Кожна наука має своїх скелетів у шафі. Та коли артефакти різних дисциплін помістити в один простір вони часом починають «оживлювати» одне одного. Цей специфічний простір уже дістав міжнародну назву: «Нова наукова галузь ЕНІОЛОГІЯ присвячена розгляду таємничих, незрозумілих, окультних явищ, що їх не може пояснити офіційна наука», — читаємо у книзі Олександра Кульського «Тіні дракона Чен Гуана» (К.: Всесвіт).

Старше покоління читачів уперше шоково зіткнулося з цією галуззю знань, коли років із тридцять тому з’явилася екранізація книжки швайцарського дослідника Еріка фон Денікена «Спогади про майбутнє», а згодом вийшов і переклад твору. Хвиля масового зацікавлення теорією палеоконтакту (позаземної природи земної цивілізації) зашкалювала в бік істерії: про прибульців сперечалися так само гаряче й непримиренно, як нині — про політиків.

Позитив кожної ажіотажної хвилі в тому, що по її відході в осад випадає знання. Після Денікена ми раптом усвідомили, що вся наукова фантастика — це, сказати б, «несмілива еніологія» (хоч терміну такого ще не було). «Несмілива», бо раніше письменники вважали за неприйнятне зазіхати на методику науковців, а ті — політкоректно відмежовувалися від літературних жанрів. Своїм карколомним успіхом Денікен запровадив інші правила гри — будь–які засоби добрі задля опанування істиною — й усталив нову «професію»: письменник–науковець (чи навпаки).

Вчені узялися писати еніологічні романи, що ставали бестселерами, — як–от, антрополог Карлос Кастанеда чи семіотик Умберто Еко. Не оминула ця мода й Україну: на літературні терени з наукових пересунулися, скажімо, Ростислав Фурдуй та Юрій Канигін, а найгучнішу рокіровку з письменницького боку зробив Іван Білик: його еніологічний додаток до роману «Меч Арея» став причиною заборони книжки у 1970–ті роки. І саме І.Білик здійснив літературну редакцію останнього «роману еніології» авторства Олександра Кульського — «Тіні дракона Чен Гуана».

Європейський Союз по–тамплієрськи

Це — друга частина трилогії парадоксів і артефактів (перша назвою «Стежина над безоднею» вийшла 2008–го). По прочитанні книжки О.Кульського стає ясно, що навіть не наукові фантасти були першими еніологами. Наш автор вважає, що усі таємні братства, котрі виникли іще в ранньому Середньовіччі, являли собою, сучасною мовою кажучи, організації УФОлогів. А на древньому Сході — у фараонському Єгипті чи імператорському Китаї — дослідження палеоконтактів взагалі було частиною державної політики.

Найбільшої уваги О.Кульський приділяє утаємниченій діяльності двох Орденів — розенкрейцерів і тамплієрів. Осердям останнього, на його думку, було щось на кшталт тодішньої всеєвропейської академії наук. Причому, з необмеженим фінансуванням: тамплієри–дослідники мандрували світом, полюючи за Знанням. Накопичено його було стільки, що жоден глобальний проект не планувався без їх­ньої інформаційної підтримки. «Тамплієри регулярно... відвідували Америку. Бо саме там були їхні копальні, звідки вони привозили срібло... Христофор Колумб напередодні здійснення своєї знаменитої подорожі детально вивчав саме карти й архіви Ордену», — пише О. Кульський.

Але найбільшим зацікавленням вивідувачів–тамплієрів були сиві перекази, де відбилися свідоцтва про земний Першопочаток, та перші філософські трактати з осмислення його причин та наслідків. Саме цей бік геополітичної активності Ордену зашифровано в легенді про пошуки Грааля. За Кульським виходить, що тамплієри знайшли та збагнули все, що хотіли, і... почали будувати «правильний» Євросоюз. «Якби процес розширення Ордену не було перервано 1307 року, влада у всій Європі плавно, але невблаганно невдовзі перейшла б до лицарів Храму», — значить наш еніолог.

Із рецензованої книжки випливає, що концепція зіткнення цивілізацій не є недавнім відкриттям вашингтонського аналітика Семюеля Гантінґтона; ця парадигма від початку «вмонтована» у земний спосіб буття. Вісь протистояння не змінилася з тамплієрських часів: Європа (включно з її колонією Америкою) — Китай. Найдревнішим з письмово засвідчених цивілізаційних зіткнень було татаро–монгольське нашестя.

Олександр Кульський, зіставляючи різні документальні та історіографічні відомості, доходить висновку, що експансія Чингісхана на Захід була інспірована тібетськими мудрецями–чарівниками. Історикам відомо чимало листів Чингісхана, написаних у дусі маршала Жукова: коротко, сильно і страшно. Але є серед них кілька записок, адресованих невідомому китайському монахові: їх ніби писала геть інша людина — стилістика і лексика простого виконавця, що звертається до всесильного боса. Що цікаво: Чингісхан у цих листах цілком здає собі справу, що і доля його незчислимого війська, і власне життя всуціль перебувають в руках таємничих китайських жерців.

