Здавалося б, після виходу таких праць, як «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000), «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і “розбудова держави”» (2000), «Дві України: реальні межі, віртуальні війни» (2003) та «Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом» (2004), це питання розкрито досить глибоко й вичерпно. Донедавна так уважав і сам дослідник та публіцист, однак сучасні соціально-політичні реалії спонукали Миколу Юрійовича вкотре звернутися до аналізу згаданої проблематики і присвятити їй нову збірку нарисів «Постколоніальний синдром: спостереження» (2011).

Інтернаціоналізм чи колонізація?

– Коли Ви зрозуміли, що проблема постколоніалізму ще актуальна для України і про неї варто писати знову?

– Моя пригода з колоніалізмом має три різні етапи, тож варто почати, либонь, із найдавнішого – з дитинства. Бо, власне, ще підлітком я почав задавати собі, а відтак й іншим, «незручні», як тепер кажуть, питання. Чому українці не мають тих самих мовно-культурних прав, що й росіяни? Чому я не можу дивитися своєю мовою кінофільмів чи телепрограм? Чому жоден росіянин не переходить у розмові зі мною на українську, а навпаки – очікує або й вимагає, щоб я перейшов на російську? А якщо я цього не роблю, обзиває мене «націоналістом»? Чому влада таврує український, естонський і всякий інший «націоналізм», але ніколи й ніде – російський? Чи не тому, що російський шовінізм, власне, і є правдивою ідеологією цієї влади?

Ці та інші питання поступово ускладнювалися й поглиблювались, тож за допомогою звичайної логіки я дійшов урешті до неминучого, хоча й політично крамольного висновку, що Совєтський Союз – це держава насамперед росіян, саме вони мають у ній упривілейоване, панівне становище, тимчасом як усі інші повинні прийняти це панування як певну «історичну закономірність» і визнати власну політичну підлеглість та мовно-культурну неповноцінність щодо панівної, «прогресивнішої» начебто, групи. За цю покірність «націонали» отримували певні мовно-культурні права у своєму ґетто – спрепаровані колонізаторами версії власної історії, літератури, культури, але настільки сфальшовані, вихолощені та спримітивізовані, що лише поглиблювали комплекс неповноцінності і бажання якомога скоріш асимілюватися до «справжньої», «історично перспективнішої» культури. Непокірливих натомість брутально карали, про що я теж досить скоро довідався і навіть пересвідчився на власному досвіді, коли мене 1973 року вигнали з Львівської політехніки за політично безневинний загалом самвидав – літературно-мистецький альманах «Скриня», який ми видавали з Григорієм Чубаєм, Олегом Лишегою, Віктором Морозовим і Романом Кісем.

Тобто підлеглий, колоніальний статус України й українців був очевидний для мене вже десь у старших класах середньої школи. І коли я у 17 чи 18 років прочитав самвидавну працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», то це не стало для мене якимсь відкриттям, хоча й додало певних арґументів і корисних цитат із Леніна, що ними щедро «нафаршував» свою працю Іван Михайлович. Утім, уже тоді я розумів, що в Леніна можна знайти цитати на підтвердження чого завгодно, тому що він трактував національне питання суто інструментально й опортуністично: в одній ситуації міг сказати одне, в іншій – цілком протилежне, і все це обґрунтувати безсоромною демагогією, яку він та його послідовники називали «діалектикою».

– А що було потім?

– Потім почалась «перестройка», з’явилася маса нових текстів, ідей, відкрилась можливість обговорювати суспільно-політичні проблеми відкрито, тож я не мусив уже маскувати це обговорення у своїх статтях під «літературну критику». А головне – з’явився доступ до західних джерел, я засів за англійську, яку трохи «проходив» у школі. 1989 року пробився на літню школу до Единбурґа, де вперше почув ім’я Едварда Саїда і побачив не так давно видану його книжку «Орієнталізм». Згодом, навесні 1990-го, отримав запрошення на два місяці до Мічиґанського університету, де познайомився особисто з професором Романом Шпорлюком і відкрив для себе його блискучу працю «Комунізм і націоналізм: Фрідріх Ліст проти Карла Маркса» (зазначу, що і Саїд, і Шпорлюк уже перекладені по-українськи). Словом, то був для мене певний інтелектуальний прорив, вихід на нові обшири знань, нові способи осмислення й артикуляції суспільної проблематики.

