Якщо ви візьмете газети чи журнали, які системно намагаються прилучити суспільство до демократичних цінностей, то це будуть, скажімо, газета «День», журнал «Український тиждень», звісно, різкіший, але абсолютно послідовний у захисті цінностей демократичного світу, а також – окремі локальні газети і/чи сайти, які – часом супроти місцевої влади – вперто відстоюють свої позиції. А це набагато важче, ніж у столиці.

Є ще молодь, яка росте між Україною й іншими країнами. Вона не втрачає своєї ідентичності, бо прилучається до європейської моделі, збудованої на збереженні окремих ідентичностей. Це ще один ресурс України в майбутньому, тому що це молодь, яка вже пізнала європейські стандарти освіти й життя, володіє сучасним знанням світу і водночас прагне не втратити зв’язок із Батьківщиною.

Є ще острови – громадські осередки. Це справа величезної ваги, бо реальна демократія починається «знизу». А «зверху» спускаються лише такі симулякри, як «суверенна» демократія, «керована» тощо, тобто псевдо-демократія. Є громадська робота представників УГКЦ, зокрема й за кордоном. Це люди віруючі, переконані, вони ідуть вглиб проблем, займаються реальними потребами й легко організовують людей для добрих справ. І це дуже відрізняє УГКЦ від Православної церкви, яка – де б не була і якого б підпорядкування не була – здебільшого віддалена й відчужена від проблем суспільства. Російська православна церква навіть тут вивищується –порожнім словажем про «небесні блага» для людей, і – єгипетською пірамідою влади і матеріальних благ – для себе.

Абсолютно прекрасні острови демократії є на сході й півдні України. Хай у тих краях форми прилучення до культури часом наївні, але вони автентичні. Наприклад, група «Бельканто» з Макіївки: це люди, які з пісні, з українського слова роблять мистецький культ, а, отже, й етичний культ. І це їхня форма протистояння варварству, жертвами якого вони є ось уже впродовж десятиліть.

Із тих країв пам’ятаю особливих людей на Майдані-2004. Згадую, як в одному зі «східних наметів», жінка з Донеччини попросила телефонну картку, щоб подзвонити 14-літній хворій доньці. Коли я запитала її, чому вона тут стоїть, вона сказала: «Мы же хотим жить как-то достойно».

Тому я абсолютно проти епатажного «перекроювання» України. Геополітична ситуація дедалі гіршає й російська держава нині фатально нестабільна. Почнеться новий «1991-й» і надто багато людей ризикують опинитися за бортом історії. Нам треба більше розуміти цих людей. Маємо працювати для того, щоб відкривати їм усі можливі канали для нового погляду на світ.

Острови треба стягнути в єдиний материк

Усі люди, які відчувають, що країна в небезпеці, люди, які мають свідомість і волю до гідного життя, – це теж потенційні чи й реальні будівничі демократії. Поняття людської гідності у багатьох притлумлене, знівечене, але воно все одне присутнє. І якщо знайти ключ – культурний, моральний – до цих людей, то реґенерація можлива.


Давно назріла необхідність стягнути ці острови демократії в єдиний материк, де б комунікація, взаємообмін, солідарність поширювалися на горизонтальному рівні. У той момент, коли ці острови стягнуться воєдино, консолідується критична маса суспільства, здатна послідовно боротися за свої права.

Свого часу Ярослав Грицак – історик, який глибоко й артикульовано бачить українську реальність, – виступив у Дніпропетровську з дуже цікавою доповіддю. Він говорив, що навернення України до цінностей демократичного світу проходить через модернізацію. Власне, як ми не назвемо цей процес – десов’єтизація, окультурення чи модернізація, – це ключова концепція.

Тому вкрай важливо зрозуміти – ми не ділимося на україномовних і російськомовних. Ми ділимося, як слушно сказала Валерія Новодворська, на «совєцкоґаварящіх» і на людей демократичної культури. А люди демократичної культури можуть розмовляти російською мовою, можуть бути євреями, татарами, росіянами – представниками будь-якої національності, – однак вони разом зі свідомою частиною українців здатні створити горизонтальний простір демократичного консенсусу. Але за умов сьогоднішньої України – це дуже непросто.

Всі розмови про Україну в ЄС – блеф

Світ живе у пришвидшених ритмах. Десятиліття кучмівського застою було фатальною зупинкою в розвитку. Сьогодні маємо жорстко визнати: євроінтеґрація України припинена. Не зупинена, а припинена. І за попереднього Президента це теж була фікція. Сьогодні ж, взагалі, всі розмови про Україну в ЄС – це блеф. Це лише забезпечення того формального рівня, який дозволить пострадянським чиновникам, що плазують перед Москвою, залишити відкритими для себе – європейські курорти, для своїх мільйонів і мільярдів – банки, для своїх нащадків – якщо не британські, то швейцарські університети. Не пошле ж він їх у вітчизняні університети, зруйновані міністром освіти України! Зрештою, Європа це розуміє, лише зберігає вже й не дуже гарну міну при украй поганій грі. Але правда й те, що Україна в такому стані і не має бути прийнята в Європу, інакше геть порушиться баланс демократичних цінностей, який насправді для Європи є пріоритетний. Неправова держава, яка скочується і взагалі до поліційної держави, може мати лише єдиний гідний її простір – неміряну, жорстоку й бідну Азіопу.

