Re: цензії
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
- 14.11.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоРозворушімо вулик
- 11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти«Але ми є! І Україні бути!»
- 11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУПобачило серце сучасніть через минуле
- 10.11.2024|Віктор ВербичСвіт, зітканий з непроминального світла
- 10.11.2024|Євгенія ЮрченкоІ дивитися в приціл сльози планета
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Літературний дайджест
Лев Рубінштейн: Я владу просто не люблю, а вона мене не помічає, і це дуже добре
Він не емігрував звідти навіть у складні для поета радянські часи, коли виїздило багато друзів та знайомих. Каже, поїхав би з Росії лише за умови прямої загрози життю. Адже не уявляє себе поза її мовним простором. Відтак, хоче, щоб і Захід ставився до Росії не лише, як до потенційної загрози, а як до нормальної країни. «Хоч Росія такою не хоче ставати», - зітхає він.
У Львові Лев Рубінштейн був уже тричі й дуже любить наше місто. Каже, почувається тут комфортно. А ще його дуже тішить те, що львів’яни розуміють російську мову, а розмовляють з ним українською. Поет каже, що не відчуває жодної ворожості до росіян, хоча російська преса зробила зі Львова «оплот бандерівців». Про це та багато іншого Лев Рубінштейн розповів у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET .
- Чи вірять люди в Росії, що Львів – «бандерівське місто» і сюди небезпечно їхати?
- Хто як. Нормальні люди – ні. Але, на жаль, в Росії є багато ненормальних людей. Загалом зараз у нас відчувається сильна нервозність… Адже з одного боку начебто є велика й сильна країна, а з іншого – вона перебуває в оточенні ворожих сил, всі їй погрожують. Це таке роздвоєння особистості, така собі шизофренія. Вона взагалі в Росії сильно розвинута. Ми начебто великі і могутні, а водночас нас всі ображають. Але це не домінує, просто здається, що таких людей дуже багато, бо вони дуже голосно розмовляють.
- Теза про це, що Росія могутня країна, але її всі ображають – культивується навмисне?
- Так, це давня традиція, на жаль. Я це називаю соціальною шизофренією.
- Якось Ви сказали, що в Росії багато чого не розумієте, але вам подобається жити в такій країні. Чого, наприклад, справді не можете зрозуміти і чим вам такий стан імпонує?
- Не розумію, наприклад , того, про що ми щойно говорили. Але мені загалом подобається не розуміти. Тобто, мені подобається розуміти, але водночас люблю знаходитися в тих місцях, в яких я погано все розумію, тому що там, де все зрозуміло, в літературі, наприклад, це зовсім не цікаво. Будь-яке сприйняття мистецтва, читання – це деяким чином подолання чогось.
- В Україні для вас все зрозуміло?
- Звісно ні. Україна для мене – це ще й сентиментальна країна, тому що моя мама звідси, з Полтави. Тому для мене з дитинства Україна була двоюрідною батьківщиною і завжди інтригувала.
- Як письменника влада Вас якось зачіпає? Чи до літератури вона не втручається і Ви з нею існуєте паралельно?
- Так, в літературу влада, на відміну від радянського часу, поки що ще не лізе. Вона влізає в ті області, де грають роль гроші. Якщо художнім інституціям потрібна підтримка держави, там вона рано чи пізно починає диктувати свої умови. В літературі такого ідеологічного тиску, який був при радянській владі, зараз нема. Тому театр і кіно, де зацікавлені в грошах, там так, література поки що ні, та й думаю, література зараз не є тим інструментом, яким була в 19-20 ст. Радянський союз був тоталітарною країною і заборонні механізми існували без логіки, тому що були відповідні інститути. Забороняти – була їх професія. Коли при цій владі з’являться заборонні інституції, вони теж почнуть тим займатись. Але я в радянські роки якось зумів відгородити свою автономну територію. Тому й зараз у мене з владою нема жодних контактів. Я її просто не люблю. А вона мене не помічає. І це дуже добре.
- А про Вашу нелюбов до неї поінформована?
- А мені все одно. Я не знаю, що вони знають, а що ні. В особистому плані вони мені зовсім нецікаві. При владі в Росії перебувають дуже незначні люди, думаю, як і у Вас, їх не цікаво навіть розгадувати, вони дуже зрозумілі.
- Чому таку «нецікаву» владу підтримує більшість людей в країні?
- Я не впевнений, що це можна назвати підтримкою. Це не підтримка – це байдужість. Просто більшість в країні така, що їй все одно. В глибинці Росії можуть навіть не знати, хто у нас президент. Україна чи Грузія - нові пострадянські країни, вони, на мою думку, мають соціальний темперамент, пристрасть. Тут, у вас, я дивлюсь телевізор і мені здається, що вашу Верховну Раду показують постійно. А якщо показують, значить хтось це дивиться, значить людям цікаво. В Росії це неможливо, бо це вже зовсім нікому не цікаво, інтерес до того, що відбувається в Думі, був до середини 90-х. А тепер все стало дуже передбачуваним. Тому, як у радянські часи Верховна Рада, людям, крім тих, хто перебуває наверху, не цікава. Вона дистанціювалась від народу, він живе своїм життям.