У плані інструментарію дуже важливим для мене був також невеликий текст Оксани Грабович, виголошений нею як доповідь улітку 1993 року на Міжнародному конґресі україністів. Я сам переклав його українською мовою і доклав зусиль, щоб опублікувати в «Арці» й «Березолі». Там ішлося про психологічний аспект поневолення – засвоєння колонізованими неґативного уявлення про самих себе, накиненого колонізаторами. Якщо панівна група трактує колонізованих як нижчу расу («быки», «кугуты», «жлобы», «хохлы», «колхоз» і подібне), то поневолені під цим дискурсивним (а часом і поліцейським) тиском переймають погляд колонізаторів і бачать себе саме такими – неповноцінними, недорозвиненими та, природно, намагаються дистанціюватися від власної упослідженої групи та приєднатися до панівної. Вони імітують її мову та звичаї, а щоб стати в цій групі ще більше «своїми», демонструють особливо погорду до свого минулого – до малоосвічених колгоспних «хохлів», і особливу ненависть до «хохлів» освічених, котрі, попри освіту, не піддалися асиміляції. Ці для колаборантів – найгірші, бо ж утверджують альтернативну, достойнішу модель поведінки – активного чи, принаймні, пасивного спротиву колонізаторам, і тим загострюють у колаборантів комплекс неповноцінності, подразнюють не зовсім чисте сумління як у самих зрадників, так і в їхніх нащадків. Звідси – несамовита ненависть до «свидомитов», «бандер», «мазепинцов» та інших «щирых», котрі самою своєю присутністю підважують комфортну «нормальність» колаборантської поведінки.

Одне слово, то був для мене період відкриття доволі розвинених на Заході постколоніальних студій та опанування їхньої методології. Моє загальне розуміння української ситуації не змінювалось, але змінювався інструментарій, яким можна цю ситуацію тонше і глибше аналізувати, і змінювався понятійний апарат, яким її можна докладніше та проникливіше описувати. Західні постколоніальні студії сформувались на базі вивчення традиційних «заокеанських» імперій та їхньої актуальної спадщини. Вони мають дуже істотний, а подеколи й ключовий расовий компонент, який неможливо безпосередньо перенести на українсько-російські стосунки. Для українців їхньою «чорною шкірою» є їхня «чорна» («теляча», як висловився щирий одеський даішник-«інтернаціоналіст») мова – на противагу «білій», російській. Відсутність расових відмінностей, як і, взагалі, цивілізаційна, мовно-культурна близькість українців до росіян робить їхню колоніальну ситуацію істотно іншою, ніж у колонізованих народів Азії, Африки, Австралії та обох Америк.

Російський колоніалізм був на свій лад гуманнішим, тобто інклюзивним. Він давав шанс колонізованим народам, а точніше – кожному окремому представнику цих народів - інтеґруватися в панівну спільноту, стати повноправним імперським підданим нарівні з росіянами (принаймні тою мірою, якою взагалі можна говорити про «права» в засадничо неправових державах). Для цього потрібна була лише лояльність до імперії, себто до владної династії (в царській Росії) чи партійної кліки (в СССР) та до панівної (російської) мовно-культурної спільноти з усіма її історичними наративами, міфами й ідеологемами. На практиці це означало зречення власної ідентичності й прийняття російської або ж, як проміжний варіант, прийняття ідентичності специфічно «малоросійської», спеціально сконструйованої колонізаторами для колонізованих з метою їхнього приниження й упокорення. У класичних європейських імперіях тубільці не могли стати білими – хоч би як хотіли. У Російській (або Совєтській) імперії вони робили це масово, тому що їхня «чорна» шкіра – то всього лише їхня «тубільна» мова.

Три стовпи імперського домінування

– Гаразд, якщо расовий аспект колоніальних студій до України незастосовний, то що тоді залишається? Може, взагалі не було в нас ніякого колоніалізму, а була добровільна асиміляція «аборигенів» у «вищу» імперську культуру?

– Справді, є такий арґумент. І його навіть можна було б усерйоз розглядати, коли б ті наші «аборигени» справді мали можливість вільного вибору. Умовно кажучи, коли б український проект, витворений у середині ХІХ століття місцевою інтеліґенцією, не зазнавав пропаґандистських цькувань і поліційних репресій, а навпаки – був представлений українським селянам нарівні з російським – через шкільництво, книговидання, театр, пресу. На Галичині, між іншим, Австрійська імперія хоча й не підтримувала українського проекту, проте й не заважала. І ви самі бачите, що він успішно здобув прихильність місцевих селян – пропри культурно-цивілізаційну, здавалося б, «вищість» альтернативних проектів – польського і німецького.

Російське колоніальне домінування в Україні трималось на трьох стовпах. Один – це сила імперського апарату, зокрема репресивна міць таємної поліції та інших тодішніх «силовиків». Другий – економічна влада, контроль над землею та іншими ресурсами. І третій – це сила імперського дискурсу, забезпечувана найрізноманітнішими інституціями – від шкіл до університетів, від щоденних газет до літературних часописів, від православної церкви до академії наук. Плюс нейтралізація українського контрдискурсу – через жорстку цензуру і навіть заборону самої мови.

Власне, розуміння імперського дискурсу як способу здійснення влади, як засобу колоніального домінування – це те найцінніше у західних постколоніальних студіях, що варто засвоїти українцям і застосувати до власного досвіду – і колишнього, і сьогоднішнього, неоколоніального. Для цього навіть не конче заглиблюватись у специфічні тексти постколоніальних критиків на зразок Гомі Бгабги чи Ґаятрі Чакраворті Співак. Можна просто відштовхуватись від структуралістських першоджерел, із яких виростала зокрема й постколоніальна теорія. Насамперед це, звісно, Мішель Фуко й Ролан Барт, це також широко розбудований, завдяки їм, «критичний аналіз дискурсу», котрий дає змогу деконструювати панівне мовлення і сховану за ним партикулярну ідеологію, що маскується під «об’єктивність» і «позапартійність», «наукове знання» і «здоровий глузд», під загальноприйняту й самоочевидну «норму», хоч по суті сама ту «норму» штучно витворює, насаджує і підтримує.

Як найнаочніший приклад можна навести «загальноприйняте» в Києві та інших містах спілкування російською. Ця «норма» була витворена специфічними колоніальними дискурсами в поєднанні з поліційним терором проти «націоналістів», до яких автоматично зараховували всіх публічно україномовних. Нині ця «норма» підтримує себе вже й без терору, спираючись виключно на «здоровий глузд». Насправді той «глузд» є всього лиш продуктом колоніальної індоктринації, дискурсивно витвореною «нормальністю», що справді комфортна для колонізаторів, бо підтримує їхнє домінування, проте аж ніяк не для колонізованих, котрим цю патологію подають як «норму»: так, мовляв, «історично склалося». Насправді не «склалося», а було штучно створено за допомогою цілком конкретних політичних дій, соціальної, сказати б, «інженерії». Нагадаю – і це вам підтвердить кожен компетентний історик, – що російської мови у Києві і, взагалі, на Правобережжі до початку ХІХ століття практично ніде не звучало, а звучали майже виключно українська, єврейська (ідиш) та польська, що, власне, й була панівною (теж з «історичних» причин) принаймні до 1830 року Усе це докладно описує Даніель Бовуа у блискучій науковій трилогії про польську шляхту, українське селянство та російську адміністрацію на Правобережжі в ХІХ століття.

