Рівняння, де більшість членів «ікси», навряд чи піддається логічному розв’язанню. Непрогнозованість Шевченківської премії закладена у персональній різнофаховості комітету. Справді, наскільки адекватно визначать літературну подію 25 експертів, з яких лише семеро є професійними літераторами?

Можна припустити, що шановане журі, яке складається з вельми зайнятих людей, піде простим шляхом: прочитає насамперед короткі тексти. Тобто п’ять представлених у короткому списку поетичних збірок. І не факт, що їм вистачить часу подолати ще й сім прозових томів. Отже, під цим оглядом більше шансів на відзнаку має один з номінованих поетів. Але знов–таки: наскільки диригент, хореограф чи співак здатний тримати в голові п’ятирічну поетичну ієрархію?

Найвищий «рейтинг» серед претендентів–поетів має Петро Мідянка. Усі його останні книжки ставали призерами «Книжки року»: «Дижма» (К.: Критика, 2003), «Срібний прімаш» (Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2004), «Ярмінок» (К.: Факт, 2008), «Луйтра в небо» (К.: Темпора, 2011). Переклади виходили за кордоном.

Але так було не завжди. Ще більше збірок (нехай і тонесеньких) вийшло у нього ще раніше (перша — 1987–го). Довший час рецензенти воліли обходити його обіч, бо не надавався на прості критичні означення: яка природа цього огрому етнографізмів, діалектизмів, архаїзмів, що — попри позірну надмірність — міцно тримаються купи? Можливо, першим літературознавцем, хто побачив у Мідянці ексклюзив, а не кітч, був Євген Баран, котрий піддав сумніву колежанську наличку, що то, мовляв, «рядовий літописець, який не виходить за межі регіонального бачення» (Звичайний читач. — Тернопіль: Джура, 2000). Утім те перше визнання було радше інтуїтивним, аніж аналітичним.

Мідянка ж тим часом поводився, як «невибагливе терня, чіпке і живуче», — писав собі та й писав. Вряди–годи стиха піддратовував рецензентів: то кине знак про «щось схоже на офорти», а то й узагалі угвинтить цілком герметичне зізнання — «я тире білих плям». Іван Андрусяк не витримав такої анархічної саморефлексії і припечатав: «Багаторівнева самодостатня паралельна реальність» (Латання німбів. — Івано–Франківськ: Тіповіт, 2008).

Авжеж, авжеж. Та ж література — це і є паралельна реальність. І що талановитіша — то більш багаторівнева і самодостатня. Схоже, найближче до розшифрування «коду Мідянки» підійшов Лесь Белей, значачи, що його поезію тримають три кити: «Фоніка, ритміка, мелодика» (ЛітАкцент, 29.11.2011). У «Луйтрі в небо» приміщено інтерв’ю з поетом, де він відкрив цікавий ракурс: «Магічність забутих слів приваблива куди більше, ніж сленг, матюки». Дійсно, жаргонна лексика в літературному творі не виконує сенсових функцій, здебільшого її роль — фоніка й ритміка. Можна й не знати значення якихось арґотизмів, і це не заважатиме читачеві. Так само і з маловживаними назвами, що ними пересипані Мідянчині рядки. У цій паралельній реальності ми поводимося так само, як навіч: незнання імен трав, дерев і птахів не заважає милуватися краєвидом.

Оця зачудованість довкружжям є і змістом, і формою поезії Петра Мідянки. У іншого закарпатця, Мирослава Дочинця (також сьогорічний претендент на Шевченківку), один iз персонажів екстатично вигукує: «Земля, яку один мудрий чоловік нарік Сріберною... То чи треба нам коло неї ще які чужі золоті гори й молочні ріки?!» Чудеса вітчизни відкриваються Мідянці у найменших деталях — як Бройгелю–молодшому являлася краса його батьківщини у сущих дрібницях. Або як майстрам японського хокку. Що ж дивного, що смакує наш поет не лише матеріальними фактами, а й віртуальними — словами. Так, Петро Мідянка — колекціонер слів. «Мандрування мапами й словниками» — його гобі. Своє захоплення він зробив професією. Приблизно так само, як Тарас Прохасько. Можна навіть сказати, що Мідянка — це Прохасько в поезії.

Але даючи голос словам архівного віку, Мідянка не ностальґує. Несподіване називання речей, відомих загалові під звично–пласким іменем, має на меті затримати увагу на дивах, що їх проминаємо в оманливому поспіху. Та важать навіть не самі ті життєві дивовижі, як проживання із ними в одночассі. Існувати тут і тепер — цей філософський камінь буття і є Мідянчиним віросповіданням. Минуле невблаганно–байдуже відбирає нам життя. Не встиг розслабитися («силабо–тоніка, джин–тонік, просто джин»), а вже «частіше бачиш небо тільки сірим». Мідянка рятується від внутрішнього знебарвлення поезією, сиріч роботою, «в якій на якусь мить забуваєшся, // як у нетривалій молитві. // Потім це знову світське: // «Божечку, як мені лячно!». Його вірші — як подячні молитви за день, нам дарований. Будь–що затриматися у теперішньому — ось тема, ідея і мотив його творчості. Марнування ж вділеної нам миті — гріх з автоматично–неодмінним покаранням: «Ти день учорашній поспішно згубив. // І вже не потрібно ніяких відлучень».

Отже, з точки зору вправної літературної ексклюзивності, поезія Петра Мідянки цілком гідна вищої літвідзнаки. Хоча й інші претенденти — добрі професіонали. Наприклад, Валерію Гужві (збірка «Порцеляновий янгол» — К.: Ярославів Вал, 2011) формально навіть більше пасує премія імені Шевченка, бо все, що він пише, — це, вважай, рімейк Кобзаревих тем і мотивів. Причому найбільше смакує Гужві «публіцистичність» класика. Та коли у Тараса Григоровича інформаційні алюзії на «прозу життя» слугують лише каркасом міфотворення, у Валерія Федоровича «буднів бісова прірва» — самоцінна. Через те здебільшого виходить така собі римована есеїстика, щось на кшталт віршованих«записок самашедшего» (у контексті назви роману Ліни Костенко). До честі автора він чесний із собою: «Добре знаю: поезії тут небагато, узяла її публіцистика, бідну, в полон».

Утім у «Порцеляновому янголі» і «ліричний бува рецидив». І знову: там, де у Шевченка простота несвідомого одкровення (над яким він, по суті, не мав влади), у Гужви — свідоме спрощення до рівня ширвжитку: «День минає. Літня ніч коротка. // Ранку ще ніхто не відміняв». Або навіть так: «Заварю собі міцної кави, // поголюся бритвою «Жілет». // Бути нещасливим нецікаво // у системі сонячних планет». Власне, і такі вірші мають свого читача. Але, здається, вони мало кореспондують з положенням про Шевченківську премію, котру прису­джують за твори, що «є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність», чи не так?

Хай там як, але десь правий уже раз цитований Мирослав Дочинець: «Немає правильної оцінки. Немає справедливого суду. Непомильне тільки милосердя». Це — з його роману «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (Мукачево: Карпатська вежа, 2011), що претендує на Шевченківку з боку прози. Але про це — завтра.

Костянтин РОДИК