Втім, це не заважає йому видавати свої книжки в українських видавництвах і навіть отримувати за них престижні премії. За свій роман «Андріївський узвіз» Діброва отримав премію конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі 2007». Минулого року письменник презентував збірку оповідань «Правдиві історії». У книзі – шість історій. Кожна з них – вигадка, котра базується на реальності. З письменником розмовляла Олеся Кравчук.

Голос Америки: Напевне, кожну з Ваших «правдивих історій» у Вашій однойменній книзі можна було б «розтягнути» на повноцінний роман. Чи не було у Вас спокуси це зробити?

Володимир Діброва: Такої спокуси у мене ніколи не було. Наскільки я розумію, завдання письменника – сказати все, що треба, не привертаючи до себе уваги та використовуючи якомога менше слів. Існує й друга причина того, що сучасна література змушена бути лаконічною. Ми живемо в інформаційному світі, нас з усіх боків бомбардують різними, як правило, зайвими відомостями про речі, які створюють спотворену картину світу і відволікають від сутності життя. Те, що нам представляють у вигляді фактів, я називаю маніпуляцією та ілюзіонізмом.

Зворотним боком цього тріумфу інформації є її повна девальвація. У результаті для більшості читачів художня література вже не є джерелом знання про те, «що діється в світі». А з іншого боку, ця ситуація звільнила письменника від необхідності описувати деталі й нюанси наших переживань та вдаватися до розлогих описів. (Світ природи та людських почуттів вже, здається, уздовж і впоперек досліджений майстрами, набагато здібнішими за нас.) У сучасного читача на такі речі просто немає ні часу, ні терпіння. Тому й література ніби змирилася з думкою про те, що всі нові та ненаписані твори є лише варіаціями певних базових сюжетів, і зосередилася на головному, тобто на осмисленні свого часу. А для цього суттєвими є не обсяги друкованої продукції, і навіть, не «співучість» мови, а гостре око і свіжа перспектива.

Г.А.: Чи реальні Ваші сюжети для історій у новій книзі? Це те, що траплялося з Вами і Вашими друзями чи вигадка?

В.Д.: Кожен із цих сюжетів є вигадкою, що базується на реальності. Весь мій життєвий досвід свідчить про те, що людина не здатна вигадати нічого такого, що «перепльовувало» би реальність. Життя є набагато загадковішим і фантастичнішим за казки чи наукову фантастику. Не вірите? Почитайте будь-який підручник із вищої математики чи квантової фізики. Те, про що пишуть сучасні «технарі», більше скидається на прозріння релігійних філософів. Я часто ловлю себе на тому, що реальні події (тобто те, що відбувається зі мною або довкола мене) є занадто «неправдоподібними». Й перше, ніж перетягати цю «правду» в художній твір, доводиться її «проріджувати» й «наближати до реальності».

Г.А.: Свої книги Ви часто ілюструєте власноруч. Чи не виникало думки проілюструвати чиєсь видання?

В.Д.: Я не вважаю себе художником. Але я змушений був робити ці ілюстрації тому що, по-перше, дуже люблю книжку як фізичний об’єкт та витвір мистецтва, а по-друге, я не був задоволений художнім оформленням своїх попередніх книжок. Єдиним винятком були ілюстрації Миколи Кумановського до мого перекладу «Уота» Семюеля Беккетта. Микола – прекрасний графік, і я можу лише мріяти про те, щоби він (або хтось із його колег) ілюстрували мої твори. Мабуть, єдиною цінністю моїх спроб є те, що це – погляд автора на свій твір. Але, як на мене, чим більше талановитих людей залучено до процесу видання книжки, тим краще.  

Г.А.: В Україні Ви не були з кінця 90-их років, але Ваші твори – таки про Україну. Яким чином Ви намагаєтесь «йти в ногу» з українськими реаліями сьогодення?

В.Д.: Я завжди прагнув, щоб мої твори були чимось більшим, ніж відбиток реалій певної епохи чи авторського емоційного стану. Наскільки мені це вдалося – не мені судити. Зокрема, при роботі над «Правдивими історіями» мене більше цікавила універсальність описаних там ситуацій (скажімо, реакція людини на перспективу близької смерті або визволення від тягаря власної задумливості, або поведінка жінки, яка зіткнулася з чимось, що не вкладається в її уявлення про світ).

Для «спрощення» та «розпрозорення» сюжету я спробував зробити всіх персонажів безіменними (хоча з чисто технічних причин у двох останніх оповіданнях головні персонажі мають імена). Звичайно, при всьому моєму потязі до «універсальності», все населення «Правдивих історій» залишається українським. Але, мабуть, так і треба. Кожен із нас завжди буде продуктом свого середовища і свого часу.

Разом із тим, із зазначених вами причин, там, де йшлося про новітні тенденції та реалії, я мусив вивіряти кожну деталь – по телефону, через Інтернет та особисті контакти.

Г.А.: Чи плануєте видавати свої наступні книжки англійською?

В.Д.: Хотілося би планувати такі речі, але правда полягає в тому, що у мене немає перекладача, який хотів би працювати над англомовним виданням моїх творів. Гарних перекладачів набагато менше, ніж гарних письменників. Тому останнім часом деякі переклади нам з дружиною довелося робити самим. (Наприклад, перший розділ «Андріївського узвозу» мусить цими днями вийти у Польщі в англомовному літературному журналі «Dekadenzia».) Ми достатньо знаємо англійську, щоб усно й письмово висловлюватися нею, але якісний переклад, як ви розумієте, вимагає інтимного знання обох мов, абсолютної певності у своїх силах і навіть зухвалості. А от саме цього нам і бракує. Із п’єсами ситуація дещо простіша. Тому ми зараз працюємо над перекладом (а точніше – англомовною версією) моєї останньої п’єси «На телефоні». До пошуків англомовного видавця нас штовхає й те, що дедалі важче стає знайти надійного видавця в Україні.

Г.А.: Кого з сучасних українських письменників Ви любите читати?

В.Д.: У моєму випадку слово «любити» не є найбільш доречним. По роботі мені доводиться знайомитися з найновішою українською літературою, але вона мене не надихає. А серед тих, кого я регулярно перечитую, домінують Гоголь, Довженко, Тютюнник, Тичина, Зеров, Лукаш, Бажан та класика з XIX-го сторіччя.