Якщо ж ідеться про «критичний аналіз дискурсу», то я щиро раджу всім охочим прочитати недавно видану книжку Володимира Кулика «Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки», де цю методологію застосовано до аналізу певних українських реалій дуже вміло й наочно. У цьому ж ряду я згадав би й перекладену в Україні працю Ларі Вулфа «Винайдення Східної Європи: мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва». Вона ніби й не має безпосереднього стосунку до української постколоніальної проблематики, проте дуже наочно показує силу і тривкість дискурсивних конструкцій та їхнє використання для встановлення домінації (культурної, політичної, економічної) суб’єктів дискурсу над об’єктами. Фактично Вулф деконструює дискурсивне домінування Західної Європи над Східною, приблизно так само, як Едвард Саїд робить це щодо афро-азійського «Орієнту», а Марія Тодорова – щодо міфологізованих «Балкан». Із-поміж тих постколоніальних студій, що безпосередньо стосуються України, я б порадив насамперед перекладені в нас книжки «В обіймах імперії: російська і українська література новітньої доби» Мирослава Шкандрія і «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» Єви Томпсон.

– Англомовне видання Шкандрієвої книжки « Russia and Ukraine : Literature and Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times » Ви докладно прорецензували у часописі «Критика» ще 2002 року, за кілька років до її виходу по-українськи. Проте в 2005-му Ви, схоже, цілком облишили постколоніальну проблематику. Із чим це пов’язано?

– Легко здогадатися. Після помаранчевої революції мені, як і багато кому, видавалося, що Україна вибилася нарешті на твердий ґрунт із євразійсько-совєтського баговиння, довершила, хоч і з великим запізненням, те, що інші східноєвропейські нації зробили ще в 1989-му: кардинально змінили свої політичні системи, відсунули від влади старі совкові «еліти», встановили цілком нові, європейські правила гри. Я, звісно, не мав ілюзій, що колоніальну спадщину буде легко подолати. Я знаю, що і в розвинених демократіях міжетнічні стосунки залишаються проблематичними – як це видно на прикладі Бельгії, Каталонії чи Країни Басків, не кажучи вже про Північну Ірландію. Але в правових державах, якими є всі розвинені демократії, існують чіткі механізми вирішення конфліктів, існує певна культура переговорів і компромісів, традиція виконання контрактів, себто дотримання слова, гри за правилами, а не з правилами. В Україні належало все це створити, тож саме це видавалося мені після революції пріоритетним завданням, бо тільки на цій основі, переконаний, можна вирішити й інші наші проблеми, зокрема й постколоніальні.

Досить швидко, однак, я відчув, що при владі опинилися випадкові люди, політичні, сказати б, «пігмеї», занадто нікчемні супроти тих історичних викликів, які поставила перед ними революція. Коли 2008 року вони провалили і другий шанс, який їм дав народ на позачергових парламентських виборах-2007, я зрозумів, що справа програна і що на нас чекає тривалий період доволі махрової політичної реакції. Улітку 2009-го я опублікував збірку статей 2005–2008 років під загальною назвою «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки». Власне, до виборчої поразки залишалося формально ще півроку, але фактично – якщо говорити про втрачені сподівання на кардинальні зміни, на європеїзацію та модернізацію України, – вона була вже доконаним фактом. Гіпотетична перемога Юлії Тимошенко могла змінити певні параметри цієї поразки, глибину, сказати б, сьогоднішнього маразму, проте не його засадничо совкову сутність. Ми мали шанс вирватися з совка – як прибалти, як східноєвропейці – і протринькали його на наступних двадцять або й п’ятдесят років.

– Однак у книжці «Улюблений пістолет пані Сімпсон» Ви майже не порушували тему постколоніалізму.

– Майже ні, бо не вважав її в ті роки пріоритетною. Але перемога на президентських виборах Віктора Януковича й узурпація усієї влади його командою, де помітно переважають на різних рівнях відверті українофоби, спонукає не просто повернутися до дослідження постколоніальної проблематики у сьогоднішній Україні, а й кардинально її переосмислити. Саме тому я й волію говорити про третій етап у своїй інтелектуальній пригоді з українським колоніалізмом, – етап, що істотно, як мені видається, відрізняється від попереднього.

– Поясніть докладніше, в чому полягає ця «етапна» відмінність?

– До 1991 року ми мали справу з колоніалізмом, після 1991-го – з постколоніалізмом. Сьогодні ж, на мою думку, формується й утривалюється неоколоніальна ситуація. Росія відновлює в Україні неоколоніальне домінування – військове, економічне, політичне, церковне, не кажучи вже про мовно-культурне, яке й перед тим нікуди не зникало. Причому робить вона це не лише за допомогою аґентури, яку можна з достатньою юридичною прецизійністю окреслити саме як «п’яту колону», а й за допомогою значної частини населення, яку за браком кращого терміну я називаю «креольським», хоча можна назвати, певно, й російським чи російськомовним, – усі ці терміни, однак, потребують додаткових пояснень.