- Ви якось сказали, що вас не так засмучує те, що в Росії є існуюча влада, як те, що її підтримує статистична більшість…
- Нинішня влада Росії нині, на жаль, повністю адекватна тому стану суспільства, який існує. Але з боку людей це не підтримка, а апатія, бо суспільство знаходиться в напівтваринному, рослинному стані. Голоду нема, продукти є, невеликі, але гроші, теж є… Тобто нема об’єктивних передумов для соціального незадоволення. Відтак, воно здебільшого реалізується на місцевій владі. У тому, що якийсь губернатор не збудував міст чи мер вирубав парк. А центральна влада так далеко, що нікому особливо це цікава.
- Коли ви кажете про рослинність – маєте на увазі передусім інтелектуальний рівень людей?
- Загальний. Я звісно не хочу узагальнювати, в Росії є багато активних розумних і порядних людей. Але трагедія країни в тому, що є мало людей, які розуміють і цінують свободу, вона їм не потрібна. Зараз нема свободи слова, тобто є, але така собі. А виявляється, що нікому особливо, окрім невеликої кількості людей, вона і не потрібна. Навіщо свобода, якщо вже є ковбаса?
- Але ж є громадське суспільство, як прошарок зацікавлених?
- Воно є, але таких людей дуже мало. Як кажуть, зникаюче мало.
- Ви бачите перспективи щось змінити у цій ситуації?
- Ви знаєте, я дуже не люблю і уникаю усіляких прогнозів. Бо люди завжди помиляються. Суджу за однією фундаментальною річчю. Я і моє оточення свідому частину життя прожили за радянської влади. І ми всі були впевнені, що так буде завжди, але сталося те, що сталося і це для всіх було неочікуваним. І ті, хто каже, що вони це передбачали, не вірте їм, ніхто цього не передбачав. Ніхто в це не вірив. Але це сталося. А це означає, що якщо це відбулося одного разу, то може статися і вдруге. Що Росія – країна непередбачувана, що і добре й погано.
- Особисто у Вас тоді спокуси поїхати не виникало?
- Спокуси були ще в 70-ті роки, бо тоді люди з мого кола спілкування виїжджали в Америку, Ізраїль, але я якось подумав і вирішив залишитись.
- Що втримало?
- Мова. Я зрозумів, що поза «зоною мови» я не можу бути собою. Зрозумів, що готовий реально поїхати лише в одному випадку – якщо буде реальна загроза моєму життю.
- А професії?
- А для неї нема загрози. Хто мені заборонить говорити і писати російською? Друкувати перестануть? У радянські часи я нічого не друкував і прекрасно себе почував. У мене завжди був читач, хоча таких людей було мало. Але це був кращий читач. Бо для мене читач - це передусім якісне поняття, важливо не так скільки, як хто.
- Багато українських письменників займають активну соціальну і політичну позицію. Так, відомий і в Росії Юрій Андрухович активно критикує українську владу, мовляв, завдяки їй України вже майже нема. Як ви бачите ситуацію збоку? Чи все справді стає безнадійним?
- В Україні? Ні, тут ситуація не безнадійна. По-перше, не дивлячись на результати цих виборів, ми бачили, що різниця між провідними кандидатами у президенти була невелика – лише 1% був різниці, а це свідчить, що вони були справжні. Цього разу вибрали такого, а наступного може бути інший.
- Дехто вважає, що наступних чесних виборів як таких може уже й не бути..
- Це залежить від вас.
- В Росії багато письменників є соціально і політично активними?
- Ні, дуже мало. Я й себе не вважаю соціально активним, не зважаючи на те, що постійно пишу есе на соціальні теми, але не про політику, а суспільство й зміни у мові. Бо вважаю, що головним суспільноутворюючим фактором є мова. Я лінгвоцентрист, вважаю, що через мову можна багато чого «підняти». Але про вашу мову не можу нічого сказати, бо не знаю її.
- Але ж розумієте?
- Погано. До речі, львівську вимову я розумію взагалі дуже погано. Київську ще сяк-так, а ваша дуже полонізована. Мені подобається, що тут всі розуміють російську, а відповідають українською. Це дуже цікаво. Я навіть підозрюю, що багато з тих, хто мені відповідає на запитання, насправді вважають, що вони розмовляють російською. Але я в цьому не бачу якоїсь демонстрації, мене це потішає. Багато росіян вважає, що якщо у розмові з ними переходять на російську, це є виявом поваги.
До слова, про російську мову. Я недавно був в Грузії - після великої перерви. Мене дуже здивувало і втішило, що там усі дуже охоче розмовляють російською. Звісно, ті, хто вміє, бо молодь її вже погано знає. Я боявся, що після війни в Грузії буде відчуження, але ні, вони розуміють, що це не я з ними воював, а ті, що там, нагорі...
