За радянських часів тим, хто підсів на читання художньої літератури, було легко орієнтуватися. Існував цілий цех регулювальників літпроцесу, які ретельно стежили за тим, що, а головне — як читати. Позірно, всі були задоволені: законослухняні читачі дослухалися до порад соціалістичних критиків, а те, що вони гудили, — захоплено обговорювали дисиденти від читання. Коли ж Титанік соцреалізму пішов на дно, на літературній поверхні не лишилося жодних дороговказів. Проте колишнє критичне плесо недовго лишалося пустельним — його швидко затягло густою ряскою примітивних смакових оцінок, і скоро кожен помітний твір дістав як порцію бездоказового фіміаму, так, водночас, і власне відро помиїв. Збагнути щось у письменницькій ієрархії стало важко навіть досвідченому читачеві — що вже казати про студентів–філологів.

 Лише 2005–го з’явилася перша книжка, що намагалася дати лад сучасній літературній господарці: Тамара Гундорова, «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика). Утім авторка цієї науково просунутої праці не мала на меті освічувати читачів–початківців. Її передусім цікавило зрозуміти суть докорінних змін в українському ландшафті останнього десятиріччя, тому згадувані письменницькі імена слугували лише ілюстративними фішками. А студенти потребували насамперед розгорнутої літературної мапи з порівняльною характеристикою кожного літератора. Простіше кажучи, на часі був посібник iз новітньої вітчизняної літератури.

Та минуло ще кілька років, аж поки така книжка вийшла: Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза: Постмодерний період (К.: Академія). Постала вона з курсу лекцій, читаного дослідницею у Києво–Могилянській академії. Величезний плюс цього видання в тому, що це перший і поки єдиний фактологічно й характерологічно насичений огляд сучасного письменства.

Перш за все, авторка доводить, що оціночна мішанина, яка панує у нинішній критиці, спровокована самим виглядом нової літератури. Скинувши гамівну сорочку соцреалізму, письменники чи не повним складом подалися на раніше заборонений постмодерний карнавал. А «постмодерна гра зводиться до гри без правил або гри усіх правил». За такої ситуації «відсутність ієрархій» стає законом.

Але й постмодерні закони, як уже тепер видно, піддаються фаховому аналізові. Просто, вважає Р. Харчук, вітчизняні критики виявилися лінькуватими для такої наполегливої роботи і довгий час пливли за течією мінімального інтелектуального напруження, переважно пишучи позааналітичні хвалебні відгуки на твори давно і добре відомих друзів–кумів. В українському літературознавстві запанувала «товариська псевдокритика», де кожна друга книжка проголошувалася «бестселером», а твори опонентів — «графоманією». Наша дослідниця навіть спробувала розділити усю критику на літературну і журналістську, але довести справу до логічних визначень не змогла через неувагу до форматів «нефахових» газет і глянсових журналів.

Другим помітним плюсом рецензованого видання є спроба окреслити головні тематично–проблемні напрямки сучасного письменства, в тому числі й малоперспективні. Як–от справжній «дев’ятий вал» писання винятково про себе, що накрив молоду прозу: «Автобіографізм окупував літературу. Напевно, це наслідок відсутності знання про інших... Тому писати митець може тільки про себе». Піонером цього інфантильно–ініціаційного напрямку названо Ірену Карпу: «Перламутрове порно» — книжка для молодих... Однак не можна бути молодим і зрілим водночас». Прозу, що нагадує дівчачі щоденники, Р.Харчук іменує «підлітково–дитячою літературною альтернативою».

Третім виразним плюсом нашої книжки є сміливі до афористичності характеристики відомих авторів та несподівані оцінки персоналій. Наприклад, Леся Подерв’янського представлено як «аристократа серед люмпенів», а вся його творчість, «як байка чи анекдот, належить до виховної літератури». Євгена Пашковського названо «войовничо–цнотливим письменником». А стосовно Юрія Андруховича презентовано навіть політологічну прогностику, оскільки він своєю «Московіадою», вважає дослідниця, «написав для українців націєтворчий проект відновлення у формі карнавалу, який частково уже реалізувався (Помаранчева революція), для росіян — у формі втечі від імперії до природи, який, можливо, реалізується також, бо поклади нафти і газу, як відомо, вичерпні».

Утім не завжди з думкою авторки погоджуєшся. Скажімо, нічим не доведено хибний, гадаю, присуд про те, що «проза С.Жадана переважно зводиться до публіцистики». Здебільшого це відбувається через занадто азартне маніпулювання термінами. Стосовно Жадана, звичайно, можна говорити про «документалізм», але хіба в тому ж сенсі, як про американську прозу 1960–х років. Ознак же традиційної публіцистики (як її трактують словники–підручники) в його прозі не знайти.

Часом така вільна авторська термінологія призводить до майже комічного ефекту: «М. Матіос пише псевдокласичні твори», — намагається Р. Харчук «принизити» нелюбиму письменницю. Та коли її означення замінити на «неотрадиціоналізм», то виникають протилежні — поважні й перспективні — асоціації. Марії Матіос у книжці дісталося найбільше. Читаємо: «Стихією її прози насправді є не трагедія, як це намагається довести більшість критиків, а мелодрама». Але ж і трагедія не є автоматичним знаком якості, і мелодрама може бути перепусткою на літературний Олімп. Підсвідомо розуміючи алогічність своїх аргументів (але не в силі відмовитися від нелюбові до цієї письменниці), наша авторка вдається до останнього аргументу — бездоказової налички: «Правда перетворюється на пропаганду».