Вочевидь, зберігаючи «політику окозамилювання» на європейському напрямку, надалі робитимуться спроби утворити якісь сегменти «спільного простору» з Росією. І при цьому чиновники з обох сторін будуть по-шулерськи шантажувати одне одного – хто скільки вигадає. Спершу переможе в цій шулерській грі, як завжди, Росія. Далі, через довший або коротший час, ця система знову переживе імплозію. Це неминуче. І неминуче буде знову починати все спочатку. Перспектива безперспективності.

У цьому контексті – Україна є бомбою сповільненої дії для Європи. Щоправда, нині мало хто це усвідомлює. Сьогоднішня Європа, по суті, припинила ідеологічні боріння й сконцентрувалася на своїх економічних інтересах. Відтак, у Західному світі до влади прийшли політики здебільшого третьої чи й десятої категорії, які не розуміють як слід геополітичних векторів і ризикують – внаслідок своєї ідеологічної чи етичної байдужості – штовхнути Україну в ще глибшу трясовину.

Бюргерська Європа втомилась від України й боїться Росії

Можна сказати, що Європа зараз має багатьох політиків-бюргерів. Вона їх потребує. Демонстрацією цього стало обрання Катрін Аштон та Германа ван Ромпея на ключові посади в ЄС. Ці мляві дезорієнтовані політики й обрані для того, щоб вони нічого не робили! Це приклад того, як Європа, коли вважає за потрібне, «умиває руки». Але це завжди провокує сутичку між Європою та Америкою. Америка себе вважає Марсом, а Європу – Венерою. Америка практично каже Європі: ми будемо займатися геополітикою, а ви або нас підтримуєте, або перетворюйтесь на курорт.

І в цьому плані, такі політики як непослідовний Саркозі, трагікомічний Берлусконі чи аж занадто, як для Німеччини, невиразна Меркель, – влаштовують всіх. У італійців немає жодного поганого слова, яке б вони не сказали про Берлусконі, одначе ще досі його «не підважили» з влади. Це теж обличчя Європи, але – гіршої Європи. Це усереднена зрезиґнована Західна Європа, яка втомилася спонсорувати розвиток Східній Європі, дивитись крізь пальці на агресію Росії і постійно розмотувати клубки її корупційних махінацій. Зрештою, ця Європа має також ісламську, а до деякої міри й китайську загрозу.

Втім, Європі не можна геть відмовити у послідовності. Європа віддавана прогнозована в цьому аспекті. Фактично Європа каже: «якщо ви довели нам, що ви – наші, тоді забираємо вас, як прибалтів і поляків, а якщо ні, то самі винні». Європа може сваритися з поляками скільки завгодно, але поляків не подолаєш – вони стоять на своєму і край. Більше того, ще пару років – і поляки в економічному плані переженуть Італію, а за гарної динаміки можуть перегнати й Францію. Чому? Тому що це країна, яка послідовно й на усіх рівнях захищає свої інтереси. Це країна з консолідованою ідентичністю – і польською, і європейською. Тому подальшому зміцненню цієї ідентичності не можуть зашкодити жодні кризи, що супроводжують Польщу в цей період.

Звісно, Європі не вигідне об’єднання України, Росії, Білорусі, їй не вигідне поширення «русского мира». Адже «русский мир» – це світ нестабільності, це експансія корупції, бандитизму, ксенофобії, неонацизму. Хтось каже, що проліферація ксенофобських сил у Росії – це взагалі репетиція путчу. Ці країни не здатні збудувати раціонально економічну систему, не здатні забезпечити людям комфортне безпечне життя. Тому час від часу витягають на світ Божий такий фетиш, який коагулює лише найгіршу частину населення. От зараз неонацистський російський націоналізм й коагулює найменш освічену і найбільш агресивну частину російського населення. Периферійна Росія в страшному стані, але зате почуває себе частиною «великой Росии», тому задля зміцнення її величі можна далі жити без зручностей та задоволення нормальних людських потреб

В Україні теж не виключене наростання українофобії, а з нею разом і ксенофобії, – адже в Росії ці процеси вже вийшли з-під контролю. А хіба ж ми не «молодші брати», що мають наслідувати «старшого брата»?! Хіба ж ми зможемо обійтися без наці-скінів? А православний наці-скін – це скін усім іншим нео-наці.

Український інтелігент набирає особливої ваги

На тлі усього, що відбувається, може так статися, що саме на невеличкі острівці української демократії ляже велика історична місія – зберегти Європі її європейськість. Як до певного часу Польща була більшим виразником європейської ідентичності, аніж часом та чи інша країна Європи, так і на нас зараз волею історії пересувається роль збереження ЖИВОГО, не бюрократичного СЕРЦЯ європейської демократії.

Зараз український інтелігент робить те саме, що польський інтелігент зразка 1960-х років, коли Європа ще й не думала про інтеґрацію свого східного крила, а польські інтелігенти вже мріяли про це і планували. І тепер вже український інтелігент, затято переконаний в європейських основах нашої культури, має часом набагато системнішу й послідовнішу позицію, аніж інтелігент європейський. Іншими словами – ми, люди твердих проєвропейських переконань, зараз більше віримо в Європу, аніж вона сама в себе.

Так от, коли у нас з’явиться достатня кількість таких українських інтелігентів, здатних острівці демократії стягти у зриму реальну сутність, – тоді Європа визнає нас за «своїх» і розпочне не ухильно-бюрократичний, а реальний курс на інтеґрацію України.

Оксана Пахльовська – культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца»