Роман представляє історію багатолітнього спілкування знаної української письменниці й професора Колумбійського університету. Представляємо читачу ZAXID.NET найцікавіші моменти виступу Оксани Забужко.

Шевельов і Харків

Харків – рідне місто для Шевельова. Перша презентація книги відбулася у цьому місті. Я подумала, що це добра нагода повернути Шевельова до Харкова, у місто, де він жив, яким він опікувався в останні роки свого життя, адже ту саму Шевченківську премію, яку отримав у 2000 році, він просто віддав на Харківську гімназію №6, і та харківська гімназія була повністю відремонтована його коштом.

В останні години агонії його слова були звернені до друзів: «Підіть купіть квиток, поїдемо до Харкова»… Попри всі визнання (Шевельов - професор  Гарвардського, Колумбійського університетів), вмирати на чужині, очевидно, не є найлегшим випробуванням, яке може випасти людині, навіть такого глобального мислення, космополітичного складу світогляду.

І мені хотілося його повернення книгою розпочати саме з Харкова, і виявилося, що саме ця Харківська філармонія (де відбулася презентація книги – ред.) навпроти тієї кам’яниці «Саламандра», в якій колись жили генеральша з паничем, тобто Варвара Медер-Шевельова з маленьким Жоржиком, тоді ще Шнайдером, який тільки потім став Юрієм Шевельовим. Я якось тоді, апелюючи до громади Харкова сказала, що вірю в те, що у Харкові ще буде вулиця Шевельова, але для початку було б добре встановити меморіальну дошку на цьому самому будинку, де він виріс і прожив до 33 року життя. Я рада, що за ініціативи харківської громадської місцева рада прийняла рішення про встановлення меморіальної дошки.

Вікова дистанція – 52 роки

Моя роль у стосунку до цієї книжки - це роль радше проявника до уже наявної фотоплівки. По суті, як сам Юрій Володимирович (Шевельов – ред.). говорив - жанр роману на дому, епістолярний роман. Це історія на два голоси, жива історія, молекулярна історія (є такий термін в історіографії), історія очима людей, які її переживають. Ось вони ці 1990-ті, ось представник найстаршого покоління діячів української культури, котрий по 47-роках вигнання повертається в Україну, де його вітають, якщо не як останнього представника покоління Розстріляного Відродження, то принаймні як зацілілого свідка.

В такій іпостасі, я на 52 роки молодша, але не тільки на 52 роки молодша, а й на кілька історичних епох, на нього й дивилася, як на живу історію, і в принципі вся драматургія стосунків, як вона складалася роками, і як вона відбилася в спілкуванні, вона мені по справжньому стала видима, коли я вже упорядковувала цю книжку, коли я це все збирала докупи, коли я розклала голосові партія, коли я побачила, що потрібні коментарі, що без коментування, без додаткового контексту, це абсолютно езотеричний діалог, котрий не призначений для сторонніх, він невтаємниченим людям мало що скаже, особливо по плину років, бо в українців хронічні проблеми з історичною пам’яттю. Країна такої хронічної ретроградної амнезії: що було 5 років тому ще якось там пам’ятаємо, що 10 років тому, вже не фіксується, а 1990-ті роки для сьогоднішніх студентів це щось на рівні ІІ світової війни, або загибелі Трої. Направду, я сама була вражена, наскільки ці 90-ті, які здавалось би на живій пам’яті, наскільки вони слабо зафіксовані, тобто немає довідок. Тобто не написала б свого часу на прохання професора Колумбійського університету, геніального українського мовознавця одна така поетеса рапорти, що відбувається в Україні, можливо, й не лишилось би якихось інших свідчень… про ефемерні видання, які з’являлися і зникали за два-три номери, ні тобі у Вікіпедії, ні взагалі в інтернеті, ні тобі в парламентській бібліотеці, тільки в домашніх архівах порпаючись їх можна знайти.

Пояснити контекст, логіку, відновити загальну драматургію, оце була робота проявника уже наявної фотоплівки. Фотоплівка - документальна історія ось цієї дуже дивної, дуже унікальної дружби.

