Книжка має назву «У маминому саду. Література Голованівщини», її обкладинку, яка, до речі, виготовлена на твердій основі, прикрашає картина відомого львівського художника, вихідця з Голованівщини Валерія Марчака. Увазі читачів сайту пропонується вступна стаття до книги. На славу своєї малої батьківщини

Голованівський район знаходиться на заході Кіровоградської області, південним краєм торкаючись святої Богу-ріки - Південного Бугу, а північною частиною лягаючи на береги оспіваної в народі красуні Ятрані. Це досить древня земля, центр Трипілля або Руськолані, держави, давніх українців-русів, яка згадується в літературній та історичній пам´ятці ІХ ст. Влескнизі. Не виключено, що автор цієї унікальної книги, яку можна сміливо назвати українськими Ведами, волхв і учитель Ілар Хоругин був вихідцем із цих країв, бо в нього зустрічаються слова, якими до сьогодні послуговуються в деяких селах Приятрання, натомість відсутні в сучасних словниках української мови*.

Живі води Південного Бугу, Ятрані, Кайнари, Циганки, Нетеки, Чумати, Янівки та інших річок, що протікають селами району, а також прекрасне підсоння нашого краю здавна надихали людей на поетичну, пісенну та художню творчість. Відлуння сивої давнини криються у весільному обряді нашого краю**, народних піснях, з якими читачі можуть ознайомитися у цьому виданні.

Голованівщина багата на історичні події, традиції та звичаї. Це край, де люблять пісню, жарт, де шанують і плекають українське слово. Велику увагу популяризації художньої творчості завжди приділяли газети, що виходили і виходять в районі. Саме в районній газеті "Комуністична праця" дебютував, на жаль, недооцінений, непомічений свого часу чудовий лірик Степан Шевряков. При цій же газеті Степан Васильович очолював літературну студію "Джерело". Його поезії, присвячені матері, коханій жінці, доньці, могли б прикрасити найвибагливіші антології української поезії. Пишучи про С. Шеврякова, журналіст Григорій Мельничук дуже влучно назвав свій нарис про нього - "Синівської любові чисті промені". Доля виявилася дуже несправедливою до поета. Неначе випробовувала на міцність його дух та волю. Гартувала, підносячи трагедію за трагедію в особистому житті. Батько загинув на війні. Важкі воєнні і післявоєнні роки позначилися на здоров´ї його сестри. То ж мамі довелося самотужки ставити на ноги малолітніх сина та доньку. Відомо, що один в полі не воїн: згодом не витримали нерви і в матері... Степан Васильович ніс цю нелегку ношу з великою любов´ю, мужністю і розумінням. Та пережите далося поетові взнаки: надірвалося здоров´я, спіткнулось і перестало битися серце. На сорок п´ятому році він відійшов у потойбіччя.

Аж через дванадцять років після смерті, вже в незалежній Україні появилася можливість видати збірку поезій, яку підготував сам поет. Це зробили його дружина Лариса Андріївна та донька Вікторія, до якої пісенно линуть його строфи: "Моє маленьке пташеня, Моя ти мрія осіянна, Моє ти диво незрівнянне...". Однак досі залишається не видрукуваними цілий ряд прекрасних поезій та сонетів. Частину з них читачі вперше прочитають у пропонованій книжці.

Радує, що голованівці не забувають цю прекрасну людину. Іменем Степана Шеврякова названо районну бібліотеку, на фасаді якої встановлено меморіальну дошку поета. Газета "Там, де Ятрань", разом із районним відділом освіти заснували літературно-мистецьку премію імені поета Степана Шеврякова. На жаль, на сьогодні через фактичне припинення виходу газети премія кілька років не присуджується, а підхопити і продовжити цю ініціативу немає кому.

Поетеса Ольга Асуаленко, як і Степан Шевряков, виросла на березі річки Кайнари, назву якої з тюркської перекладають як "джерело". З малих літ вона купалася у маминих квітниках і бігала між грядками за мамою до річки, де вона любила прати білизну. Особисте життя не склалося в Ольги Іванівни. Немає в неї чоловіка, дітей, однак її мрії про найкраще - про любов до коханого, до дітей відображені у її віршах. Вона завжди була активною в громадському житті, тісно співпрацювала з газетою "Там, де Ятрань", де й надрукувала свої найкращі поезії. Займалася політичною діяльністю, в т. ч. очолювала виборчий штаб партії "Наша Україна".

Чарівне село на трьох ярах і річці Янівці Троянка також дало двох прекрасних поетів. Євген Григорук - невтомний революціонер. Він щиро повірив загальному пориву-вибуху, що стався після 1917 року за побудову нового суспільства, нового світу. Здається ніщо не могло зупинити його в революційному екстазі - він весь у полоні запанування нової ідеї:

Хай міцний встановить лад

С в і т о в а я в л а д а Р а д!

