Втім, уже не так і важливо, хто очолить ту спілку — Володимир Яворівський чи його опонент Віктор Баранов, — адже проблеми лишаються постійними: фінансування, функція письменницького зібрання у сучасному громадянському суспільстві, ефективність роботи спілчан…

Певний період другою людиною у спілці (після Яворівського) був відомий письменник і драматург Анатолій Крим (його твори видаються за кордоном, а п’єси з успіхом ідуть у багатьох театрах України і не тільки). В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA пан Крим зауважив, що розповіді про «украдене спілчанське майно» — міфи; що на кримську власність спілки накладають лапу рейдери, а знамениту оселю літераторів на Банковій хочуть загарбати вже найближчим часом…

— Анатолію Ісааковичу, як ви оцінюєте результати роботи ос­тан­­нього з’їзду письменників?

 — З’їзд, як на мене, скидався на вибори голови колгоспу. Володимир Яворівський, керманич спілки з 2001-го, звісно, декого не влаштовує…

Що ж до охочого обійняти його посаду й очолити «колгосп», то він обіцяє мало не «комунізм»! Запевняє, наприклад, що складено список тих, чиї твори найближчим часом буде видано за кордоном. Письменники тішаться… Утім, жодне закордонне видавництво не керуватиметься рішеннями Спілки письменників України, там інші критерії.

На з’їзді я публічно відзвітував за ті сім років, упродовж яких працював секретарем — і подав заяву про звільнення.

Прийшов у спілку, коли борг літераторів становив 1,2 млн. грн. і майно перебувало під арештом податкової та інших служб. За­ли­шаю ж спілку вільною від будь-яких застав, арештів, кредитних зобов’язань. І на додачу — із заощадженнями на депозитному рахунку.

— Будинок творчості «Кокте­бель» і Будинок творчості імені Чехова в Ялті, предмет суперечки НСПУ та Міжна­ціо­нальної спілки письменників Криму, тривалий час перебували під арештом…

 — Нині це власність Націо­наль­ної спілки письменників. Крім того, рішенням Верховного суду нам повернули в Ялті перший корпус, який попереднє керівництво спілки втратило. На­ціо­нальна Спілка письменників стає об’єктом для рейдерських атак на нашу кримську власність.

В АР Крим є ще шість письменницьких організацій. Однак жодна з них (як і згадана) ніякого стосунку до майна НСПУ не має!

НСПУ має Будинки творчості в Ялті, Коктебелі, Ірпені, Трус­кав­ці, Одесі. Щороку там відпочивають письменники. Відпочи­нок тривалістю 12 днів із триразовим харчуванням кош­тує: в Ірпені — близько 900 грн., Кокте­белі — 1000. Ви чули про такі ціни в Криму? Це і є соціальний захист.

Закиди, мовляв, керівництво здало «в оренду поліклініку» та інші подібні «наїзди» — це спланована акція осіб, близьких до влади. Вони хочуть позбавити спілку майна (передусім приміщення на Банковій), а також в особі Яворівського — трибуни Верховної Ради.

Коли спілка була вже не в змозі утримувати поліклініку, ми з приватною компанією заснували спільне підприємство (будівля поліклініки — внесок НСПУ в статут СП). У результаті 35 спілчан поліпшили зір: їх прооперовано коштом спільного підприємства.

Крім того, спілка поновила роботу видавництва «Українсь­кий письменник» і надала 312 тис. грн. на видання книжок українських письменників.

— Бодай одне-два прізвища?

 — Анатолій Дімаров, Іван Бі­лик, Юрій Щербак, Броніслав Гри­щук, Володимир Базилев­сь­кий...

— Які найнеобхідніші витрати спілки останнім часом?

 — Із приходом до влади пана Черновецького податок на землю зріс із 1200 грн. на місяць до 14 тис. грн.

Хіба спілка спроможна сплачувати близько 160 тис. грн. на рік за саме тільки користування землею? Рахунки за тепло- та електроенергію (як і податки) ми сплачуємо нарівні з тими, хто зай­мається бізнесом, а тарифи зросли в п’ять-шість разів.

Зараз витрати, пов’язані з утриманням приміщення на Банковій, становлять близько мільйона гривень на рік.

Нас «виживають»: ви неплатоспроможні — значить залиште будинок!

