Уже доводилося писати, що головний персонаж усіх творів Андрія Куркова — один і той самий архетип Колобка, який досі котився теперішнім часом від пригоди до пригоди. Понад десять років цей герой змагався — як Дон Кіхот із вітряками — з уламками пострадянського абсурду. Але на його шляху чимдалі більше траплялися такі «незалежні» потвори, поруч з якими соціалістичні динозаври — Вовк, Ведмідь і навіть Лисиця — просто відпочивали. В останніх книжках Куркова наш Колобок замислився: чи аж так варто було тікати від Діда з Бабою — нехай тоталітарних, але ж прогнозованих гарантів твоєї власної безвідповідальності? Словом, заностальгував. Або, як елегантно висловився критик Ігор Бондар–Терещенко, почалися «стрибання у гречку минулого» (Україна молода, 29.09.2010).

Ностальгія за теплим, прозорим і не ризиковим «радянським способом життя» — основна тема попереднього роману Куркова «Нічний молочник» (Х.: Фоліо, 2008). Автор повністю «відпустив ситуацію»: дозволив своєму героєві, зашуганому потребою постійно думати про засоби для завтрашнього життя (а головне — щокроку зважуватися на самостійні рішення), плисти за течією приємних спогадів про розслабуху і непоспішність «застою». З його «філософською» упевненістю в завтрашньому дні, коли під ногами нічого не хитається (й не хитатиметься, якщо не будеш «висовуватись»), а найперше — із гранично комфортним відчуттям безвідповідальності: «Теперь я за себя не отвечаю, — прошептал Семен, и на его губах заиграла задумчивая, немного романтичная улыбка».

Отже, герой Куркова зразка 2008–го поринає в економічну, сказати б, ностальгію. Застійним буттям, як знати, керувала народна мудрість: як вони нам платять, так ми їм і працюємо. Й по завершенні нудного робочого дня весь народ розчинявся у нірвані рослинного життя, як–от і цілком сучасна людина з роману Куркова: «Выйдя из развозки, Дима остановился у кафе, раздумывая, а не посидеть ли ему тут с полчасика?» (А у вихідні — і поготів: «Время никуда в этот день не спешило. Снег то падал, то останавливался. И, вспомнив от нечего делать о полезности свежего воздуха, Вероника вышла прогуляться»). Словом, солодка «покорность судьбе... Гармония между внешним и внутренним миром... удерживала его теперь на месте, не позволяя голове принимать какие–либо резкие решения».

Без сумніву, «Нічний молочник» цілком може бути улюбленою книжкою нинішнього главаря комуністів Петра Симоненка (навіть незважаючи на те, що карикатурний представник «середнього класу», брокер Ігор, — «мужчина, носящий по утрам красные носки»). Не так із самим автором. Андрій Курков, безсумнівно, людина європейської орієнтації й навряд чи має серйозні сентименти до радянської минувшини. Та в тому й «біда» справжнього письменника, що він не вільний прямолінійно диктувати своєму персонажеві спосіб поведінки. Справжній письменник — лише уважний спостерігач. Гадаю, нашого автора не лише здивувала, а й вжахнула поведінка його власного героя — цілком сучасної людини, що так легко піддалася омані «щасливого минулого». На такий висновок, зокрема, наштовхує й геть зіжмакана кінцівка роману, яка не підлягає жодній логіці — формальній, «жіночій», кафкіанській, не підлягає навіть алогічності, — що не характерно для манери Куркова, який зазвичай дбайливо заокруглює фінали.

Позаяк перший дослід із вивчення ментальних змін у психіці пересічного сучасного українця не дав однозначних результатів, Курков пише новий роман на ту саму ностальгійну тему: «Садівник з Очакова» (Х.: Фоліо, 2010). Тут він спостерігає за метастазами уже не економічної, а ідеологічної ностальгії. Для чистоти експерименту цього разу потрібно занурити героя в адекватний часовий вимір. Спонука скористатися «машиною часу» оприявнилася ще у по–попередньому творі: «Остання любов президента» (Х.: Фоліо, 2004). «Может окно выходить не на улицу, например, а на прошлое?» — міркував там собі герой. Відтак у «Садівникові...» з’являється навіть не вікно, а цілий портал.

Фабула роману максимально спрощена: молодий киянин років тридцяти п’яти, що живе на пенсію з інвалідності (давня травма голови), змушений продати квартиру в столиці й перебратися разом з матір’ю до Ірпеня. До них прибивається садівником літній заїжджий чоловік і зваблює нашого героя відправитися до Очакова на пошуки його родинних коренів (бо він сирота з дитбудинку). Там вони знаходять будинок колишнього кримінального авторитета, з яким мав справи батько садівника. Оскільки тепер тут міститься якась адміністративна установа, залазять уночі. І у ретельно замаскованому простінку знаходять багато чого — в тому числі й валізу зі старою міліцейською формою. Як далі з’ясувалося, щойно її одягнеш — опиняєшся в Очакові 1957–го. Сюжет тримається на кількох таких «переходах» через міжчасовий портал.

