Минулого тижня виповнилося 70 років від дня народження Сергія Довлатова, тепер уже культового російського письменника, котрий помер у еміграції, лише трошки не доживши до 50-річного ювілею. Свою затяжну депресію після шаленого успіху на Заході Довлатов пояснював  одним реченням: «Там (у Радянському Союзі) був читач, але не друкували, тут (в США) друкують, але читач все одно там». Сьогодні завдяки зусиллям численних друзів та дослідників спадщини Довлатова прихильники знають: він був, серед іншого, одним із перших і чи не найуспішнішим містифікатором серед російських майстрів красного письменства ХХ століття. Герой його текстів, митець-нонконформіст Сергій Довлатов, заробляє на життя, яке складається з щоденної випивки, щоденним же писанням «правильних» за формою та змістом текстів. Хоча у житті щоденна продуктивна праця з такою кількістю алкоголю просто несумісна, радянський журналіст Довлатов щодня вигадував події та людей, котрі ставали приводом для газетних публікацій та радіопрограм. З огляду на те, що письменник Довлатов вигадав літературного героя з таким самим прізвищем, варто згадати ще кілька містифікацій, котрі прогриміли в літературах різних країн упродовж останніх півстоліття.

1. Борис Віан плював на наші могили

У лютому 1947 року французький архітектор Даніель Паркер, за сумісництвом - голова французького Комітету соціального та морального сприяння, подає до паризької прокуратури заяву. У ній він звинувачує письменника Вернона Саллівана у розбещенні неповнолітніх та підриві моральних основ суспільства. На той час з друку виходять два з п´яти романів згаданого автора: «Я прийду плюнути на ваші могили» та «Смерть всім потворам». За два місяці в одному з готелів скоєно вбивство, біля тіла молодої жінки - роман Саллівана, розгорнутий на відповідній сторінці. Це додає реклами не лише авторові, котрого ніхто в очі не бачив, а й цілій «чорній серії» детективних романів, заснованої роком раніше. Роман «Я прийду плюнути на ваші могили» миттєво потрапляє до списку національних бестселерів 1947 року у Франції. Хоча за автора історії про негра-альбіноса, який ґвалтує та вбиває, справляючи в такий спосіб тризну за молодшим братом, віддувається навіть не видавець, а перекладач - відомий та до певної міри культовий французький письменник, перекладач та джазмен Борис Віан. Це він відкрив для Франції твори Саллівана, якого не ризикнули видати в США. Але вже до кінця року таємниця розкривається: під псевдонімом, складеним із прізвищ двох джазових музикантів, виступив... сам Віан. Мета відомого модерніста - епатувати суспільство та заробити грошей - виправдала себе. Бориса Віана судять, штрафують, присуджують 15 діб арешту за порушення громадського спокою. Відсидівши за Саллівана, сам Віан, за іронією долі, помер від серцевого нападу через 12 років, після прем´єри фільму за скандальним твором вигаданого ним же автора.

2. Ромен Гарі: Гонкурівська премія собі та ще раз собі

На початку 1970-х років французький письменник та світський лев Ромен Гарі (він же - виходець із родини польських євреїв-емігрантів Роман Кацев), користаючись зв´язками, бере під опіку свого племінника, письменника-початківця Еміля Ажара. Сам Гарі на той час - кавалер Ордену Почесного легіону, відомий дипломат, один із найпопулярніших письменників Франції, вшанований 1956 року престижною Гонкурівською премією за роман «Коріння неба». Правда, точаться чутки, що Гарі є позашлюбним сином відомого російського актора, зірки німого кіно Івана Мозжухіна, але ці чутки письменник не поспішає спростовувати, адже це додає перчинки і не шкодить репутації. Саме репутація Ромена Гарі змушує видавців поставитися до його протеже прихильно, хоча ніхто не знає, як саме він виглядає. Твір Ажара «Все життя попереду» справді виявився гідним відзнаки, тож 1975 року романіста-початківця нагороджують Гонкурівською премією. Та під час церемонії з´ясовується: ніякого Еміля Ажара не існує, другу престижну премію в одні руки отримує все той же Ромен Гарі. До сьогодні це єдиний такий прецедент за всю історію «гонкурівки». За версією Бориса Акуніна, саме ця містифікація, котра призвела до роздвоєння особистості, стала за п´ять років причиною самогубства Гарі.