Він представник першого покоління радянських студентів, я – з останнього покоління радянських студентів, бо молодші на 5 років від мене студенти, які були учасниками революції на граніті, чітко заявляли: «Ми – українські студенти». Оці спроби відновити зв’язок, між нами прірва виорана ХХ ст. і от цей зв´язок із 1920-тими і повернення, відживлення, як операція з пришиванням відтятими органами. Це дійсно була спроба стягувати докупи оці розірвані і розкидані в часи частини тіла велетня, ці різні виміри української культури і якось це зібрати докупи і виробити спільну мову, виробити спільний дискурс, чи як казав Юрій Володимирович, балак (так він жартома перекладав слово дискурс) - для мене це по прочитанню, як воно все склалося й уклалося, парадоксальним чином виявилося, що це не тільки документ епохи, який цікавий філологам, історикам, це ще й історія, яка виставлена і виписана самим життям, яка проживалася і прописувалася нами походу, а моя справа була виставити рамочку, для того, щоб ця історія стала оприявленою. І виявилося що це справді роман у листах.

Зустріч з Шевельовим

У перший приїзд до Нью-Йорку, коли він запросив, я сиділа на канапі не зрушивши з місця, і говорила «пане професоре»; так чемно, пригадала всього що вчила бабуся: і речення формулювала, і що називається «базар фільтрувала» за кожним словом, і на 20-ій хвилині, він дуже спокійно, і недбало, він дуже повільно говорив: «Ви не мусите обнімати цю подушку». І я побачила, що просто вчепилася в диванну подушечку, й увесь час так сиділа.

Я досі не розумію і не маю відповіді на запитання, що він в мені знайшов, що в мені тодішній побачив, тому що знайомство наше не було випадковим (він сам мені потім зізнався), і чому він надзвичайно гіпермайстерно, і гіпервитончено психологічно старався утримувати мене у полі свого впливу всі ці роки, при тому, що кілька разів була ситуація, що я справді могла зірватися, і спілкування могло перейти в режим обміну книжками і вітальними листівками; чому він в мені побачив майбутнього Макса Брода.

Про себе він то знав, що він зробив у світовій лінгвістиці.

Він не любив нав’язуватися, був дуже стриманою людиною.

Моя інтрига в упорядкуванні книги почалася з моменту, коли я побачила, як мало я його розуміла, то не тільки велика дистанція вікова, то й засліплення егоїзмом молодості.

Син генерала Шнейдера

Він син царського генерала німецького походження. Його батько генерал Шнейдер навіть прізвище змінив на Шевельов, коли почалася імперіалістична війна, І світова війна. Офіцери німецького походження в російській армії почалися прийматися солдатами з деякою недовірою. На знак свого вірнопіданства і своєї вірності монарху і «отєчєству», генерал Шнейдер подав «прошеніє» і особистим імператорським указом йому було дозволено поміняти своє прізвище на прізвище російського звучання. Шевельов було вибрано тому, що всі вензелі на посуді і всі мітки на білизні були з літерою «Ш». І в цьому є якась несхитна і несхибна логіка ось цього шляхетського етосу.

Юрій Володимирович свого батька не знав і навіть не пам’ятав. Коли 16 літньому віці коли він отримував паспорт і стояв перед вибором писати росіянин чи українець (він сам казав, що свідомо розумів, що це таке). Це був 1929 рік, вже почалися нагінки на українську культуру. А він був ваплітєянином (купував всі числа «ВАПЛІТЕ»), він захоплювався Хвильовим, був шаленим курбасівцем (ходив на всі ці вистави), був оглушений, ошелешений вибухом українського авангарду 1920-років. І всі початки світової модерної європейської української культури, свідком яких він був у Харкові, опинилися під блискавичним пресом влади на рубежі 20-х-30-х років ХХ ст. Те, з чим він прожив ціле життя, те, що він проніс з собою ціле життя, нищилося, він розумів, наскільки зникома і крихка культура, як легко її знищити.

І коли в 1929 р. був вибір, він вибрав писатися українцем саме тому, що інакше було зрадити ось цю саму культуру, яка уже була під пресом, яка уже була затаврована, і зрадити її - було зрадити себе самого. І от той вибір бути українцем родом з цих материнських обрусілих німецького імперського дворянства, який він проніс до останнього подиху; він ні словом не згадав своє німецтво, тільки в спогадах, які вийшли в рік його смерті. Вибір раз зроблений  - це як присяга.