— Чому, на ваш погляд, Спілка письменників виявилася неуспішною структурою?

 — Ті, хто в спілках вбачає аналогію з колгоспами, які свого часу ініціював Сталін, близькі до істини. Чимало письменників і нині живуть з відчуттям, що держава про них дбала і дбатиме: книжки, гонорари, квартири, авто… Але старі часи не повернуться! Значущість спілки сьогодні в тому, що саме тут, у будинку номер два, що на вулиці Банковій, зародилися Народний рух України, течії «За українську мову», «За державу».

Нині в НСПУ — 1800 членів.

Гадаю, ми ще маємо певний авторитет в українському
суспільстві.

У фільмі Тенгіза Абуладзе «По­ку­та» йдеться про те, що «попередня» держава мала б покаятися перед наступницею… «Попе­ред­ня» спілка, перш ніж вступити в но­ву епоху, мала б теж покаятися — перед Віктором Нек­ра­совим, якого виключили зі спіл­ки, перед Пастернаком, Сол­же­ніциним, Стусом, Тютюнни­ком, Бердником. Нове життя теж починається зі спо­кути.

Ініціювати каяття я не маю права. Адже я — російськомовний письменник. Іноді на мою адресу кидають: «Він там щось пише російською, то нехай…».

— Такі слова вас пригнічують?

 — У жодному разі. Я — відомий за кордоном навіть більше, ніж в Україні. Хоча в 20 українських театрах ідуть мої п’єси.

— Якось ви зауважили, що письменник завжди повинен бути в опозиції до влади і чинити так, щоби влада його побоюва­ла­ся. В цьому його місія? Вла­да побоюється написаного вами?

 — Мій роман «Труба» в Ук­раїні замовчують (його видано в Німеччині, Болгарії, Поль­щі, Росії). Майже весь перший наклад (три тисячі) розійшовся. Навіть депутати купили й роздали його в приміщенні парламенту. А один з них якось навіть жбурнув «Тру­бою» у продавчиню книжок...

Я ж, не знаючи про це, запитував тоді у видавця: «За кордоном роман почали перекладати, а в нас жодного слова не написали. Чому?». Він пояснив: коли запропонував кільком періодичним виданням оплатити рекламну площу, дістав відмову: «Про цей роман і не говоріть!».

— Засмутилися?

 — Ані на мить…

— Перебуваючи за кордоном, ви відрекомендовуєтесь: «Ана­то^­­лій Крим, російський письменник»?

 — Я — український письменник, який пише російською мовою про Україну (українською написав одну п’єсу).

Коли пропонують спілкуватися російською, пояснюю: «Я — руський письменник, а не російський». Мою книжку «Оповідан­ня про єврейське щастя» видано в десятьох країнах.

За кордоном видавництво, перш ніж видати книжку, звертається до двох рецензентів, які оцінюють вагу твору в літературному процесі.

В Україні ж про літпроцес годі й говорити... Директор польського видавництва, видавши «Трубу» більш як рік тому, запитав мене у Варшаві на книжковому ярмарку: «Пане Крим, як гадаєте, проблеми з газом іще будуть?». «Обов’язково будуть!» — відповідаю. «Дуже добре! Продам іще два наклади», — зрадів він.

— Майже всі письменники говорять, що українське суспільст­во хворе… А на яку хво­робу?

 — Хвороба суспільства — байдужість. І допоки суспільство звинувачуватиме у всіх своїх бідах «жидів» та «москалів», доти залишатиметься таким, що не відбулося. Лави українців повин­ні переважати лави хохлів, а кожен, хто їсть український хліб, — розмовляти українською мовою.

…Так, є «ідеї» нашу спілку взагалі розпустити, а її майно роздати сиротам. Однак майно спілки наживали кілька поколінь письменників! За радянських часів на її рахунок надходили відрахування з кожної виданої книжки…

Український письменник незахищений. У Франції бюро захисту авторських прав підпорядковане міністерству внутрішніх справ, у кількох європейських країнах — податковій службі, а в Україні — міністерству освіти. Скажіть, про що Володимир Яво­рів­ський може домовитися з Дмитром Табачником?

— Поясніть, будь ласка, чому у своїх творах спрямовуєте сатиру в основному на українських політиків і український народ?