3. Кліффорд Ірвінг - біограф Говарда Г´юза

Американський письменник Кліффорд Ірвінг не хапав зірок із неба. Він писав посередні детективи та шпигунські романи, котрі так само посередньо продавалися. У відчаї, аби врятувати своє матеріальне становище, Ірвінг у 1971 році пропонує одному з найпотужніших на той час видавництв, «Макро-Гілл», себе в якості біографа ексцентричного мільярдера Говарда Г´юза. Сам Г´юз жив самітником, нікого не приймав, при цьому заснував власну авіакомпанію, фінансував голлівудські стрічки, звихнувся на особистій гігієні і страждав на психічні розлади. Біографію такої людини-легенди можна було вигідно продати. Після того, як Ірвінг надав видавцям документальні підтвердження свого листування з Г´юзом, із ним уклали півмільйонний контракт. І лише тоді, коли книга вже готувалася до друку, сам мільярдер вийшов із підпілля та заявив: він ніякого дозволу на публікацію не давав, книга - вигадка, листування - фальшиве. Йому не вірять, адже всім відомо, що ексцентричний Г´юз за свої слова не відповідає і взагалі їм не хазяїн. На це і робив основний розрахунок містифікатор Ірвінг: вибрики таємничого мільярдера, як і його заяви, давно не сприймаються серйозно. Однак цього разу юристи Г´юза таки йдуть до кінця, надають докази фальшивок та підробок, тож контракт з Ірвінгом розривають, а його самого штрафують. Письменник тим часом пише роман «Містифікація» - про те, як він мало не обдурив «Макро-Гілл» і всю Америку. На його основі режисер та актор Орсон Велс, не менш відомий містифікатор, зняв 1975 року стрічку «Фальшивка», щоб довести: деяким авторам підробки вдаються краще за оригінальні твори.

4. Стівен Кінг: похорон другого «Я»

В Нью-Гемпширі (США) 1985 року помирає власник молочної ферми, в минулому - моряк торгівельного флоту, а поза тим - автор успішних романів жахів Ричард Бахман. У нього вже давно виявили пухлину головного мозку, але операція лиху не зарадила - фанати оплакували свого кумира, який, як і належить культовому авторові, жив відлюдьком.  Серед його творів - роман «Людина, що біжить», згодом екранізований у Голівуді. Хоча стрічка, у головній ролі якої знявся Арнольд Шварценеггер, має з оригіналом, який за жанром є антиутопією, дуже мало спільного. За дев´ять років після смерті Бахмана, у 1994-му, на горищі свого будинку вдова письменника знаходить коробку з рукописами, які досі не публікувалися. Фанати в очікуванні потирали руки та ковтали слину, але перший же рукопис - «Той, що худне», - привернув увагу журналіста Стіва Брауна. Той був впевнений: або це «король жахів» Стівен Кінг, або його епігон, або - літературний «тато» відомого письменника-мільйонера. Провівши невеличке розслідування Браун дізнається: авторські права на творчу спадщину Бахмана справді належать Стівену Кінгу. Письменник таки зізнався, що Ричард Бахман - його особиста вигадка, і він, якщо чесно, вже втомився це приховувати. Однак скандалу не вийшло, прихильників автора «Людини, що біжить» не поменшало, хоча сам Кінг у подальших перевиданнях таки змінив «мертве» псевдо на своє справжнє ім´я.

5. Юрій Винничук та раритетні рукописи

Відомий як успішний письменник та не менш успішний перекладач і пошуковець раритетних першодруків, Юрій Винничук у різний час публікує власні переклади поеми «Плач над градом Кия», котру написав у XIII столітті ірландський чернець Раінгабар, а також літературної пам´ятки XVII століття акровірша «Пісня світова» авторства Анни Любовичівни. Згадка про «Плач...» є навіть в Українській літературній енциклопедії 1988 року видання. «Пісню...» ж включали до літературних хрестоматій. Та згодом все настільки затягнулося, що сам Юрій Винничук вирішив розкрити свої містифікації: виявилося, що знамениті раритети - лише витвір його майстерної уяви. На початку 1990-х він віднаходить черговий «раритет» - щоденник знаменитої Роксолани (вона ж - Настя Лісовська) і публікує його під назвою «Житіє гаремноє», чим викликає шалений протест з боку релігійних громад. Розкриття містифікації градус протестів не зменшує. А сам Винничук далі час від часу вигадує неіснуючі рукописи, не даючи фанатам розслаблятися.

Андрій Кокотюха

На фото: Юрій Винничук