Можливо, так назвав свою статтю сам автор, а, можливо, це редакційна пропозиція. Так чи так, своє завдання привернути увагу якнайбільшої кількості читачів така назва виконує.

Книгу Ігоря Калинця, яку рецензує Назарій Назаров, рівно ж, як і  перше її видання, я прочитала з великим інтересом. Вона написана з  любов’ю і бажанням зберегти все, що не встигло припасти порохом забуття, з біографії  одного з найвидатніших наших поетів. Сам автор скромно називає цю книгу „Матеріалами до біографії Богдана Ігоря Антонича”. У передмові до „Знаного і незнаного…”, яка називається „До читача з радістю”, Ігор Калинець пише: „Чимало матеріялів, на яких будую свою розповідь, позбирані з різних публікацій; ще інші були у свій час, коли ще жили сучасники Поета, замовлені Миколою Ільницьким. І страх мене охоплює, коли б цього не сталося і не було б тих спогадів. І хоч вони писані півстоліття по смерті Поета, і, можливо, містять неточності, скупенька біографія Антонича була б ще убогішою на факти…”. І далі: „Звичайно, при читанні оцих матеріялів до біографії Антонича уважний читач відчує слабкі чи недостатні місця. То ж і надалі розраховую на те, що, можливо, ще хтось відгукнеться і допоможе виповнити порожнечі. Я також не ставлю остаточну крапку – і сподіваюся на маленькі чуда”. І на закінчення передмови – присвята: „Присвячую цю книжку моїй онучці Ганнусі Мамчур та усій  н а ш і й  молодій парослі”. Мабуть, до цієї „молодої парослі” належить і автор рецензії, бо на 271 сторінці книги я прочитала, що Назарій Назаров 2007 року був  лауреатом літературної премії ім. Б. І. Антонича „Привітання життя”. До речі, незмінним головою журі цього конкурсу ось уже сімнадцять років є Ігор Калинець. Припускаю, що рецензент і лауреат – одна й та сама особа, але виглядає так, що ця „молода паросль” не зовсім наша.

Неточностей і перекручень у рецензії Н. Назарова немало. У першому абзаці читаємо: „За останні два роки постать Антонича, у зв’язку з його ювілеєм, встигла покритися  товстелезною патиною риторики. Без цієї патини не обійшлася й нещодавно видана у Львові біографія Антонича – перший вичерпний життєпис поета (виділення моє – Я. С.). Прочитати її від дошки до дошки я так і не зміг, і, сподіваюся, цьому причиною не мій IQ чи втраченість мого покоління для „високоінтелектуального” читва”. Не знаю, як там з IQ, але з уважністю у п. Назарова, вочевидь, проблеми. Ігор Калинець постійно наголошує, що це лише матеріали до біографії, а в анотації читаємо, що „книжка може послужити базою для поважнішої біографії письменника”. Отож користайте і пишіть!

Як не дивно, в рецензії жодного разу не згадане прізвище автора книги Ігоря Калинця. Воно присутнє тільки на зображенні обкладинки. Натомість маємо такі пасажі: „Пригадується, з яким запалом виступав дехто (виділення моє – Я. С.) проти образу Антонича, створеного в „Дванадцяти обручах” Андруховича…”. Очевидно, що п. Назаров має тут на увазі Ігоря Калинця, який після виходу згаданого роману Ю. Андруховича висловив своє  негативне ставлення до розділу про Антонича. Але він мав на це право. Так само, як Ю. Андрухович мав право фантазувати на тему ймовірної богемності Антонича.

Не буду сперечатися з рецензентом з приводу жанру „біографії”, але зауважу, що Ігор Калинець не академічний вчений, не біограф і не бібліограф. Дуже дивно, що у своєму тексті Н. Назаров жодним словом не прохопився, що „Знане і незнане про Антонича” – книга, яку написав видатний поет Ігор Калинець про видатного поета Богдана Ігоря Антонича. Чи багато маємо подібних прецедентів у сучасній українській літературі?

До речі, структура книги виглядає дуже продуманою. Ігор Калинець скомпонував свою книгу про Антонича так, як вибудовував свої поетичні збірки – як певну цілість, де кожен розділ на своєму місці. До другого видання додав розділи „Публікації”, „Творчий процес”, „Друзі”, „Архів”, а також розділ, написаний Данилом Ільницьким „Університет”, і розділ „Антоничі в Бортятині” авторства Ольги Дядинчук. Вочевидь, поява другого видання зумовлена як віднаходженням нових фактів з життя Антонича, так і читацьким попитом.

Ігор Калинець, без сумніву, читав белетризовані біографії А. Моруа і С. Цвайга, які рецензент вважає „світовими зразками”, але ж він не мав наміру нічого белетризувати, він якнайуважніше зібрав увесь приступний йому фактаж, чого до нього ніхто не зробив.

Але для п. Назарова це неважливо. Він потребує „інтелектуальних сюжетів”, його цікавить „історія інтелектуального побуту”. На думку рецензента, „що, коли і з ким було – не дуже цікаво. Цікавить – як було! Форма буття свідомості, скажемо іншими словами”. Насправді багатьох цікавить, що, коли і з ким було, особливо, якщо цей „хтось” Б. І Антонич. А що стосується інтелектуальних сюжетів, то читайте поезію Антонича, п. Назаров, знаходьте ці сюжети і розшифровуйте їх.

„Навіщо писати біографії, які ніхто не читатиме?” – самовпевнено запитує рецензент. І тут справді не знаєш, що відповісти людині, яка дозволяє собі такі безапеляційні твердження.  

Тут ще можна багато цитувати і спростовувати, але мене цікавить інше – імпульс, який спонукав Н. Назарова написати цю рецензію. Навряд чи рецензент у такий спосіб хотів привернути увагу читачів УЛГ до книжки І. Калинця (хоч усе-таки, мабуть, привернув). Як відомо, позитивні рецензії мають менший резонанс, ніж негативні. Найпростіше було б припустити, що Н. Назаров вирішив зачепити відому людину, щоб таким чином привернути увагу до себе. Можливо, так воно і є. Але хочу запропонувати ще одну версію. Цілком ймовірно, що Назарій Назаров, який сам є молодим поетом, розгортав книгу „Знане і незнане про Антонича”, сподіваючись знайти в ній рецепти швидкого нарощування геніальності (недаремно ж пише про те, що поезія Антонича нерівна) або принаймні якісь поради для поетів-початківців, але знайшов щось цілком інше, і це йому не сподобалося.

На мою думку, загадка геніальності – поза межами нашого розуміння, а збережені сторінки життя улюбленого поета не вбивають його поезію, а вписують у надзвичайно важливий час міжвоєнних десятиліть.

Ярина Сенчишин