 — Вибачте, але ж навіть «Реві­зор» Миколи Гоголя — це оповідь про владу, а не про політиків.

— Держава сьогодні надає спілці якісь кошти?

 — Отримуємо з держбюджету певну суму. Її можемо використовувати на зарплатню, а також на основні заходи (шевченківські свята, літературні зібрання в областях). Фінансуємо газету «Літе­ратурна Україна». Щокварта­лу нашу діяльність перевіряє КРУ. А от зароблені кошти використовуємо так, як вважаємо за потрібне. Спілка здає в оренду деякі площі, відтак секретаріат надає письменникам (за їхніми заявами) матеріальну допомогу (за останні два роки загальна сума допомоги становить 77 тис. грн.). Зокрема підтримали журнал «Київ» (редактор Віктор Баранов). 31 тис. грн. — сума невеличка, проте...

— За вашими словами, «найкраща п’єса — та, яку пишеш». А найкраща вистава?

 — Пишу ліричну комедію про сенс буття (п’єсу для Лариси Удо­ви­ченко і Володимира Стержа­кова). Чотирисерійний телефільм «Таємниці київських вулиць» (режисер В’ячеслав Криш­тофович) невдовзі вийде на екрани.

Вистави? Справжню насолоду отримав, переглянувши «Льо­вуш­­ку» (Театр на Подолі). У Бол­­га­­рії мої п’єси йдуть у чотирьох софійських театрах. Звору­шила ви­ста­ва «Квартет для двох» на камерній сцені.

Загалом у світі грають близь­ко 50 вистав за моїми п’єсами... Михайло Булгаков казав: письменникові не варто слухати приятелів, захоплених його твором, і ворогів, які його твір критикують, варто запитати касира про збори.

— Вистави драматургів-конкурентів переглядаєте?

 — Радію, натрапивши на цікавий твір... Припала до душі творчість Олександра Марданя, і я допоміг йому влитися в лави спілки.

— Яких прем’єр очікуєте найближчим часом?

 — До кінця року мають поставити «Осінь у Вероні» — у Вінни­ць­ко­му театрі імені Садов­ського та «Дзвінок з минулого» — у Театрі драми і комедії. Якщо в п’ятьох теат­рах ставлять п’єсу, мрію, щоб у результаті народилося п’ять різних вистав, адже п’єса — це тільки привід для колективної творчості.

Р.S.  Діоген казав: вибудовуючи стосунки з владою, слід поводитися як із вогнем: підходити не надто близько, щоб не задиміти, і стояти не надто далеко, щоб не змерзнути. Письменники порадою знехтували.

Так, українське суспільство вкрай заполітизоване. Жага влади дедалі більше оповиває свідомість, хоч як це дивно, людей розумних. І лихо наше тільки в тому, що не цінуємо, не оберігаємо (свідомо, з власної доброї волі) людей мудрих.

Справжній письменник — той, хто спроможний висловити власний, суголосний з чиїмось біль, той, хто здатний словом окреслити сповнене колізій буття і словом те буття заспокоїти, прийняти, полюбити. Проте письменників нині, як і в попередні епохи, обмаль, здебільшого — майстри розважального і «виживального» жанрів, які, справді потребують соціального захисту. Тривалий час в одній руці письменник тримав перо, у іншій — мудрість. З появою ж друкарської машинки та комп’ютерної клавіатури обидві руки — на клавішах; мудрість зосталася десь між мотлохом…

Рустам Ібрагімбеков, перебуваючи в Києві, поділився: «Створення громадської кінематографічної думки — ось головне завдання Спілки кінематографістів».

А в Україні хто формує громадську письменницьку думку?

Хто вибудовує стосунки «письменник—суспільство»?

Взаємин «письменник—читачі» (чи то пак — «презентація в книгарні») нині не бракує.

…У гостьовій книзі українських літераторів читаю (помилки збережено): «Шановна Спілка! В мене є ідея, потрібно написати по ній книгу, професійно. Якщо так — то від мене помісячна оплата роботи письменника, звичайно ж за потреби — зустрічі для узлагодження наступних етапів написання. Якщо хтось з спілки згоден...» (вказано адресу).

Спершу «Спілка» — з великої, а наприкінці… То яким авторитетом користуються спілчани?

Лілія Бондарчук