Зіткнення ідентичностей: між Україною і «Украиной»

– Але ж, здається, тема «креолів» була досить ґрунтовно проаналізована у Ваших давніших статтях і книгах, зокрема у праці «Дві України»?

– Я справді помітив це явище на початку 2000-х, але його остаточне ідеологічне оформлення та політична інституціалізація відбулися саме в останнє десятиліття, увінчавшись урешті перемогою суто «креольської» «Партии регионов» (саме так її назва звучить на офіційному сайті) та масштабною реалізацією в Україні «креольського» політико-ідеологічного проекту. З ряду незалежних від цієї «партии» причин, реалізація відбувається не настільки радикально і послідовно, як, скажімо, у Білорусі чи Придністров’ї, де «аборигенів» успішно марґіналізовано в усіх розуміннях – політичному, соціально-економічному, мовно-культурному – і фактично приречено на асиміляцію, а проте сутністно всі ці проекти ідентичні. До речі, американський професор Ґріґорій Іоффе досліджує ситуацію в Білорусі якраз у цих категоріях, чесно посилаючись на мої статті і проводячи певні аналогії з Україною.

– Чи не вбачаєте Ви певної штучності й дискримінаційності у застосуванні постколоніальних термінів («колоністи», «креоли», «аборигени») щодо української ситуації? Адже декого вони обурюють і ображають. Можливо, краще і простіше послуговуватися традиційними поняттями – «корінне населення», з одного боку, й «напливове» – з іншого?

– Усі терміни у суспільних науках доволі умовні й неточні, бо ж накидають жорстку категорійну сітку на безмежно складне й різноманітне життя, яке не впаковується до жорстких класифікаційних шухлядок, адже має безліч перехідних і гібридних форм. Я свідомий цього і роблю, де можливо, різноманітні застереження щодо вимушених спрощень і загальної схематичності пропонованих мною (і не лише мною) моделей, але це неминуче. Без певних спрощень неможливо нічого аналізувати, ба навіть описувати в аналітичних категоріях. Мені зовсім не йдеться про однозначний поділ усього на біле й чорне, на «аборигенів», скажімо, й «креолів». Українське суспільство – складніше, кожне суспільство – складніше, хоча б тому, що люди мають безліч інших ідентичностей, окрім національних і мовно-культурних. Ці ідентичності часто по-різному змішуються, змінюються, витворюють різні ієрархії, перетікають одна в одну.

– Себто це можна зрозуміти як відповідь Вашому близькому приятелеві й водночас завзятому опонентові Ярославові Грицаку, який дорікав Вам за нібито спрощене трактування «креольської» проблематики?

– Авжеж, зокрема і йому. Бо ж, у принципі, я згоден з його застереженнями. Однак я вважаю, що для опису націєтворчих процесів, для побудови держави-нації вирішальними є саме національні ідентичності, а не соціальні, ґендерні чи якісь інші. Тому саме на них я звертаю головну увагу – навіть якщо вони для багатьох (або й для більшості населення) не є головними. Бо національний проект залежить насамперед від них – від того, з якою національною спільнотою ототожнюють себе громадяни, яким бачать минуле й майбутнє цієї спільноти, які символи і культурні коди вважають для себе спільними, об’єднавчими, які цінності і традиції визнають своїми. І тут для мене цілком очевидною є наявність в Україні двох досить різних спільнот, кожна з яких вважає Україну «своєю», а проте пропонує національний проект, кардинально чужий і геть неприйнятний для іншої.