Для нього народ лише юрба і намул - вірш "Сучасне":

Кругом юрба, що котить хвилі,

шалений гомін, зойк і гул,

І ці голодні і безсилі -

То революції намул.

Однак у циклі „Не-автобіографічне" бачимо велике розчарування і способи, якими він і такі, як він, намагалися заглушити пробудження совісті - кокаїн та алкоголь. Він пішов за ідеєю, за прапорами, але втратив себе...

Поет, гуморист, літературознавець Володимир Гаранін сьогодні мешкає в Одесі. Але кожного літа приїздить до рідної Троянки за натхненням. Читачі цієї книги ознайомляться із його поетичним і гумористичним доробком, але ми настійно б рекомендували прочитати його книгу "Реве та стогне Дніпр широкий". Особливо корисною ця праця буде для вчителів української літератури, учнів старших класів та студентів. У ній розглядаються твори українського генія Тараса Шевченка. Це не критичні статті, присвячені окремим творам (хоч, звісно, деякі аналітичні моменти мають місце), а пояснення Шевченкових ідей у їхньому об´єктивному розумінні на основі тих відомостей, що стали доступними у наш час; розшифровка чи уточнення поліфонічності Шевченкового мислення, його нерозривного зв´язку з народними традиціями, віруваннями, що є одним з найбільших досягнень Шевченка в царині лірико-філософських, історичних, морально-етичних концепцій; пояснення деяких словосполучень, окремих словесних одиниць, які дають потужну інтелектуальну енергетику багатьом творам Великого Кобзаря, сприяють формуванню багатого підтекстового простору.

Така робота вимагає великого розуму та інтелекту і можемо пишатися тим, що з нею впорався наш земляк.

Малою батьківщиною Івана Кулика є село Красногірка. Навчаючись у шостому класі Красногірської школи він почав писати вірші. Із дев´ятого по одинадцятий клас навчався в Голова­нівській середній школі № 1. В цей час вірші І. Кулика почали друкуватися в районній газеті "Комуністична праця". Про що ж розповідає своїм чита­чам, чим ділиться з ними поет у своїх віршах? Якщо коротко - то пише Іван Кулик про любов. До свого рідного села Красногірка, до батьків і друзів, степу, де виріс, дорогих людей, з якими ішов по життю, і, звичайно, до жінки. Хтось із класиків сказав, що біографію поета можна вивчати по його віршах. Підтверджує цю аксіому і твір Івана Кулика "Не називайте мене паном", написаний у стилі білого вірша. Уклавшись майже в сорок рядків, автор розповів про матір, яка все життя працювала в ланці та ще й ростила трьох синів, скаліченого війною батька, котрий працював їздовим на фермі, про те, ким стали його брати. Завершує автор вірша так:

Коли я приїжджаю

У рідну свою Красногірку,

То одягаю куфайку,

Взуваю кирзові чоботи

І рубаю дрова

Чи копаю картоплю,

І почуваю себе

У своїй стихії,

То який же я пан?

Не називайте мене паном,

А називайте просто - Іваном.

Володимир Лужанський народився і все своє недовге життя проживав у селі Липовеньке, яке він любив до нестями. Він добре знав Степана Шеврякова, бував на засіданнях літературної студії "Джерело", відчув на собі його вимогливість, переймався його відповідальністю перед словом. В. Лужанський написав значно менше за свого старшого колегу, немає жодної навіть малесенької збірочки його поезій. Тим не менше це був тонкий лірик, який дуже любив життя і славив у них своїх земляків-хліборобів. Пишучи про жниваря, у вірші "Несу й своєї праці плід" він приміряє себе до нього:

Вітчизні, мов бджола у соти.

Несу й своєї праці плід -

Той, що підносить у висоти

Мого народу родовід.

Як і Степан Шевряков, він народився довоєнного травня - на чотири роки пізніше. І помер у стільки ж - у сорок п´ять. Очевидно любов до поезії, до рідного краю об´єднала їх у житті та смерті.

