В історії українського мистецтва білих плям більше, ніж досліджених сторінок. І на перший погляд, життя і творчість самодіяльної художниці із села Богданівка на Київщині Катерини Білокур — втішний приклад осмисленої історії: понад 150 публікацій про її художній світ. Але коли співробітники видавництва «Родовід» минулого року готували альбом Катерини Білокур, то зіткнулися з проблемою: в яку «папку» покласти творчість художниці. Сьогодні вже ясно, що це не наївний живопис — більше того, спеціалісти схильні порівнювати її буйні квіткові композиції з традиціями голландського натюрморту, знаходити перегуки з мексиканським артом, вбачати паралелі з традиційним китайським живописом. До мистецького офіціозу її теж не зарахуєш, хоч вона i мала квиток Спілки художників України, серйозні прижиттєві виставки, і роботи купували музеї. Тож минулого тижня в Музеї Івана Гончара на «круглому столі» «unknown file: КАТЕРИНА БІЛОКУР» дослідники, музейники, люди, які знали художницю, проговорювали... зміст майбутньої книжки про мисткиню, яка збирається зі спогадів, інтерв’ю–рефлексій із українськими митцями (цей розділ готує журналіст і літературознавець Ірина Славінська), мистецтвознавчих статей, листів Катерини Білокур, архівних малюнків і листів, раніше ніде не оприлюднених. Текстова книга (її вихід планується на червень 2011 року) — це продовження проекту «КАТЕРИНА БІЛОКУР у двох книгах» видавництва «Родовід», перша, альбомна — «КАТЕРИНА БІЛОКУР: мистецька заповідь» — вийшла у 2010 році.

Американська дослідниця Дженніфер Кан зацікавилася роботами Катерини Білокур кілька років тому, коли її запрошували в Київ консультувати керівників «Мистецького Арсеналу», як представляти українське мистецтво за кордоном. У березні вона приїхала в українську столицю на запрошення видавництва «Родовід», кілька днів провела в історичному музеї у Яготині, і, за словами директорки «Родоводу» Лідії Лихач, біля кожної картини щось записувала хвилин по 40, дивилася її роботи в музеї декоративного мистецтва в Лаврі. Сама пані Лихач написала на своїй сторінці в Facebook: «... в Яготинському історичному музеї мені дозволили розв’язати папки, в яких рисунки, ескізи і листи художниці. Вони залишилися в її хаті після смерті (Катерина Білокур померла в яготинській лікарні відразу після операції 1961 року). В кількох спогадах її сучасників зустрічала, що Білокур володіла надзвичайною енергією, що ніби електрикою пронизувала співрозмовника. Та й картини Білокур чи не найбільше свідчать про її неординарність, силу її чар. І в мені надовго збережуться почуття від ніколи так близько не бачених кольорів і літер на пожовклих сторінках. І її постійний погляд, вимогливий — збоку». Дико звучить, але й досі в музеї є документи, не описані і не досліджені, а співробітниця яготинського музею не змогла на «круглому столі» назвати точну кількість паперів, листів, світлин, малюнків.

За словами Дженніфер Кан, Катерина Білокур — це виклик сьогоднішній критиці, яка підходить до мистецтва з позицій іронії і сарказму: як говорити в такому тоні про художницю початку ХХ століття? Американка відзначила в роботах «нашої Катрі» об’ємність, страх порожнечі — її полотна густо засіяні зображенням, деталізацією, порівняла їх з іконописними мініатюрами і побачила спорідненість із лаковим живописом, який прийшов на зміну іконопису. «Її роботи наповнені світлом і трансцендентальною загадковістю. Можливо, Білокур сама ховалася в тих садах, які могла контролювати», — сказала Дженніфер Кан.

Доктор мистецтвознавства Михайло Селівачов нагадав, що Білокур не хотіла бути народним художником, вона мріяла бути художником–станковістом, жити в місті, мати елементарні побутові зручності, тож образ селянки–самородка, що побутує й досі в публікаціях про Білокур, м’яко кажучи, стилізований, або міфологізований. Він відзначив у її роботах натуралізм, важливу ознаку професіоналізму — полотна піддаються фрагментації, а також те, що Білокур поламала орнаментальні традиції народного мистецтва.

У мистецтвознавстві, до речі, це не таке вже й рідкісне явище — по–справжньому осмислювати художника через багато років по його смерті, в іншу епоху, з новим критичним інструментарієм. Після «круглого столу» в мене залишилося відчуття, що ми стоїмо на порозі дива: які неймовірні відкриття можуть чекати нас після уважного дослідження творчості Катерини Білокур. Утiм навіть дві хороші якісні книги про художницю — майже диво...