...Славне місто Львів. Книжковий Форум. Як завжди, запізнюємося - цікаві події часто накладаються одна на одну, а між ними ще й поїсти треба, що у Львові окрема епічна історія (ех, скільки разів собі казала, що приїду туди навмисне якось, аби нарешті наїстися і нікуди не бігти!) Щось кудись ми не так повернули начетверо розкопаним, розритим Львовом, і тут нас десниця небесна й зупинила своєю смугастою патерицею.

Слухай, - сичу я на чоловіка. - Ану давай прикидайся, що не говориш українською.

Заодно, думаю, і готовність до "Євро" помоніторимо.

Ду ю спік інгліш? - вислухавши традиційний вступ із козирянням, питає Норман червонощокого цілком вдоволеного своїм місцем-під-сонцем дайчика середніх літ. (Мені завжди цікаво, ким вони хотіли стати у дитинтстві: вчителем, лікарем чи космонавтом?..)

Єс! - гордо відповідає вуйко.

Я вже приготувалася сповзти з сидіння на гумовий коврик і кричати звідти "алілуйя".

Соу вот дід ай ду вронг? - чемно цікавиться Норман.

е... м... а ви взагалі не розумієте по-українськи? - передумав спілкуватися дядько.

Норман артистично хитає головою: саме так має поводитися не обізнаний у слов´янській лінгвістиці зайда.

М... як же ж то вам, пане, пояснити... - дайчик уже з сумом почав задивлятися на інших порушників, що так і шмигали повз нас. Він, як ніхто, розуміє, що час - це гроші. А час він зараз із нами втрачає. Тому він зробив останню відчайдушну спробу заговорити іноземною мовою:
А па-рускі?!.

Тут мене просто порвало. Вуйка захотілося обійняти й заплакати: хто б іще так гарно визначив належний статус мови сусідньої держави у нашій країні?..

 Наступного дня пощастило нам менше. Була глупа ніч, і ми, чоловік, я, кількамісячна дитина і дві наших подруги поверталися з виступу Жадана. Глупої ночі хотілося проїхати порожнім центром Львова, ну  відразу за непоміченим нами знаком про те, що в´їзд до центру в вихідний заборонено, стояв черговий дайчик. Молодий і злий. Мабуть, голодний, бо єдиним місцем з їжею поблизу був Мак Дональдз, а мама йому там їсти всяку каку не дозволяла.

 Що ж, почату гру треба було продовжувати. Тільки тепер, покрутивши в пальцях каліфорнійське посвідчення водія і не змігши на його "ду юк спік інгліш" відповісти навіть "єс", страж порядку витяг телефон і вирішив зробити "дзвінок другу". Друг, котрий, ймовірно, не так часто прогулював уроки англійської, компенсуючи їх уроками фізкультури й курінням поза школою, дзвінкові о третій ночі зрадів не вельми. Судячи з характених фонем, що долітали нам аж із динаміка мобільного, взагалі не зрадів.

Та пужди ти! - шипів на нього дайчик. - В мене тут то-во... іностранець у мене тут. То як йому об´яснити, шо тута їхати не мож? Шо то вихідний і по місту в нас сі не їде? Не знаєш? Ну то як буде штраф?! Штраф!!

На тому кінці дроту, щедро доматюкавшись, натиснули червону кнопочку.

Наш хлопець в буквальному сенсі зачухав свою кормову редьку:
Як же ж то сказати... Гм.. Нє, сандей - то понеділок, а як же ж неділя буде?..

В такі миті найважче для трьох українок не розреготатися. А для американця, котрий вільно говорить українською - вдавати, що з суцільного потоку йому зрозумілі лише слова його рідної мови. Тож природньою реакцією на наступний монолог дайчика було би втичнути у підлогу педаль газу:
Куди ви направляєтесь... Гоу! Куди ви направляєтесь? Гоу! - для ясності аж двічі повторив бравий дай, і одиноке слово "гоу" у цій своїй формі означає те, що означає: "Їдь!"

То, виходить, тут Норман спалився, бо продовжував сумирно чекати на свої документи в загребущих руках пацана. Але ж який прекрасний мотиватор - жадність! Аж два слова іноземною пацан згадав!!!

Не знаю, чим би все закінчилося (й головне, коли), якби в цей момент на горизонті не зявилося ще однієї машини з "не мєсними" номерами.

 Для справедливості мушу сказати, що анти-історії в мене теж є. Коли зупиняли і розумно пояснювали, що я зробила не так, і чим це могло обернутися: навіть фото свіжих аварій на цьому місці затурканій матері верескливих немовлят і мовчазної собаки показали...

При цьому в матері, в котрої це все щастя гамселилося в машині, ще й не було з собою... документів. І уявляєте - відпустив мене служака київського полку під чесне слово, що повернуся з документами, лиш дітей завезу! І знаєте, що найсмішніше в цій історії: я таки повернулася. І навіть диск QARPA збиралася подарувати хлопцеві ( в сенсі таки подарунку за безпрецедентну людяність, а не як хабар: один мій знайомий музикант навіть здачу збив був із дайчика, даючи йому свій диск, мовляв, він коштує-то на 20 гривень дорожче, ніж стандартна такса за перевищення в селі... Браво!) - ха би собі слухав на службі. Тільки от його вже там не було, а підходити до якогось іншого дайчика, тицяти йому диск в руки і просити мені оформити протокол було би занадто навіть людині з патологічною відповідальністю.

Так що я просто як героїня шоу "Іщу тєбя" передам моєму благородному даюну оцей от музичний відео-привіт. Заодно і ви послухаєте, що я тут співаю. Раптом на концерт прийдете?..

 

Ірена Карпа