Вербівчанин Петро Розвозчик своїх дідусів та бабусь не пам´ятає - померли в "голодовку" у тридцять третьому. Лише бабуся Оляна пережила голод, воєнне лихоліття. Її не стало у 1957 році, саме тоді, коли народився внук - майбутній педагог і поет. Навчався на відмінно. Системність знань, здобутих у школі, дещо збила юнака з пантелику при виборі майбутнього фаху. Петро вступає до Київського державного університету їм. Т. Г. Шевченка на фізичний факультет (відділення теоретичної фізики). Однак за неповний тиждень хлопець зрозумів, що не туди потрапив. 1 вже в наступному році круто міняє життєвий напрямок - вступає на українське відділення філологічного факультету. Всі, хто його знає, називають Петра Іларіоновичем - учителем від Бога. Розум, мистецька обдарованість, творчий підхід до справи, працездатність, толерантність і делікатність, справжня інтелігентність, любов до дітей та рідного слова принесли педагогу шану, любов і славу. Йому було присвоєно звання Заслуженого вчителя України. В поетичній творчості він теж вимогливий, вдумливий і спостережливий. І тут він шукає власний шлях. Колеги по перу називають його "самобутнім і навіть таємничим поетом" (Віктор Міняйло), а ще "абсолютним паном форми" (Григорій Аврахов), що, в принципі, можемо бачити із представленої добірки віршів.

Залюблений у своє рідне Полонисте, у Ятрань Петро Сиволап відомий читачеві здебільшого як гуморист і сатирик. Видав кілька книг цього жанру. Давній і постійний автор "Перця", двічі лауреат журналу. Водночас пише ліричні твори. Петро Спиридонович іноді жартує: "Через те, що я гуморист, з мене вийшов недосконалий лірик, а через те, що я лірик, - вийшов недосконалий гуморист". Але це лише скромний жарт. Насправді ж іскристий гумор, гостра сатира і ніжна пісенна лірика, які дістають душевних людських глибин, злилися у його серці в єдиний потік, що, подібно бурхливому водограю, дзвенять різними голосами, викликаючи в читачів захоплення й повагу. У ній виразно пролягає життєвий шлях автора, сповнений добра й радощів, смутку й гіркоти. З її віршованих рядків віє дитинством, світлою юністю, сповненою ніжного кохання, материнською ласкою. На цьому сонячному тлі постають і гіркі розповіді про трагізм сталінської колективізації, голодомор 33-го року, тяжкі, криваві дні війни, учасником якої довелося бути автору.

Іншого вихідця села Полонисте Миколу Силовича Ковальчука можна сміливо назвати патріархом приятранського письменства. За його плечима вже 92 роки, а він не випускає з рук пера. З юних літ зазнав важких випробувань і поневірянь: ще немовлям втратив матір, у роки колективізації батька - жадібного до праці і до землі селянина - розкуркулили, велика родина розбрелася між людьми, щоб уже ніколи не зібратися разом. Юний Микола дивом пережив організований владою страхітливий голодомор початку 30-х. Після кількох років наймитування знайшов можливість закінчити семирічку, а потім і педагогічне училище. Війна застала його курсантом Севастопольського артилерійського училища. Як і його дід Дмитро Ковальчук - Ґеорґіївський кавалер, герой оборони Севастополя ще у Кримську війну - лейтенант Микола Ковальчук став на захист своєї Батьківщини - обороняв Київ, важко пораненим потрапив у полон, звідки згодом утік. Потім знову воював, визволяв від фашистів Білорусію і Польщу, звільняв Варшаву. Війну закінчив у Берліні, написавши на одній з колон рейхстагу: «Микола Ковальчук з Ятрані».

Усе життя Микола Силович віддав своєму покликанню - учителюванню, дослідженню історії рідного краю та відтворенню в прозових творах образів дорогих йому людей.

Талант письменника іншого нашого земляка, вихідця села Клинового Пантелеймона Мостовика був загублений в ГУЛАЗІ. Лише після розпаду СРСР із розсекречених архівів КДБ дізналися про нього. Одним із речових доказів, за яким звинувачувався в антирадянській діяльності Пантелеймон Васильович, було оповідання "Очна ставка". 3 березня 1945 року було оголошено вирок, в якому зазначалося, що "Мостовик, будучи різко антирадянськи налаштованим, займався складанням антирадянських віршів і оповідань, в яких зводив наклепи на керівництво ВКП(б) і Радянського уряду". П. Мостовика засудили до вищої міри покарання - розстрілу. Однак потім розстріл замінили на 20 років тюрми і 5 років заслання.

У нас сьогодні є можливість прочитати оповідання цієї безсумнівно талановитої людини. Можемо сміливо стверджувати, що якби не україноненависницька політика Москви, де в кожному свідомому українцю бачився ворог, на Пантелеймона чекала слава великого письменника.

