Чому через багато років ми знову і знову згадуємо Бу-Ба-Бу? Попри те що відтоді виникло, виросло й кануло в Лету чимало поетичних і письменницьких об’єднань. І самі бубабісти обросли індивідуальною й геть різноплановою славою. Напевно, річ у тім, що для покоління, яке встигло побувати в радянській школі з її піонерськими лінійками та кастрованим курсом літератури (і російської, і найбільше української), це було нове — для когось перше — відкриття живого українського слова і взагалі іншого ритму дихання. Сумірне з іншими шокуючими відкриттями того періоду. Бу-Ба-Бу стало для нас тим, чим став соцарт зразка Віктора Єрофєєва і Володимира Сорокіна для російської та пострадянської культури в цілому. Те, що ці явища виявилися доволі різними, лише додало драйву.

Можливо, сьогодні ці спогади виявляються особливо цінними. Коли підрахунок втрат і поразок входить у звичку, корисно згадати про власне ще зовсім недавнє запаморочення від свободи.

 — Пане Вікторе, у День рідної мови у Львові українські письменники прийняли звернення до співвітчизників із приводу простих, засадничих цінностей, які визначають українську ідентичність, — мови, історичної пам’яті, національних символів, — проти яких ведеться «повзуча політична війна». Ви гадаєте, такі звернення — дійові?

 — Мені не часто доводилося ставити свій підпис під тими чи тими протестними відозвами. Колись, ще за радянських часів, наскільки мені відомо, їхня дієвість була безумовною: людина, котра підписувала відозву, скажімо, щодо переслідувань дисидентів, сама ставала переслідуваною. Наслідком відозви було не виконання вимог, а розширення списку репресованих. Спільнота отримувала нових мучеників і героїв. Теперішні відозви переважно не становлять небезпеки ні для тих, проти кого вони скеровані, ні для тих, хто їх підписує. Вони відіграють роль інформаційного повідомлення: такі-то люди вважають так і так, бачать проблеми у такому-то світлі, вимагають їх вирішення тощо.

— Ви вважаєте, інтелектуальний опір у нашій країні взагалі можливий — тепер і в принципі? Яких він може набирати форм і, головне, — чОму чинити спротив?

 — Інтелектуальний опір — це опір інтелектуалів? Вважатимемо, що інтелектуали — це дорослі люди, які забезпечують свої життєві потреби інтелектуальною працею. Таке визначення доволі широке, під нього підпадають учителі, викладачі, журналісти, науковці, представники творчих професій... Я працював колись учителем, був і викладачем, працюю тривалий час у науковій установі, є членом Спілки письменників та Асоціації українських письменників, тобто можу вважати себе інтелектуалом, який щось трохи довідався про різні сфери застосування інтелектуального капіталу в Україні. Ясно, що вчителі в Україні на теперішній час — не найпрестижніша професійна група. А так не повинно бути. Вчитель мусить бути впевненим у собі, фінансово незалежним, авторитетним для учнів і їхніх батьків. Часто доводиться спостерігати протилежне: учитель невпевнений, не знає, чого чекати від свого безпосереднього начальства, від міністерських нововведень. Зарплати вчителів — мізерні. На такі гроші не оформиш передплату на фахові видання, не придбаєш книжку, яка зацікавила. За таких умов учителеві тяжко бути авторитетним. Те саме стосується й інших інтелектуальних професій. Як може студент поважати викладача, якщо знає: заліки й іспити легко залагоджуються за відповідну винагороду? У випадку з викладанням української літератури це взагалі набуває ґротескних форм. Наскрізна ідея української класичної літератури — виявлення несправедливості. Ситуація абсурдна: твори, які поборювали несправедливість, у корумпованій системі самі стають чинниками несправедливості. Наукові розробки у нас не впливають відчутно на поліпшення життя суспільства. Наука сама по собі, суспільство саме по собі. Спілка письменників давно вже втратила майже все те, чим її обдарувала радянська влада. Українська влада дає гроші на підтримку інфраструктури. Деякі відомі письменники вчасно конвертували свою впливовість у політику, та не змогли зберегти свого впливу на читачів. АУП нічого не надбала, крім реєстрації, а тому нічого й не втратила. Що в результаті? Українських інтелектуалів в очах решти суспільства позбавлено авторитетності, їхні умовиводи мало кого цікавлять, мало на що впливають. Їхній опір системі, навіть якщо такий і вдається відстежити, не помітний для більшості українського суспільства. В теперішньому українському суспільстві помітні потоки інформації та дезінформації, які й справді на багато речей впливають. Тому саме українські журналісти сьогодні — найвпливовіші українські інтелектуали.

