Не пригадати іншої української книжки про історичні битви, зробленої так, парадоксально кажучи, по–святковому й туристично привабливо, як–от: «Ґрюнвальдська битва — битва народів» (К.: Балтія–Друк). Звичайно, ознаки бою — кров, біль, смерть — геть не святкові. Але ж хірурги, перемагаючи все те, радіють? Історики подібні до них, коли розтинають міфологічні пухлини — наслідком стає очищене, здорове знання. Отже, наша книжка схожа на публічну лекцію–операцію в анатомічному театрі.

У «Ґрюнвальдській битві...» істориків–«хірургів» троє: Альфредас Бумблаускас з Литви, Ігор Марзалюк iз Білорусі та Борис Черкас з України. В такий спосіб уможливлюється незалежний і значно адекватніший консиліум. Зрештою, просто необхідний, бо та середньовічна подія (1410) швидко вкрилася ідеологічними нашаруваннями. Нагадаймо, що на тому, нині польському, полі зійшлися війська Тевтонського Ордену та союзна армія Королівства Польського (куди входила тоді західна Україна) та Великого Князівства Литовського (якому підлягала центральна й північна Україна та Білорусь). Хрестоносці були розгромлені.

Давні польські хроніки приписали перемогу собі, литовські — собі. А німецькі та французькі джерела намагалися взагалі замовчати Ґрюнвальд: мовляв, битва «нелегітимна», оскільки християнським рицарям протистояли «язичники». Довший час так полярно позиціонувалися й історики, не кажучи про митців: великої популярності набули яскраві, а проте міфологізовані роман Генріка Сенкевича «Хрестоносці» та картина Яна Матейка «Ґрюнвальдська битва». Найдалі у перекрученнях пішли росіяни: у радянських підручниках з’явилася теза, що перемогу убезпечили «три російські Смоленські полки».

Нинішні історики зазначають: «Величина військ, що брали участь у Ґрюнвальдській битві, зменшується з кожною епохою критичного мислення: деякі середньовічні літописці згадували про мільйон або навіть про мільйони воїнів, деякі історики ХІХ століття — про сто або сотні тисяч, а сучасні історики зазвичай говорять про десятки тисяч». У рецензованій книжці такий зведений обрахунок: сили Ордену — до 15 тисяч вояків; Польсько–Литовського союзу — до 25 тис. Утрати оцінюються у 8 тисяч полеглих з обох боків. За статистикою — це одна з трьох найбільших битв пізнього Середньовіччя.

Російську концепцію спростовують усі три автори–історики. Справді, три Смоленські хоругви опинилися в епіцентрі битви й чітко (хоч і дорогою ціною) виконали свою роль у стратегії Великого князя Вітовта, командувача військами ВКЛ. Але ж Смоленськ до того ніколи не був частиною Московської держави, входив до складу Литви. Ці хоругви (від 300 до 600 бійців) представляли смоленський «елітний гарнізон... що складався з найманих воїв». Очолював його брат Вітовта, мстиславський князь Симеон Лугвен. Білоруський історик пише, що в дореволюційній історіографії усталилося поняття «білоруські смоленські полки», яке не спростовувалося імперською наукою. Взагалі–то, поняття «українці», «білоруси», не кажучи вже про «росіян», тоді не існували. Вояки східнослов’янського походження «виступали під загальним ендоетнонімом — руські, або русини».

Битва під Грюнвальдом поставила хрест на Ордені хрестоносців. Щоправда від негайного адміністративного знищення його врятували західноєвропейські правителі (Папа Римський, німецький імператор, королі Англії та Франції), які ініціювали укладання Торунського миру (1411). З понад 90 замків Ордену шість відійшло Вітовту (включно з нинішнім Кьоніґзберґом) і два десятки — польському королю Ягайлу (включно з Гданськом). Натомість від Польщі та Литви вимагали повної християнізації підданих. Це було щось схоже на умови входження до тогочасної «об’єднаної Європи». Через 18 років у Луцьку відбувся з’їзд тих самих учасників — такий собі саміт із виконання вимог Європи до Литви, де країну визнано гідною статусу королівства.

Цьому завадила лише смерть Вітовта. Але і зробив він, спираючись на Ґрюнвальдську перемогу, чимало. Відвоював у Золотої Орди всі українські землі аж по Чорне море (найбільшими торговими портами–фортецями ВКЛ були Хаджибей та Білгород), запровадив в Україні місцеве самоврядування. «Вітовтів ставленик правив у Золотій Орді... давав ярлики Василю Московському й Олександру Тверському». Одне слово, після Ґрюнвальду Литва «стала великою державою — імперією».

* * *

За тиждень, 18 квітня у Львові відбудеться науково–практична конференція «Галицькі хоругви у Ґрюнвальдській битві 1410 р. ».

Костянтин Родик