Вікторія Горбунова. Мрія про Маленьке життя. — К.: Нора–Друк, 2010. — 200 с.

Роман Вікторії Горбунової — психолога–консультанта за фахом — доволі типове явище в сучасній літературі, що підпадає під категорію «виробнича проза» (нехай навіть «виробництво» це доволі тонкого емоційного кшталту). І створюють це явище, як свідчить анотація, переплетення власного досвіду авторки, а також переживань колег та історії її клієнток. У принципі, всі професії важливі, але читати «виробничі» історії, погодьмося, цікавіше, коли ми, по–перше, не дуже добре розуміємось на окремих різновидах цих професій на кшталт ландшафтного дизайнера чи системного адміністратора. Ну i, по–друге, коли «фахова» розповідь лунає з перших вуст.

Тож не дивно, що правдиво, переконливо і часом навіть кумедно у романі виглядають саме ті епізоди, в яких авторка переповідає тонкощі власного фаху викладачки і доцента кафедри соціальної психології Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Так, наприклад, її героїня доволі вигадливо описує своє «співжиття» з власною Мрією, Настроєм і Планами — «гостями–довгосидами в найкращих обломівських традиціях», які щоночі супроводжують її в лабети Сну. Решта побутових подробиць її життя менш захоплива: лекції–семінари, студенти–колеги, заліки–іспити, а поза тим — «винайнята квартира, пошарпані стіни, порожній холодильник і мізерна зарплатня викладачки периферійного вузу». Подальші перипетії тридцятилітньої жінки, яка вирішує народити дитину, але стикається з сумним діагнозом лікарів, більш інтимні та відверто драматичні, адже ані чоловік, ані батьки не можуть зарадити внутрішній психологічній проблемі нашої героїні.

Інтрига боротьби героїні за майбутнє Маленьке життя у романі закручена, скомпонована і відтворена доволі переконливо і не залишить байдужим, либонь, нікого, хто стикався з жахливим словом «безпліддя». Нагнітання сюжетної напруги і розгойдування механізму віри–надії–любові в організаційно–психологічному сенсі підсилені авторкою напрочуд коротенькими й енергетично виснажливими главками, а розповідний стиль неабияк сприяє відтворенню задихано–емоційної атмосфери твору. Тут і безсилля лікарів, які самі звертаються до бабок–знахарок, і самі цілителі з їхніми варварськими методами вичавлювання «диявола» з нутрощів хворого, і чудодійні ліки–відвари, які треба пити на повний чи неповний Місяць, а коли на небі хмарно, то казна–що й робити, і головне — невідступна увага батьків, які буквально замордовують доньку нескінченними порадами і поїздками до вищезгаданих ескулапів. Крім того, не забуваймо, що криза 30–рiчної жінки сама по собі не мед.

Хай там як, але десь на середині роману свідомість знервовано–розчуленого читача, виснаженого суто «жіночими» перипетіями цієї делікатної справи, починає свердлити одна–єдина, але надзвичайно крамольна думка. А чи в самій лише героїнi проблема? І чи не варто було від початку оповіді так само ретельно зайнятися «перевіркою» діагнозу її чуйному та люблячому чоловікові, який, на відміну від дружини, лише один раз проходив тестування? Справді, про вади чоловіка у романі не згадується майже ні разу, натомість усі причини, через які унеможливлюється вагітність, сконцентровані в героїні, її минулому, теперішньому і майбутньому. Щоправда, дехто радить їй змінити партнера, себто стрибнути в гречку заради цього самого Маленького життя, але ця ідея швидко випаровується з її правильної голівки викладачки провінційного вузу. І в самому фіналі роману дія знеможено переповзає у більш демократичну форму оповіді, скидаючись на добру казочку зі щасливим кінцем. І навіть власну Мрію про Маленьке життя героїня твору наприкінці просто відпускає. Мовляв, нехай інші спробують її реалізувати у житті справжньому і більш професійному.

Ігор Бондар-Терещенко