"Прошу направити в нашу адресу інформацію щодо кількості неповнолітніх осіб, які сповідують субкультуру "гопників", "готів", "скінхедів" тощо. Крім цього, зазначити, які офіційні заходи проводились цією категорією осіб впродовж 2011-2012 рр.". Це пишуть із прокуратури Львівської області до головного управління у справах сім´ї та молоді облдержадміністрації. Я взагалі-то писав би не "в нашу адресу", а "на нашу". Та й "готів" писав би як "ґотів" (адже в оригіналі goths), а "скінхедів" -- як "скінгедів" (бо ж усе-таки skinheads). Але то дрібниці орфографії, якою наші прокурори, мабуть, перейматися не збираються. Насправді ж мені йдеться про інше. Текст листа з´явився минулого тижня у ЗМІ й маємо всі підстави вважати, що це ніяка не вигадка. Тобто радянська влада знову за своє – щемити "чуждые нравы". З поверненням! У 1960-х об´єктом її, влади, цькувань були всілякі "стиляги" та "дармоїди" (яких я майже не застав, тому й не особливо виразно їх собі уявляю). Десятиліттям пізніше – волохаті "гіпарі", відоміші в наших широтах як "хіпарі". Це їх реґулярно таврували своїм іскрометним гумором автори всенародно улюбленого журналу "Перець": "Він – нестрижений, мов піп, що чита псаломи. В неї – зачіска, мов сніп житньої соломи". Згодом поз´являлися "панки", "рокери", "байкери", "брейкери", "металісти". Тоді почалася перестройка, і виявилося, що всіх їх можна об´єднати цілком культурним словом "субкультури". Тобто з´ясувалося, що не такі вже вони й жахливі, ці "нефори". З усіх перелічених найгірше повелося, здається, "панкам" – наше суспільство виявилося значно аґресивнішим за них. Давно ви бачили "панка" на наших вулицях? У кожному разі потім було ще два десятиліття незалежної України, протягом яких з´явилися гопники. Тепер прокуратурі, звісно, легко запитувати про їхню кількість та проведені ними "офіційні заходи". А як насправді полічити гопників, якщо їх у нас добрих три чверті від усієї молоді? Ну гаразд, може, менше – дві третини. Та назвати їх "субкультурою" зовсім уже язик не повертається. Яка вже там субкультура – самий що не є мейнстрим! Однак повернімося до згаданого листа. Звідки взагалі цей нездоровий прокурорський інтерес? Готуємося до Євро-2012? Боїмося, що неповнолітні "скінхеди" мочитимуть повнолітніх "ультрас"? Аякже, дочекаємось. Якраз до Львова їх мільйон і приїде – після всієї тієї антифутбольної кампанії, що її спровокувала ця влада. А найобурливіше – "готів" же за що?! Вони ж, за моїми спостереженнями, доволі миролюбні, з головою занурені в архаїку, містику та середньовічний фольклор. Чи львівські готи, зважаючи на особливий кладовищний культ у місті, якісь незвичайні? Аж такі, що їх уже рівняють із гопниками та скінхедами? Святі отці розпізнаються за носінням великих натільних прикрас. Грішники за кількістю вживання матюків та горілки. Ґоти за чорними вбраннями. Гіпстери за окулярами без скелець та смішними шапками. Емо за кудлатими зачісками й життям на грані суїциду. На кожну соціальну групу – свої зовнішні ознаки. Але що характерно – якісь вони в нас вічно молоді. Так, наче ніхто з них не старіє. За кордоном побачиш скільки завгодно пірсинґованих і татуйованих дідусів і бабусь. Вони вільно ходять містами й парками, на роботу, в кав´ярні, клуби, кіно, відвідують чиїсь концерти. В Україні ж активний неформальний прошарок становить лише молодь. Куди поділись їхні попередники-ветерани? Де ви, "стиляги" 60-х? Де "гіпарі" 70-х? Де всі інші, пізніші? І кожного разу, виходячи на сцену, радієш юним лицям, але й думаєш: "Цікаво, а де ж ті, хто приходив десять років тому? А двадцять? Невже це знову вони – ті, що не подорослішали й не виросли? А, може, їхні теперішні діти забороняють їм відвідувати концерти та презентації? Забороняють носити фенічки, фарбувати волосся в зелений колір: "Мамо, ну як тобі не соромно?! Ну куди ти так зібралась? Ану, знімай футболку зі скелетом і вдягай щось людське!". Або: "Тату, ти вже застарий, щоб носити такий ірокез, мої друзі сміються наді мною". Якийсь таємний вірус забороняє нашій молоді старіти, а нашій країні розумнішати. Ми країна студентів, країна дітей. Щось таке відбувається в мозку нашої людини, яка переходить 30-річний рубіж – вона раптово перестає любити все, що любила досі, перестає взагалі будь-чим цікавитись. У певний момент вона чомусь вирішує, що їй пора споважніти, змінити зачіску на непомітну, а одяг на типовий. Припинити відкладання грошей на подорожі, натомість почати на чорний день. Замість того, щоб ходити до опери, задовольнятись тим, що живеш поруч із Оперним театром. Словом – доживати. І тільки якщо вже зовсім нестерпно забагнеться відірватись як слід і розважитись, то завжди можна перемкнутися на відповідний телеканал, де безперервно показують офіційні заходи гопників.

Юрій Андрухович