— Вам не здається, що цим зверненням українські письменники, швидше, розписуються у власній „професійній поразці“: не змогли власними силами — творами, книжками — підняти авторитет українського слова, завоювати читача, зробити так, щоби він прагнув читати українські (тобто їхні) книжки?

 — Насправді звернення не стосується питання просування книжок сучасних українських авторів на книжковий ринок. „Професійна поразка“ письменника зовсім не в тому, що його книжки цікаві невеликій кількості співвітчизників. Наскільки мені відомо, прижиттєві видання Гоголя і Шевченка також були в межах кількох тисяч примірників. Така професія як „письменник“ зникла в Україні, тобто в Україні письменників, котрі живуть виключно на гонорари зі своїх публікацій, немає або майже немає. Але добре написані книжки все ж таки з’являються. Чи достатньо в нас читачів-покупців, щоб придбати, наприклад, роман „Чорний ворон“ Василя Шкляра або роман „Слуга з Добромиля“ Галини Пагутяк і забезпечити цим письменникам, лауреатам Шевченківської премії, можливість не вдаватися до позалітературних заробітків? Рекордний на теперішні часи тираж (хай це буде 50 тисяч примірників) міг би забезпечити письменникові два-три роки творчої свободи. Та українських письменників, чиї книжки видаються такими тиражами, вдасться порахувати на пальцях однієї руки. Читача, певна річ, можна і завойовувати, і зацікавлювати, і зачіпати за живе, — однак сам письменник не може бути ще й „женцем і шевцем, і на дуді гравцем“. Якщо більше активності виявлять видавець, книгарня, періодичне видання, радіо, телебачення — ефект, про що свідчать факти, буде набагато відчутніший.

— Письменник, поет разом із радянською владою перестав бути „інженером людських душ“, тобто бійцем ідеологічного фронту, — яких соціальних функцій він набув натомість?

 — Я відповім дуже стисло. Найголовніша соціальна функція письменника — бути незалежним (у межах свого письма) і пам’ятати, що вся відповідальність за таке рішення лягає на нього самого. Це як із канатохідцем, який працює без підстраховки. Ніхто його не примушує ходити по канату, але саме такий спосіб ходіння привертає увагу публіки. Бувають прикрі випадки падінь, тому він повинен знати, чим ризикує.

— Ваші колеги — Андрухович, Винничук — кажуть, що Україні Західній і Східній варто розділитися і пожити окремо. Наскільки мені відомо, ви не поділяєте цієї точки зору.

 — Якби ж то від версій Андруховича, Винничука, Шкляра і багатьох інших інтелектуалів залежало переформатування України! Моя думка може здатися ще радикальнішою: Україна досі не має виразних ознак незалежної держави. Як можна від’єднати те, що не було приєднаним? Різні українські землі живуть собі своїм життям: якісь — більш облаштованим, якісь — менш або й на межі катастрофи. Декілька олігархічних груп борються між собою за „київський стіл“, як у давні князівські часи, і задля легітимності перед світовою спільнотою влаштовують періодичні вибори. Якби не та легітимність, давно б дали собі спокій і з виборами, і з електоратом. В Україні, як на мене, все ще діє феодальна модель влади, базована на угоді між „князем“ і „дружиною“ (силовиками, братвою). Ось тільки „князів“ у нас більше, ніж у Росії, та й далеко не всі вони родичі між собою. Хто об’єднуватиме окремі українські землі під одною державницькою булавою? Той, хто матиме на це снагу, силу, ресурси, волю. Колись це робили Рюриковичі, які, згідно з Нестором-літописцем, прийшли зі Скандинавії, пізніше — король Данило Галицький, потім — великі литовські князі і королі Речі Посполитої, згодом Богдан Хмельницький. Крим завоювали — хай і з допомогою українців — генерали Російської імперії. Західну Україну приєднав до Східної несамовитий Йосип... Що зроблять з Україною українські президенти-демократи, громадяни України і вся прогресивна світова спільнота невдовзі, сподіваюся, побачать.

— Те, що письменники звернулися до країни саме зі Львова, — вияв „галицького месіанізму“? Чому не Київ, Харків або міста південно-східної України, які, швидше, потерпають від деукраїнізації?

 — Відповідь дуже проста: тому, що саме у Львові живе і працює українська поетка і видавець Мар’яна Савка, яка взяла на себе обов’язки організатора цієї акції. Можливо, наступного року цей досвід літературного марафону переймуть у Києві (або Донецьку, або Харкові...) і зроблять це, з урахуванням львівського досвіду, ще краще.

— А чи існує, на ваш погляд, взагалі цей „галицький месіанізм“ — просування української свідомості, мови з Галичини, яка начебто краще це все зберегла, на Велику Україну?