Назагал головний персонаж нового роману нічим не відрізняється від того, з яким розпрощалися у «Нічному молочнику»: це той самий сибарит–епікурієць, котрого насамперед ваблять «наивные глупости, соответствующие его пониманию жизни» та «приятное равнодушие к миру». Але як тільки вбирається у старий міліцейський стрій, його б’є струм радянської владно–підлеглої ментальності: «Козырнул так четко, словно делал это каждый день и много лет подряд. Сам себе удивился». Поміркував над цим казусом і дійшов висновку: «Когда чувствуешь себя в какой–то форме комфортно, то начинаешь этой форме соответствовать изнутри». Зафіксуємо це: комфортно ізсередини.

А паралельно садівник — людина з минулого, зовнішньо імпозантно–позитивна (бо живе «за поняттями»), розгортає перед нашим головним персонажем суспільствознавчу теорію про «садівників» та «лісників». Це — мінімально закамуфльована теорія Раскольникова зі «Злочину та кари» Достоєвського. Але як же кардинально відрізняються реакції героїв обох романів! Персонаж Куркова так само вбиває, слідуючи теоретичним постулатам. Але жодних почуттів — буквально, жодних! — у нього цей перший біблійний переступ не викликає.

Автор не дає цьому оцінки. Але її неважко виснувати з сюжетного річища. Інфікований комуністичною пропагандою організм нездатний сприймати загальнолюдські цінності. «Бездумний ентузіазм», яким захоплюється наш персонаж, мандруючи до Очакова–1957, уможливлює як непотрібні подвиги, так і вимушені злочини — і ті, й інші «легалізовані» державою. Чи вже так далеко ми відкотилися від тих 1950–х, коли нинішній прем’єр–міністр дозволяє собі пряму — і на повному серйозі — цитату від сиво–вусатого мерця: «Жити стало радісніше, жити стало веселіше»?

Нова книжка А. Куркова застерігає (можливо, навіть поза волею автора): чим далі триватиме державна брехня і маніпульована інформаційна політика максимального спрощення масової рецепції — до кітчу, коли взірцем стає стоп–кадр, де «нежная женская ручка поставила рядом со стопкой бокал пива», — тим менше у нас шансів жити по–людськи: без персональних вказівок (окрім законів, обов’язкових і для тих, хто їх ухвалює), заробляючи собі на життя власним розумом і руками. Тож не правий є і сам Курков, коли в інтерв’ю каже: «Останнім часом, стомившись від нашого невеселого політичного життя, я вирішив розслабити себе і своїх читачів: тому виник роман «Садівник з Очакова», в якому немає жодного слова про політику» (Главред, 27.10.2010). Хоч у романі дійсно немає навколо– або квазі–політичної термінології, це твір — за своїм резонансом — навіть більше «політичний», ніж «Остання любов президента». І вже геть дивними виглядають на тлі прискіпливого аналізу присуди критика Євгена Барана, котрий відмовляє авторові у причетності–придатності до будь–якої «мислі»: «Він просто є творцем історій, які читаються «с удовольствием и не без морали» (Буквоїд, 08.01.2011). Коментар А. Чехова «Ежели во всё входить... — протяжно произнес почтмейстер, — да обо всем думать, как, почему да зачем, так это мозги раскорячатся, а лучше делать так, как показано... Право!» (А. П. Чехов. Собрание сочинений в 12 томах. Т.4. 1886. — Москва: Гослитиздат, 1961).

Андрій Курков виразно належить до постмодерністської літературної практики. І тут варто навести думку сучасного польського літературознавця, яка багато що прояснює: «Постмодерністське світосприйняття — це очікування минулого і ностальгія за майбутнім» (Ришард Нич. Світ тексту: постструктуралізм і літературознавство. — Л.: Літопис, 2007). Схоже, Курков неабияк побоюється повернення отого минулого. І тут його варто порівняти з класиком — Антоном Павловичем Чеховим, — котрий так само у своїх творах «віддзеркалював» тогочасні реалії, аби читачі замислилися про перспективу (за що його, як оце наш сучасник Є.Баран — Куркова, карали наличками поверхового «фотографа»).

Останній роман Куркова дає найбільше підстав згадати про Чехова. Починаючи з надання персонажам абсурдних імен–професій, як–от: «Некая дама от неизвестной Партии Жителей Предместий по фамилии Акорытенко». І до суто чеховських інтонацій в інтерпретації сучасних інтелігентських практик: «Я подумаю, — пообещал я. Но думать не стал». Що ж до «фірмового» чеховського гумору, то Курков цілком надається до порівняння: нашому авторові почуття гумору притаманне великою мірою. І наостанок — щодо «позалітературних» оцінок цієї рецензії — думка того самого А. П. Ч.: «Увеличилось не число нервных болезней и нервных больных, а число врачей, способных наблюдать эти болезни» (А. П. Чехов. Собрание сочинений. Т.ІІ. — Москва—Ленинград: Госиздат, 1929).

Костянтин Родик