Посилення міграції є однією з ознак теперішнього часу. Однак і у новому тисячоліття людство зберегло усі форми переселення людей – від добровільної міграції в обрані для комфортнішого проживання чи кращої роботи країни, до вимушеного переселення, на яке людина йде сама під тиском тяжких обставин, а то й депортації, виселення чи заслання. Усі ці форми міграції впливають і на демографічний, і на культурний ландшафт як тих країн, котрі втрачають своє населення, так і тих, які отримують поповнення.

Вже склалися суспільства – цілі нації емігрантів, такі як у Сполучених Штатах Америки чи в Канаді. Там сформувалася мультикультурна спільнота.

Однак, у більшості країн домінує національна культура, а мігранти доповнюють її своїм особливим колоритом. Українські емігранти фактично у кожній країні поселення витворили своє мистецтво і свою літературу.

Термін «емігрантська література» не підходить для усіх

Усе розмаїття письменників емігрантів не можливо втиснути у термін «емігрантська література», бо кожен відчуває себе по-іншому, а відтак і пише по-іншому.

Такі письменники, як Іван Багряний та Улас Самчук є творцями суто української літератури, хоч і написаної в еміграції. Вони відчували себе українцями, які тимчасово вимушені жити на чужині, в екзилі. Ці письменники завжди мріяли про повернення додому й писали саме для українців. Їх не обходило, як будуть дивитися на них німці чи американці. Вони були скеровані своїми думками і своєю творчістю саме до України. І тому – це література заслання. Такою ж є творчість Володимира Винниченка і митців «празької школи». Ціла група українських поетів у Празі писали по-українськи й весь час мріяли повернутися до України. Щоправда, повернутися їм вдалося лише у своїй творчості – після того, як Україна здобула незалежність.

Подібне явище існує і в арабській літературі. Ціла плеяда письменників і поетів не з власної волі вимушені жити на чужині, але вони завжди писали арабською мовою і апелювали до свого народу. Своєю творчістю вони створили школу, яка натурально влилася у річище сучасної арабської літератури.

А як визначити літературу, витворену мігрантами, але вже мовою країни проживання? Таке явище характерне для Франції. Там вже виросли письменники, народжені батьками емігрантами. І хоч ці письменники пишуть по-французьки, але у їхніх творах проглядає культурний пласт, який вони успадкували від батьків. Думаю, що таке явище варто називати діаспорною літературою.

Однак є письменники, які попри своє походження пишуть твори, що одразу стають органічною частиною літератури країни проживання. Зазвичай, ці письменники обирають зрозумілі усім теми й відтворюють сучасне життя.

Приміром, Джорджіо Щербаненко відомий в Італії автор детективів, але від українського він має хіба що прізвище.

Загалом левова частка творів, написаних українцями, які мігрували до інших країн – є продовженням літератури української. Письменники-мігранти відтворюють свою українську ідентичність і стверджують українську культуру. Це стосуються й представників інших культур та націй, що з різних причин живуть не на своїх теренах. Людям властиво зберігати й розвивати своє, бо це є підтвердженням їхнього власного буття.

Юрій Кочубей, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол України, сходознавець, провідний науковий співробітник Інституту сходознавства імені Кримського.