На щастя, така «смакова аналітика» в рецензованій книжці — радше виняток. Натомість авторка здебільшого демонструє вміння, або принаймні намагання, приховати власні читацькі смаки. Найчастіше вона користується толерантною формулою «можна припустити». Так само вона обережно бере на віру висновки, яких дійшли її колеги–літературознавці: тут і доволі переконлива полеміка зі згадуваною на початку Т.Гундоровою, і елегантні дискусійні зауваження на кшталт такого: «Погоджуватися з Ю.Іздриком необов’язково». Власне, полемічність книжки, її спромога бути резонатором дискурсу — четвертий вагомий плюс цього видання.

Звісно, вимагати всеосяжної повноти від практично першої історії сучасної літератури не випадає. Книжка, очевидно, рокована на перевидання — розширене й допрацьоване. Бо хоч ми тут і знайомимося з кількома десятками популярних письменницьких імен, а проте виразно бракує аналізу творчості не менш знакових постатей: Винничука, Майданської, Кожелянка, Кононовича, Покальчука, Меднікової, Єшкілєва, Неборака, Куркова, Дяченків...

І насамкінець — про «плюс №5». У книжці «Сучасна українська проза: Постмодерний період» літературу розглянуто не з винятково мистецьких критеріїв, а, сказати б, під ракурсом соціології: література як віддзеркалення сучасного українського буття. І під цим кутом зору авторка доходить вельми тривожного висновку: «Українська література... розвивається у межах суспільства, яке неможливо назвати культурним».

Зовсім інший тип «історії сучасної літератури» являє собою книжка Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі» (К.: Академвидав). Цей автор так само оперує довгими ланцюжками імен, вважаючи, що «наша сучасна література нараховує не менше тридцяти–сорока конкурентних письменників різних поколінь із різних регіонів України». Причому головним мірилом, за допомогою якого він ранжує авторів, є зовсім не естетична вартість їхніх творів, а саме «конкурентність». Простіше кажучи, фінансовий успіх літературної професії.

Починає В. Даниленко з бухгалтерії пізнього соцреалізму: «Мільйонерами в той час були Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик. У кулуарах Павло Загребельний любив повторювати: «То не прозаїк, хто не заробляє в рік 100 тисяч карбованців... За книжку обсягом 12—15 аркушів молодий автор одержував 2400—3000 карбованців... За другу і третю книжку... членам Спілки письменників — 400 карбованців за аркуш». А далі швидко переходить на сучасні реалії: «За кримінальний роман «В овечій шкурі», надрукований у київській «Роман–газеті» (№3, 2004), луцький прозаїк Сергій Бортников одержав 300 гривень, а в російському видавництві «ЭКСМО–ПРЕСС» за цей же роман йому заплатили одну тисячу доларів і десять відсотків роялті з 20–тисячного накладу».

Література під шелест банкнот — перший і провідний сюжет книжки. Тут тобі «поет і мільйонер Ігор Маленький», а онде — «Євген Пашковський, одержавши дві з половиною тисячі гонорару, на радощах запив і загримів на сорок п’ять діб. У цей же день його прийняли до Спілки письменників України». Та оскільки за нашої мутної статистики не кожному літераторові до кишені зазирнеш, на кін висувається другий за вагою сюжет цієї навкололітературної розвідки — побрехеньки про походеньки. Це і колоритні описи веселих застіль у легендарній письменницькій кав’ярні «Еней» (де, крім уже згаданих, подибуємо хоча б Володимира Цибулька, Юрка Гудзя чи Олеся Ульяненка); й розповіді про екстремальні міжписьменницькі сутички (як–от про «бійку» між Ліної Костенко та заїжджою російською зіркою Тетяною Толстою) і ще багато чого пікантного з побуту шанованих авторів.

Словом, це спроба аналізувати–синтезувати сучасний літературний процес у стилістиці глянсового часопису. Цей формат не передбачає строгої логіки і не вимагає вибудовування письменницьких ієрархій. Оцінки окремих авторів яскраві, але бездоказові до безапеляційності. Наприклад, «роман Василя Шкляра «Елементал» просякнутий антиколоніальним пафосом і перегукується з поемою Тараса Шевченка «Кавказ». Часом, звітуючи про якесь своє «відкриття», наш критик ніби звертається до читачів, геть позбавлених будь–яких знань. Наприклад, у «психоаналітичній» частині книжки він завзято маніпулює вічними темами та мандрівними сюжетами світової літератури, видаючи їх за ексклюзивно–українські (комплекс невдахи, наприклад). Так само неадекватні й деякі «теоретичні» висновки — приміром, плачі за відсутністю у сучасній літературі «сильного героя» (а як же згадані ним Бортніков та Шкляр?)

Ясна річ, що за такої «методики» характеристики окремих творів та їхніх авторів стоять лише на третьому місці. У більшості випадків вони суто смакові: про Андруховича й Забужко Володимир Даниленко пише так само, як Роксана Харчук — про Матіос. Сперечатися в таких випадках безглуздо, а інколи і просто ніяк. Ну що, приміром, скажеш після такого фантастичного припущення: «Як на мене, «Елементал» яскравіший за роман Грехема Гріна «Тихий американець». «Як на мене» — і край! До чого тут прискіпатися?

Та, попри всі вади, зумовлені обраним форматом–розважанням, «Лісоруб у пустелі» таки тримається у критичних межах. Без такої книжки наше знання про сучасну українську літературу було би занадто пісним. Коротше, це прекрасне гарнір–доповнення до книжки Роксани Харчук.

Костянтин Родик