Саме ці володарі Знання забезпечили інформаційний та технологічний супровід татаро–монгольських походів. Починаючи від детальних розвідданих, що їх китайці століттями визбирували й систематизували у картах та інструкціях з поводження на окупованих територіях («Великий шовковий шлях» свою справу таки зробив»). І завершуючи прямим парапсихологічним впливом на армії супротивника. Дивовижну поразку руського війська на річці Калка 1223 року О.Кульський пояснює так: «Київські князі та їхні половецькі союзники весь час кількатижневого степового походу перебували під... страшним чаклунським впливом східних магів. Саме тому ці досвідчені воїни припускалися помилки за помилкою».

Цікавим є припущення О.Кульського про те, що за царювання Івана Грозного (у книзі його іменовано Іваном Лютим) Московія перетворилася на «імперію зла» також не без участі тібетської езотерики. Чи не всі історики відзначають непояснимо раптову зміну в характері Івана IV і, відповідно, в характері московської влади. Еніологічне пояснення таке: внаслідок хитромудрої спецоперації агенти впливу Тібету «підсунули» цареві табуйовану «Книгу Мерців». Іван Лютий прочитав її, і по тому ніби за сценарієм голлівудських трилерів виникла опричнина: «Деякі з «государевих людей» вважалися мерцями, що за допомогою темної магічної сили повстали з домовин». Протухла собача голова, приторочена до сідла кожного опричника, слугувала таким собі «дезодорантом», аби перебити трупний дух самих середньовічних чекістів. Бо навіщо ж ці смердючі собачі голови, розмірковує О.Кульський, коли легше й логічніше було виготовити щось на кшталт сучасного поліцейського значка? Ось така вона, еніологія — аналітика «на основі реальних випадків, які навіть осмисленню піддаються складно».

Основний масив зібраних, класифікованих та прокоментованих у книжці «Тіні дракона Чен Гуана» артефактів стосується Китаю. Що це, взагалі, за феномен такий: дракони? Автор наводить цитату з прадавнього манускрипту: «Ящероподібні Істоти створили життя на планеті. Зробили вони це для того, щоб сховатися серед різноманітних живих форм життя і тим самим не дозволити себе відшукати». Але поруч лягають інші тисячолітньої давнини свідоцтва, що нагадують О.Кульському описи космічних апаратів, котрі сучасникам увижалися саме «драконами». Така інтерпретація ближча академічному фахівцеві з аналітичного приладобудування, яким і є наш автор. А втім — «ми зараз тільки злегка аналізуємо той букет можливостей і наслідків, які з того випливають».

Звідки узялися Ден Браун та Стівен Кінґ?

О.Кульський означив жанр книжки, як «роман еніології». Тобто масиви коментованих парадоксів науки перемежовані белетристичними періодами, вибудованими за принципом подорожі. Ось чільний тамплієр, член гранично законспірованого Орденського «політбюро» — «Прійор де Сіон» (ця назва стала широко відомою після роману Дена Брауна «Код да Вінчі») мандрує до Китаю, де спілкується з тамтими поінформованими особами, які й оповідають дивні історії і влаштовують екскурсії на місця загадкових явищ. В іншому сюжеті мандрівників уже двоє — європейський розенкрейцер та козак–характерник, що простують тим самим маршрутом: Московія—Алтай—Тибет—Серединна Імперія. Цей літературний прийом знадобився авторові, аби популярно викласти філософію тамплієрів, розенкрейцерів та характерників й адаптувати для масового сприйняття старовинні тексти. Для нашого читача, можливо, найцікавішими будуть сторінки, де йдеться про карпатських волхвів — «непрОстих» (привіт Тарасові Прохаську!) та про крірів — протоукраїнських магів–характерників (привіт Володимирові Рутківському!)

Взагалі–то, асоціацій із сучасною літературою виникає чимало. Коли О.Кульський пише, що «еніологія — це синтез науки і релігії», одразу згадуємо Дена Брауна, усі романи котрого — саме такий синтез. Коли йдеться про «предмет безпосереднього вивчення еніології — хіромантію, телепатію та парапсихологію» — з пам’яті спливає Стівен Кінґ. Або Володимир Єшкілєв — коли читаємо, що в еніології «усе погойдується на сонних пружинах містики». А як доходить констатації, що «найвища помста — це історична пам’ять», стає видно, що вся криптоісторія як жанр вийшла з еніології: від згадуваних Канигіна й Білика до Генрі Лайона Олді чи Василя Кожелянка.

Словом, не наука, а кузня літературних жанрів. Ще б пак: кому з письменників не кортить стартувати з точки, де «подальші роздуми на цю тему перевищують розумові можливості навіть вельми розвинених людей»?

Костянтин Родик