Шевельов та спецслужби

28 днів особливої служби соціалістичної батьківщині і по тому - оце його одісея часів війни з усіма подробицями з усіма деталями, одісея, яка почалася із розмови в Харківському НКВД, а вже йшла війна. Німці до Харкова ще не дійшли, але харківська НКВД свою вербувальну роботу продовжувало. Ось ця розмову в харківському НКВД і визначила усю його (Шевельова – ред.) подальшу долю, бо дійсно після цього йому залишалася тільки еміграція, він в СРСР залишатися не міг. Через 28 днів Харків зайняли німці, і ті НКВДисти,  котрі його допитували евакуювалися на схід, пообіцявши, що «ми вас найдьом»... Знайшли вони його в 1962 році, коли він уже був професором Колумбійського університету… І вся ця провокація розіграна через Якобсона, вся ця провокація кількох радянських спецслужб, насамперед, щоб кинути тінь на репутацію Шевельова в очах американської професорської спільноти, провокація, яка не до кінця вдалася, але, яка йому, тим не менше, дорого коштувала в кар’єрі.

Його доля, його біографія, це приклад людини, яка, живучи в оцю добу найстрашніших, поки що в історії людства тоталітарних режимів, виявилася таким собі за аналогією з Романом Оруела «1984» отим Вінстоном Смітом, якого не тільки не зламали, але який, як колобок, чи як сам (Шевельов) казав -  Швейк, від діда втік, від баби втік, і як Одісей справді між Стіллами і Харібдами волею випадку, долі, якихось мінімальних компромісів, тому що на серйозні моральні компроміси він ніколи не йшов.

1990-ті і Шевельовська концепція історичної фонології слов’янських мов

Добре в цій книжці видно, як і коли захлинулася ота початкова хвиля дерадянізації, яка піднімалася в 1990-ті роки. В майбутньому першу половину цих 90-х ще зможемо переглянути, як ніби добу дерадянізації, котра теж не була доведена до кінця і теж захлинулася, але, яка по собі залишила чимало.

Раз у раз йому доводилося натикатися на ось ці камені спецслужб, які до  сьогодні досі котяться перед іменем Шевельова, заважаючи його поверненню в Україну. Все пояснюється гранично просто: якщо прийняти Шевельовську концепцію, а не прийняти її не можна, ось цю саму концепцію історичної фонології слов’янських мов, то немає трьох братніх мов, які походять з однієї давньоруської мови, то, відповідно, немає і не було колиски трьох братніх народів. Це все липа, фікція, і всіма своїми працями Шевельов довів. Само зрозуміло, що визнати це як основний концепт світової славістики, означає раз і назавжди поховати імперські міфологеми, які впродовж двох століть мали за собою школи, кафедри, захищені дисертації, в тому числі і на заході. За тим стоїть дуже сильне лобі, яке не зацікавлене в тому, щоби історія слов’янських мов викладалася за Шевельовим. Будемо сподіватися, що ХХІ ст. ці плани перекреслить.

Збереглося небагато записів Шевельова. Є один фрагмент інтерв’ю в Чернівцях, хоч він досить часто приїздив в Україну в першій половині 90-х років, поки ще здужав. Він був окрилений оцією незалежністю, оцими перспективами і цією своєю потрібністю в Україні. В Чернівцях його записали на місцевому телебаченні, там дуже гарний запис, який варто було пустити не тільки в Харкові, а й по цілій соборній Україні. Там була цікава розмова.

