У художньому світі Ліни Костенко теперішнє життя сприймається як абсурд, за лаштунками якого розгортається цивілізаційна трагедія. Творчість поетки в цьому устремлінні подібна до творчості Чеслава Мілоша, Віслави Шимборської чи Томаса Еліота. «В ХХ столітті були дуже сумні люди», - зазначила сама Ліна Василівна. 

Власне, на презентації лунало багато гірких слів. Цей камертон гіркоти зумовлений нинішньою реальністю. «Я повернулася в літературу. Але в яку? В УкрСучЛіт?», - запитує Ліна Костенко. Драма для поета - працювати в самотності протягом двадцяти років заради майбутнього, потім прийти в літературу, в якій усе змінилося... Мистецтво стало бізнесом, елітарний смак і естетика замінені поняттями «формат», «мода». В тому новому часі багато галасу, багато самореклами, амбіцій, чужих для шістдесятництва. 

«Самотність, - написав у своєму есе Іван Дзюба, - теж один із мотивів лірики Ліни Костенко. Але він не самодостатній, частіше він опрозорює моральні цінності життя. Це не та самотність, що відгороджує від людей, а радше та, що допомагає зрозуміти їх. 

Пригадується скальд Халдора Лакснесса: «Люди, без сумніву, краще розуміли б і любили одне одного, якби вони зізналися одне одному у своїй самотності, у своїй болісній тузі і в своїх боязких надіях». 

Наче той ісландський скальд, поетеса бачить і розуміє тугу самотності й там, де її, здавалося б, і бути не могло. Де історія зрить лише блиск, тріумф, славу навіки, - тобто невласне життя, мішуру, суєтність, не варту одного щирого сміху і однієї щирої сльози».

Шістдесятники, на чому знову наголосила на презентації Ліна Костенко, були поколінням етики і свободи. Це були інтелектуали в європейському розумінні цього слова. І з усього світового художнього та естетичного досвіду вони намагалися вибрати краще. Те, що не вимірюється тимчасовою кон´юнктурою. 

А, виявляється, поетичне мислення шістдесятників може не сприйматися поколінням теперішнім, звиклим до агресії, «матюків». 

«...за мову треба боротися. Акумулювати її в шедеври, в сучасні осмислені твори, а не змагатися в цинізмі й матюках». 

Здається, під «матом» Ліна Костенко розуміє не лише обсцентну лексику, якою повниться інформаційний, соціокультурний простір, а й систему «порозуміння», систему комунікації у теперішньому світі. «Митець» тепер має провокувати скандали, тоді він буде цікавий публіці. «Я так не можу», - мовила поетеса. 

«Лейбніц писав, що теперішнє, породжене минулим, формує майбутнє. А яким буде майбутнє в теперішнього, яке глухоніме до слова?» - звернулася до зали Костенко. Глухонімота в цьому разі - медичний термін, перенесений у духовну площину... 

І мета книжки - знайти однодумців, створити простір для полілогу, запропонувати читачам імпульси до переосмислення історії й свого життя з урахуванням не лише тимчасових цінностей, а з перспективи значно ширшої. В цьому - сутність поняття «інтелектуал»: пробуджувати суспільство до розмислів і в кожній думці ставати собою. «Людина у збаналізованому житті не дозволяє собі катарсис. І потім живемо в реальності, де все ніби має бути запрограмоване, закодоване, змодельоване ззовні».

«Шістдесятництво несло високовольтну лінію духу». Це було покоління солідарності, на чому сходилися всі промовці. Епоха Івана Дзюби і Ліни Костенко - це епоха цінностей, які вимірюються часом, а не статусом, грошима, вигодою. 

Дзюба зробив історико-філологічний аналіз творчості Ліни Костенко, акцентувавши на етико-філософських засадах творчості. В етиці - ключ до свободи. «В лабіринтах своєї незалежності» - так в одному фрагменті охарактеризував він особливість життя поетки. І Ліна Василівна з цим погодилась, але зауважила: «Незалежність - не форма відмежування від дійсності, а спосіб вийти на універсальний спосіб бачення культури та історії... Письменник повинен бачити все...» 

Гіркий докір Ліни Костенко щодо теперішньої ситуації в літературі в жодному разі не можна вважати формою нерозуміння молоді або ж спробою відкинути дерзання, юнацьку амбітність, несхожість на шістдесятників. Навпаки, Ліна Василівна з ентузіазмом згадувала проведений нинішнього року 19 березня флеш-моб: найбільше її вразило те, що відбувалося на Потьомкінських сходах в Одесі. Цей флеш-моб - коли всі регіони України одночасно читали різні вірші поетеси - ініціювали саме студенти. Вона згадувала дивовижне спілкування з читачами під час поїздок у Харків, Рівне... Але зовсім поряд є, на жаль, інша реальність. 

Костенко зазначила, що сучасний світ «розсварений», українцям бракує толерантності, насамперед одне до одного. І помаранчева революція була однією з найпотужніших і найуспішніших спроб об´єднати суспільство. Але навіть тоді, у листопаді 2004-го, Ліна Василівна зазначала, що завжди спрацьовує закон маятника: «Хитнулося в один бік - хитнеться і в протилежний...»

Слово Оксани Пахльовської на цьому вечорі звучало особливо гостро і ще й через втрату близької людини - свого польського батька Єжи-ЯнаПахльовського, якого недавно не стало. Він був батьком «польським», бо «українським» став Василь Цвіркунов. Відчувався внутрішній біль. «В мені живе і польська ідентичність. Так-от, Польща вже давно стала Європою. А Україна втратила свій шанс, і він уже не повернеться», - констатувала пані Оксана, маючи на увазі втрату інтересу в ЄС до України, знаючи про негативне ставлення світової дипломатії до української «демократії». 

Зала в «Мистецькому Арсеналі» була повна. Як написав Дзюба: «Ліна Костенко привчила свого читача ждати від неї ТІЛЬКИ чогось надзвичайного. Великої КУЛЬТУРНОЇ ПОДІЇ. І саму себе „привчила" до такої орієнтації в українському літературному часопросторі». 

Ліна Василівна поділяє думку А.Камю: «Суспільство поділяється на чуму та її жертв. І головне - не стати на бік чуми». Та чомусь в Україні ця формула сприймається як проста філософська парабола, своєрідний екзистенційний парадокс, який нібито не має перетинів із реальністю. Чума так не вважає.

Дмитро Дроздовський