Новелістом яскравого таланту й високого духовного лету називають Станіслава Павловського, який відійшов у засвіти 2010 року. Народився на станції Ємилівка, тут вдихнув благодатне степове повітря. Однак дитячі роки пройшли в місті Первомайськ. Середню освіту здобув у знаменитій школі, що її до нього закінчили дві зіркові постаті української культури - поет Микола Вінграновський і художник Андрій Антонюк. Стоїть Первомайськ над Бугом-рікою, і звався він колись - Богопіль. У силовому полі цих назв, імен і самого географічно-духовного ландшафту формувалася творча й людська вдача майбутнього українського письменника. "Його твори помітно вирізняються природним диханням добірного слова, майстерністю сюжетобудови, колоритними героями, а головне - дивовижною добротворчою енергетикою, якимось небуденним внутрішнім світінням" - відмічалося в некролозі колегами письменниками.

Сергія Піддубного, який народився в селі Крутенькому, а живе нині в Голованівську, знають більше як громадського діяча, газетяра, краєзнавця, дослідника української історії та мови. Справді він один із засновників районної організації Народного Руху України за перебудову (1989 р.), очолював окружний передвиборчий штаб Віктора Ющенка "Сила народу", був головою Голованівської РДА, заснував і редагував газету "Сходи", "Там, де Ятрань", написав і видав півтора десятка книг з історії сіл району, і кілька книг з дохристиянської історії України. Отож голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Василь Бондар у своєму передньому слові до першої збірки прози С. Піддубного "На майдані" справедливо зауважував: "Не знаю іншої людини в сучасній Україні, яка б такою мірою вернула своїй малій батьківщині із майже повного забуття, припудреного брехнею й багаторічним замовчуванням справжньої історії, вернула саму себе, як це зробив Сергій Піддубний. Якби кожен письменник, журналіст, історик зробив для рідного гнізда бодай десяту частку того, що має в активі Піддубний, ми могли б бути спокійні за здоров´я і долю нації".

Віктора Полянецького вже з першої книги почали порівнювати з такими літературними авторитетами як М. Коцюбинський, В. Стефаник, Г. Косинка, А. Любченко, Григір Тютюнник. Зокрема лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Леонід Череватенко писав: "спресованості, "натоптаності", його (В. Полянецького) письменницької манери можна позаздрити: того, про що він розповідає в короткій новелі, декому з майстрів сучасної прози вистачило б на чималу повістину".

У житті Віктор Анатолійович скромна, витримана людина, такий же він і в творчості. Його герої кожний зі своїми достоїнствами та вадами, кожний має свій неповторний характер і хист, всі вони виразні й індивідуалізовані, навіть коли окреслюються нібито побіжно - двома-трьома реченнями. Ними не можна не захоплюватися, не перейматися їхніми проблемами, горем чи радістю, бо виписані вони автором з великою любов´ю.

Народився і виріс Віктор Анатолійович у селі Капітанка. На берегах Богу-ріки зустрів перше кохання, перше натхнення. Сюди ж майже щорічно приїздить із Харкова, щоб знову пройти стежками героїв своїх творів, вдихнути чар дитинства і юності, отримати новий заряд духу творчості. Мати письменника померла рано, і тепер він ніколи не обминає навідуванням свого старенького татуся, привозить подарунки. А коли з батьком сталася біда і важка травма прикувала його до ліжка, син взяв відпустку за свій рахунок, приїхав, влаштував у Первомайську лікарню і кілька тижнів сидів коло нерухомого батька, поки не стало йому краще. Якби Віктор цього не зробив, батько міг би назавжди залишатися прикованим до ліжка. Зараз він знову на ногах. Достеменно сказане про С. Шеврякова "синівської любові чисті промені" стосується і Віктора Полянецького. На таке здатні великої душевної сили і синівського та громадського обов´язку люди.

Гуморист Борис Феоктистович Чамлай народився у селі Розкішне. Тут навчався в школі, працював у колгоспі. Звідси писав перші замітки про односельців і надсилав їх до районної газети. Під впливом Степана Руданського та Степана Олійника почав писати байки. Перші літературні твори були надруковані у тій же районній газеті. Але став він відомим у першу чергу як гуморист, вже проживаючи в Кіровограді. Мова його творів проста, народна, соковита, мудра. Він небагатослівний, кожне його слово виважене й дотепне.

Хрестоматія "У маминому саду" також містить добірку віршів Валентина Мороза та Сергія Ткаченка, пуповина яких зарита в інших місцевостях України. Але їхні дитячі роки пройшли на теренах Голованівщини і отже вони отримали боже благословення на творчість саме від цієї землі. Тут всотували в себе різнобарвність і чарівність української мови з її місцевими особливостями, тут слухали народних співів і перших солов´їв. В. Мороз - на берегах Південного Бугу в селі Люшнювате, С. Ткаченко - в Свірневому та Голованівську.

*"Ілар Хоругин. Влескнига", Голованівськ, 2010.

**Ліна Кабацюра, Олександр Піддубний, Сергій Піддубний "Весь рід наш крутенський", Голованівськ 2009