Доба, на тлі якої відбуваються всі події

Як мало тоді  (у 90-х) оце інтелігентське середовище, яких заведено відносити до рубрики культурних еліт, було несвідоме, непритомне і не цікавилося політичною ситуацією. Оце радянське візантійство ще продовжувалося, тобто ми всі ділили те, що відбувається на демократів і комуняк. Це була загальна настанова. А вже як вони між собою ладять, про що вони чубляться, які там вже йдуть розборки, це все було ніби… воно ніби не було на яву, воно не було настільки публічним, наскільки воно є сьогодні публічним, за радянською інерцією залишалося сірою зоною принаймні впродовж усіх 90-то років. А наше прекрасне сонячне сьогодення в тому лайні, за перепрошенням, варилося. І оці силові лінії, які вже сьогодні дивлячись, можна простежити якісь паралелі, коли почався наступ Шевельова, коли почалася антишевельовська кампанія на сторінках «Літературної України», і яким чином це збігалося з тим, про що писав покійний В’ячеслав Чорновіл в «Час тайм», яка виходила в 90-ті. Чорновіл з читачами газети ділився спостереженнями із кулуарів Верховної ради: «Обережно зомбовані вилазять із окопів» - це 1996-97 рік, коли дійсно починався наступ реакції. До того, всі наші прекраснодушні поривання негайно і терміново європеїзуватися, і негайно опинитися в Європі, якими були переповненні наївні 90-ті, усі ці поривання ляпнулися в економічних розрух, цілковитий, тотальний, який унеможливив дуже багато проектів, з одного боку, а з другого – зрештою, і слабість політичних тих суспільних сил, які мали би виступати промовторами цієї самої європеїзації. Це видно, поскільки ми обоє були в цьому процесі: Юрій Володимирович на своєму рівні, я - на своєму. Коли бачити цю загальну матрицю, як пішла ця спроба дерадянізації і як вона ця хвиля пішла на спад, і коли це розуміти і тримати в умі (як в математиці), то видно контекст, видно поле, якого самі учасники діалогу – Юрій Шевельов і Оксана Забужко, ще повною мірою не бачать і не оцінюють. Люди рідко можуть оцінити правдивий масштаб подій, свідками яких вони є зараз.

Про 9 травня і про 22 травня у Львові

Може ті, хто зображає із себе актуальну українську владу, зрозуміли, що цей сценарій проти них грає, якось втямили, що на своїй території можна і не дозволяти спецслужбам братньої країни робити все, що тобі захочеться і заманеться… 9 травня це вдалося, і всі виявилися обляпаними, в тому числі й українське керівництво, а 22 червня не вдалося, хоча «дєньгі видєлєни билі».

Те, що вони роблять сьогодні, в епоху інтернету, приховати неможливо.

Інформаційна політика

Інформаційну політику Україна ніколи не мала. Я увесь час це говорила і говорю: українці програли війну ще до того, як зрозуміли, що вона проти них ведеться.

Багато що має бути зроблено, багато що залежить від конкретних журналістів.

Відповіді на проросійські матеріали не обов’язково мають даватися тут і тепер, але це  не означає, що паралельні ходи не можуть бути зроблені, тобто симетричні по іншим лініям, це і є те, що називається інформаційною політикою. За відсутності системної інформаційної політики в України, вона може стати частиною громадської журналістики. Сьогодні може.

Програма Шевельова як працювати з пам’яттю

Вся історія пишеться в режимі, хто гучніше крикне, грубо кажучи. От хто кого перекричить і перепереконає… Є різні способи кричати. Часом надмір оглушливого крику призводить до того, що люди вимикають телевізор, коли ця сама оруельщивніа триває….

Ми не вели дебатів про Сталіна. Наші погляди на цю особу не розходилися. Те, що сам Юрій Володимирович вважав, що наступникам Сталіна таки вдалося вивести ось цю  породу радянської людини, чи людини тоталітаризму, і що доведеться вичунювати від цієї хвороби. От у нього була програма, яку він озвучив в 1990 році на Конгресі українознавців. У нього була цілком конкретна програма. Вона публікувалася як стаття в останньому  двотомнику - «В затінку совиних крил». Це програма, як працювати з пам’яттю, зі спадщиною. І впринципі, якби вона була прийнята, хоча би для складання програм освітніх в школах, університетах і т.д., якби вона була тоді прийнята за основу, відповідно гуманітарна політика українська оці 20 останніх років виглядала б інакше. Це був би не ось цей самий хаос підлатаний кількома тризубцями, кількома портретами Бандери і УРСРу, а це була б системна реконструкція і дійсно реформа на рівні ментальності.. Але це окрема тема, і вона вартує окремих спеціальних досліджень.

Аліна Небельмес