Державність української мови досі була одним із серцевинних атрибутів нашої незалежності. У тому, що саме українська мова і тільки вона мала винятковий юридичний статус, була дотримана історична справедливість і водночас - чітко окреслена перспектива поступового творення нової української ідентичності. Я хочу підкреслити слово «поступового».

Тепер цю поступовість брутально поламано. Виявилося, що навіть такий, страшенно повільний і майже непомітний, розвиток «повзучої українізації» категорично не влаштовує Росію та її п´яту колону. Й от вони, як то кажуть, упіймали момент.

Вони йшли до нього, ще починаючи з часів президентської кампанії 2004 року. Багатьом із нас здавалося, що це вони лише граються зі своїм електоратом і реалізовувати свої мовні обіцянки ніколи не стануть. Це частково правда - вони з електоратом і справді граються. Але й накази з Москви змушені виконувати.

У будь-якому разі вчорашнє скандальне прийняття «мовного» закону - це дуже відвертий удар по самих підвалинах української державної незалежності, по її символічно-смисловому наповненні.

Це один із найрішучіших кроків теперішнього окупаційного керівництва у виконанні того плану, що його вони так старанно втілюють, дорвавшися до абсолютної влади у 2010 році.

Суть цього плану - розграбовуючи Україну у власних корисливих інтересах, поступово і в міру стрімко здавати її суверенітет, аж до цілковитого демонтажу незалежності. І якщо ми, українці, проковтнемо тепер і цей «мовний» закон так само приречено, як ковтаємо всі інші нагинання керівної кліки, то значить, що ми таки ніякої незалежності не заслуговуємо.

Тому я дуже хотів би, щоб цей «закон» каталізував протестні виступи, щоб вони розкручувалися, набирали масовості. Іншими словами, щоб він став тією останньою дозою, яка переповнила б чашу терпіння.

Ну, і, крім того, щоб він урешті об´єднав усіх тих (і громадянське суспільство, і політиків), які дійсно прагнуть усунути цю владу. Щоб до осінніх виборів ми підійшли із суттєвою моральною перевагою та драйвом переможців.