 — Українська культура і мова в Галичині не лише збереглися, а й постійно розвиваються. Теперішні галичани, а найперше — жителі галицьких міст, послуговуються мовою, яка, говорячи узагальнено, виникла зі злиття мов Шевченка і Франка. Мова Шевченка прийшла в Галичину і збагатила мову галичан, а мова Франка дуже повільно засвоюється Сходом та Півднем України, але все-таки засвоюється. „Культурний месіанізм“ — занадто метафоричне поняття. Поширення набуває „культурна культура“, хай не так помітно, як недокультура, чи антикультура. Той, хто хоче опанувати сучасну літературну мову (а не одну з її говірок або суржик), повинен знайти середовище, де її повсякденно вживають. Хоча китайську мову можна вчити і в Америці, як і українську, врешті-решт. Я мрію про той час, коли добру українську мову можна буде вивчити в Донецьку чи Сімферополі. Мова передбачає мовлення, тобто говоріння, спілкування, балачку, сперечання, переконування, моління, врешті решт. А також виспівування, примовляння, репування, каламбурування і ще багато чого. Мова не може бути лише шкільним предметом. Якщо в певних регіонах бракує доладних мовців, їх потрібно туди запрошувати. Але нав’язуватися якось не випадає.

— Чим особисто для вас є „українська ідентичність“, і які вона має літературні прояви?

 — Моя „українська ідентичність“ — це моє особисте відчування себе українцем. Мене намагалася виховувати радянська система, як і мільйони інших моїх ровесників. Це виховання було б цілком успішним, якби система забезпечувала деякі особливі потреби молоді, що вважалися впливом підступного Заходу. Такі, як джинси і рок-н-рол. Повсюдно з високих трибун промовлялося про рівність між народами Радянського Союзу. Та мої російськомовні приятелі і приятельки майже ніколи не переходили у спілкуванні зі мною на українську мову. Отже, рівності не було. Я навчався у Львівському університеті ім. Івана Франка на українській філології, та добру половину лекцій читали російською мовою. Ці і багато інших обставин підштовхували мене до думки, що російськомовним бути простіше. Та я відчував, що такий стан справ — несправедливий. Несправедливо було забороняти молоді носити джинси і слухати рок-н-рол. Несправедливо було забороняти і все інше, пов’язане з нерадянською Україною. Справедливо було б дозволити співати рок-н-рол усіма мовами, якими він співається, включно з українською. Справедливо було б озвучувати американські і французькі фільми, найбільш популярні у глядачів, — українською. Справедливо було б знімати українські пригодницькі кіноепопеї про козаків, чаклунів, шукачів скарбів, усіляких дивовижних персонажів, якими переповнені наші казки. Справедливо було б екранізувати, наприклад, „Миколу Джерю“ як пригодницький роман... А вже згодом на мене, як і на багатьох інших, зсунулися цілі масиви інших несправедливостей: Розстріляне Відродження, Голодомор, депортації, переслідування дисидентів-шістдесятників, замовчування здобутків багатомільйонної української діаспори за кордоном, про яку говорили на офіційному рівні зовсім не компліментарно. І, нарешті, Чорнобиль. Моя українська ідентичність виникла як внутрішня незгода з несправедливістю. Думаю, що таким чином вона формувалася й формуватиметься і в багатьох інших, навіть не в українців із походження. Було б
добре, якби українську ідентичність обирали тому, що почуватися українцем добре. Але часто її обирають, бо не бажають почуватися в Україні
невідомо ким.

— Тепер кажуть, що варто не так замислюватися над своєю національною ідентичністю, як намагатися вписатися у якісь всесвітні тенденції, приєднатися до цивілізаційних проектів — „західного“ або, наприклад, „слов’янського“. Втім, роль національних літератур у наднаціональних проектах, здається, доволі жалюгідна, — ось Памук недавно ображався на англомовний літературний світ, для якого всі решта, включно з ним самим, — лише «етнографічні цікавинки».

 — Моєму розумові таких процесів не осмислити. Як, наприклад, вписується сучасна польська література в український культурний контекст? Є певна кількість українських видавництв, які друкують перекладені українськими тлумачами книги. Їм у цьому допомагають польські урядові інституції. Щось подібне мала б робити і держава Україна, щоб просувати українську літературу в інші країни світу. Натомість держава Україна, яка насправді діє не завжди так, як мала б діяти незалежна європейська держава, не сприяє перекладам і виходу українських книжок навіть у Росії, з якою намагається мати якнайтепліші відносини. Українським письменникам варто все-таки знайти своїх читачів в Україні, а потім уже подумати, до якого наднаціонального літературного проекту доєднатися.

Катерина Паньо