Я свідомий того, що ці спільноти є внутрішньо досить різнорідними і що національний проект кожної з них має істотні внутрішні політико-ідеологічні відмінності – від, умовно кажучи, ліберального напряму до тоталітарного, але це зовсім не означає, що в сенсі національної ідентичності ми маємо, як пише Грицак, «двадцять дві» або «двісті двадцять дві України». За всієї їхньої індивідуальної та політико-ідеологічної різнорідності, кожна спільнота має спільний знаменник: ставлення до колоніалізму, до його наслідків і до потреби їхнього подолання. Це те, що нас кардинально ділить на дві спільноти, які можна назвати по-різному – «аборигенами» і «креолами», чи, як Ви пропонуєте, «корінним населенням» і «напливовим», чи, як пропонує американець Стівен Шульман, – носіями «української етнічної ідентичності» та «східнослов’янської». Усі ці терміни доволі приблизні, бо ж не описують, як я вже казав, усієї повноти та складності явища лише вказують на певну дихотомію, певну тенденцію, певну евристичну модель, яка дозволяє багато чого, хоча й далеко не все, зрозуміти.

Я послуговуюсь термінами «аборигени» й «креоли» почасти для того, щоб підкреслити зв’язок із постколоніальними студіями, вписати Україну у світовий контекст «поселенського колоніалізму» («settler colonialism»), у якому докорінне винищення «тубільців» (Голодомор – характерний приклад) доповнюється масовим переселенням «колоністів» і завершується ґеттоїзацією «аборигенів» у резерваціях, на плантаціях чи у совєтських колгоспах, та їхньою селективною асиміляцією до панівної культури й більш чи менш масовою кооптацією до домінантної групи.

Проте ще важливішим для мене було підкреслити ідеологічний характер наявного поділу. Колонізація України тривала понад два століття, і тому називати сьогоднішню домінантну групу «напливовим населенням» було б надто неточно й несправедливо. Безумовно, серед них є «кочівники» на кшталт якого-небудь Костусєва чи Саламатіна, які відзначаються особливою ненавистю до «тубільців». Проте більшість членів цієї українофобської групи – це люди, народжені в Україні, досить часто із певним, а деколи й виключним українським корінням. Тому треба визнати, що йдеться не лише про нащадків переселенців, перемішаних у різних пропорціях з асимільованими «тубільцями», але й про самих «тубільців», які перейняли переселенську зневагу до своїх колишніх одноплемінників і їхню ж таки ненависть до неасимільованих «щирых», – усі оті незліченні симоненки-вітренки-швеці-левченки-чаленки і несть їм числа.

Тобто поняття «креольства», як і «українства» в Україні, є для мене поняттям насамперед політичним, незалежним від походження, етнічності чи навіть мови повсякденного спілкування. Мені язик би не повернувся зараховувати до «креолів», скажімо, Олега Медвєдєва, чи Юрія Макарова, чи Мойсея Фішбейна, – тому що вони є, на мій погляд, взірцевими політичними українцями. І навпаки, я не вважаю політичними українцями якого-небудь Швеця, Симоненка чи Левченка, тому що це – типові політичні «креоли».

Ідеологічний поділ тут досить чіткий і, як на мене, визначальний: одні реалізують проект української політичної нації приблизно так, як він реалізується нині в усіх західних демократіях. Другі – реалізують проект «креольської» нації приблизно так, як він реалізувався в минулих століттях в обох Америках, Австралії, а донедавна і в Південній Африці. В Україні обидві ці нації називають себе приблизно однаково – «українською» і «укрАинской», тільки що одній ідеться насамперед про постколоніальне визволення й відродження, другій – про збереження колоніального домінування й недопущення ніякого відродження, яке може те домінування похитнути.

Національний компроміс і священне право «креольського» шовініста

– Якщо це так, то згадані проекти справді є несумісними. Отже, виходить, що нічого доброго нас не чекає?

– Я зовсім не стверджую, що ми приречені на «холодну» чи, ще гірше, «гарячу» громадянську війну. Звісно, приклад Північної Ірландії чи Країни Басків, чи навіть Південної Африки не надихає. Я не вважаю, однак, що ті дві спільноти, які є в Україні, неможливо у принципі поєднати у рамках однієї нації і виробити спільний, прийнятний для обох груп проект. Але для цього треба спершу з’ясувати усе, що їх ділить, назвати всі речі, усі проблеми власними іменами, а не вдавати суто совєтської «дружби народів» та «одвічного братерства», які лише лицемірно приховують усебічне домінування однієї групи над іншою.

Компроміс, як я його собі уявляю, мав би полягати у двох дуже серйозних поступках з одного і другого боку. З «креольського» боку це мало би бути визнання колоніальної спадщини в Україні та потреби серйозного державного протекціонізму для подолання її наслідків. Таке визнання навряд чи можливе без чесного усвідомлення власної – прямої чи опосередкованої (колективної) – причетності до колоніального гноблення та готовості певним чином це спокутувати чи бодай вибачитись – як зробили це, хоч і з фатальним запізненням, білі колоністи Австралії та Північної Америки щодо місцевого населення. По суті, це означало б відмову від «креольської» ідентичності, заснованої на погорді щодо «тубільців» і запереченні їхніх колоніальних травм, і прийняття ідентичності політичних українців.

З боку «аборигенів» серйозна поступка мала би полягати в чесному визнанні політичної, а не етнічної формули української нації, у визнанні її двомовного й, по суті, двоетнічного характеру, і в трактуванні російськомовних громадян як повноцінних членів своєї спільноти (політичних українців), а не «блудних синів», яких треба навернути у правильну віру. Іншими словами, одна сторона мусить дозріти до того, щоб попросити вибачення, друга – щоб те вибачення повною мірою прийняти і належно на нього відповісти.

– Потужним чинником утримування постколоніальної ситуації є різноманітні російські впливи. Хоча, на думку В’ячеслава Брюховецького, проблема полягає не так у стосунках з Росією, як із росіянами в Україні. Ви також звертаєте увагу на це, пишучи про потребу саме десовєтизації, а не дерусифікації. Чи могла би реґіональна офіційна двомовність стати першим кроком до національного, українсько-українського, компромісу?

– Навряд. Тобто могла б і навіть мусила б, коли б одна сторона (яка домагається нині двомовності) усвідомила, що це насправді означає в цивілізованих країнах, а друга сторона (яка нині тій «двомовності» опирається) повірила, що йдеться саме про цивілізовану європейську двомовність, а не лицемірну совєтську. Поки що я не бачу такої готовості ні з одного боку, ні, природно, з другого. Домінує суто совкове розуміння «двомовності» як такого собі «laissez faire» – розмовляю як хочу, як мені «удобнєє», що, безумовно, відповідає інтересам панівної «креольської» групи, яка домінує і в адміністрації, і в бізнесі, і в силових структурах і яка може легко ретранслювати це соціальне домінування в мовно-комунікаційне.

Насправді у країнах із цивілізованою, а не «дикунською», як у нас, двомовністю, право вибору зручнішої для себе мови має громадянин (чи клієнт), але не держслужбовець і не обслуга. Вони – на посадах – не мають жодного права , а мають лише обов’язок відповідати тією з двох мов, яка зручніша для клієнта. Своєю чергою, це передбачає систему атестування, нагляду, службових стягнень і безліч подібних речей, про які мільйони «креольських» швеців, близнюків та вітренків, схоже, не знають і знати не хочуть. Бо ж їм зовсім не про обов’язки йдеться, а лише про священне для кожного «креольського» шовініста право: не знати, не вивчати і за жодних обставин не користуватися мовою «аборигенів».

– Який шлях «деколонізації» України видається Вам найбільш оптимальним, компромісним і, можливо, навіть безболісним? Що, перепрошую, робити?

– Класичне питання! Принаймні дві речі. Деконструювати дискурси, розвіювати туман довкола багатьох понять і явищ, які нас оточують. Називати речі власними іменами – з надією, що це сприятиме своєрідній психотерапії з обох боків і допоможе поміркованішим та освіченішим «креолам» й «аборигенам» розпочати сякий-такий діалог, а відтак досягти певного компромісу і спробувати переконати свої спільноти в його доцільності. По-друге, слід добиватися політичних змін, зокрема утвердження правової держави, бо без цього ніякі серйозні переговори і компроміси неможливі. У неправовій державі кожна сторона небезпідставно очікує, що партнер її «кине», тож досягти угоди доволі важко, а ще важче – її втілити

Сергій Шебеліст