМ», український глядач зможе оцінити призерську роботу «Ядерні відходи» на кінофестивалі «Молодість» та у прокаті в листопаді — як частину альманаху «Україна гудбай».

Після дружніх щирих вітань «УМ» поспілкувалася з режисером, чий телефон сьогодні не знає спочинку, в режимі бліц–інтерв’ю.

— Я трохи розгублений, — зізнається Мирослав. — Немає досвіду отримування «Леопарда», як, власне, немає такого досвіду в жодного з українських режисерів.

— І це твоя найбільша нагорода на даний момент. А твій фільм — єдиний на чорнобильську тему, що отримав значну нагороду, якщо згадати нашумілі «У суботу» та «Земля забуття».

— Так, тільки ці фільми — не українські.

— Ти відчував, що отримаєш нагороду? Скажімо, інтуїція підказувала чи розрахунок спрацював: твій фільм був єдиним із СНД у конкурсі короткого метру, вічно актуальна тема, творчий підхід...

— Це нічого не значить. СНД — давно не модне, Україна тим більше. Стосовно теми — там у всіх фільмів були теми. Був, наприклад, документальний фільм про сомалійських піратів. Узагалі я намагався зняти фільм таким, як його бачив. Я мав власний чорнобильський досвід і довіряв йому. Ніяких передчуттів не було.

— Що сказав тобі при врученні нагороди голова журі твоєї секції Марк Піплоу? Чи були відгуки від журі та колег у кулуарах?

— При врученні я почув якісь чудові слова італійською мовою. А перед церемонією ми мали прийом — призери всіх конкурсів з усіма журі. І я опинився з Марком Піплоу поруч за столом. Він сказав, що йому дуже сподобався фільм, і довго мене розпитував, як ми знімали, хто виконавці ролей. Урешті–решт я запросив його до Чорнобиля, він сказав: «Ти знаєш, можливо, я й приїду». Марк справив на мене дуже хороше враження — він же лауреат «Оскара» за сценарій фільму «Останній імператор», сценарист фільму «Професія: репортер» Антоніоні. Він такий класний жилистий чувак — iз породи тих кіношників, яких зараз уже не роблять.

—  Ти прибув на фест, здається, 8 серпня. Переглянув інші фільми з твого чи повнометражного конкурсу, може, бачив фільм британця, що здобув «Золотого леопарда» у твоїй секції?

— На це практично не було часу. Я бачив тільки російський документальний фільм «Зима уходи» Марини Разбєжкіної про цьогорічні антипутінські протести в Росії. Британський фільм був у іншій програмі, я його не бачив.

Зате я бачив величезну кількість людей. Наприклад, перед церемонією нагородження за нами приїхало авто, і всі потихеньку рушили через туалет (попереду — церемонія) до П’яцца Гранде. Я теж збирався, але переді мною зайшов Апічатпонг Вірасетакул (володар «Золотої пальмової гілки» Каннського фестивалю 2010 року. — Ред.), і я зрозумів, що не зможу нічого зробити, стоячи перед пісуаром поруч із ним. Так і мусив терпіти всю церемонію.

На червоній доріжці мене привітав володар «Оскара» за сценарій до фільму Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво» Роджер Ейвері, де б я ще його зустрів... Ще ми познайомилися з українцем, який живе у Швейцарії, — Любомир Винник, він влаштував нам дивовижну екскурсію околицями. Ми були на могилі Ремарка, на дамбі, де знімали фільм «Золоте око» з «бондіани».

— Тепер даси собі перепочинок — відійти від шоку й посмакувати перемогу? Чи знову в бій?

— Я насправді дуже хочу почати цієї зими знімати «Плем’я» — відповідно, не знаю, за що хапатися... В мене до біса справ! Хоча я із задоволенням посидів би зараз на терасі свого готелю в Асконі і подивився б на гори.

Наталя Дмитренко