- Повернімося до літератури. Чи стали в Росії люди значно менше читати «в ногу» зі світовими тенденціями?
- За моїми спостереженнями набагато менше. Але це нормально, бо в Радянському союзі читання було єдиним каналом зв’язку зі світом. А зараз альтернатив багато. Є музика, масова література, Я не проти неї, але це окремий вид літератури. Завжди видно, хто і що читає в метро. В радянські часи у метро читали серйозну літературу, а зараз ні. Якщо я бачу дівчину з Достоєвським в руках, це означає, що завтра в неї іспит. Вона читає не тому, що хочеться, а тому що треба. Читають мало, російською говорять помітно гірше, бідно. Суспільство, як і людина, яка росте, повинно пережити різні фази. П’ятирічна дитина любить бавитись м’ячем. Але якщо людина і в тридцять бавиться м’ячиком, це вже тривожить. І спостерігаю, що російське суспільне життя ще не є дорослим.
- Бавиться м’ячиком?
- Так. Чому люди так лояльно ставляться до діючої влади? Бо вона не ставить їм питань, вирішує все сама. Не змушує думати. А поки тебе особисто не рухають, все добре.
- Вас як письменника криза зачепила, наприклад у накладах?
- Мене наклади мало цікавлять, мене цілком влаштовує, що моїх читачів мало. Вважаю, що зараз мене, може, читає навіть забагато людей. Бо я сформувався як автор у той час, коли своїх читачів знав по іменах. З того часу це коло суттєво розширилось. А масового успіху мені не потрібно. Я автор іншого типу. А от те, що я пишу в Інтернеті - мої колонки, їх читає дуже багато людей.
- Раніше ви здебільшого виступали зі своєю поезією за кордоном. Куди вас зараз запрошують найчастіше?
- Останні кілька років найчастіше, і це оптимістично, в російські міста. Раніше того не було. Усі 90-ті я їздив Європою і Америкою, де був великий інтерес. І зараз є, але менше. А в Росії нарешті з’явились читачі. Недавно був в Іркутську, Красноярську, є міста, де влаштовують фестивалі, мені дуже подобається, що російська провінція оживає. Причому кількісний інтерес там більший, ніж в Москві, бо в столиці публіка дуже балувана.
- Ви завжди наголошуєте на тому, що Захід бачить Росію викривлено…
- Захід Росію одночасно ідеалізує і демонізує. Філософ Борис Грозь гарно сказав: Росія – це підсвідомість Заходу. Росія уявляється звідти загадковим, незрозумілим і непередбачуваним місцем. Акценти їх розуміння інші, ніж ті, коли ти перебуваєш всередині. Я і про себе не можу сказати, що я правильно розумію Росію. Це не те місце, яке можна зрозуміти, її треба сприймати чуттєво, тактильно, емоційно. Для Європи є розуміння історії, вони живуть нею. Україна також намагається зараз увійти в історію і у вас більше шансів, ви ближче до Європи. Є вектор, принаймні частина України хоче в Європу, а Росія не хоче. У Росії частина людей вважає, що вони і так Європа – і нехай Європа приєднується до Росії. Загалом державні комплекси – вони дуже важкі.
- Чи бачить зараз Захід в Росії серйозну загрозу?
- Так, завжди бачить. Тому й цікавиться нею. Справа в тому, що розквіт славістики прийшовся на розквіт холодної війни. Коли Росії стали боятися, її почали вивчати. А коли Росія стала не дуже небезпечною, вона стала нецікавою. За Горбачова була цікавість, бо тоді небезпечна Росія заговорила людською мовою. А потім все стало так, як і було, тільки вже не так небезпечно. Зараз Росія усіх цікавить виключно з позиції нафти і газу. Це дуже образливо.
- А як Ви б хотіли щоб цікавились Росією?
- Як нормальною країною. Але вона такою не хоче ставати.
Оксана Керик
Довідка ZAXID.NET
Лєв Рубінштейн народився 19 лютого 1947 р. у Москві. Закінчив філологічний факультет Московського державного педагогічного інституту, довгий час працював бібліографом. Займається літературою з кінця 1960-х років. На початку 1970-х почав розробляти власну стилістику мінімалізму. Під впливом роботи з бібліотечними карками з середини 1970-х років створив власний жанр, що виник на межі вербальних, образотворчих і перформативних мистецтв – жанр «картотеки». Один з засновників і лідерів московського концептуалізму (поряд з Всеволодом Нєкрасовим і Дмітрієм Пріговим).
Учасник багатьох поетичних і музичних фестивалів, художніх виставок і акцій Перші публікації (російською і в перекладах) з’явилися в кінці 1970-х років. Перші публікації в Росії – з кінця 1980-х. Тексти автора перекладені на більшість європейських мов. З 1994 року був стипендіатом DAAD в Берліні. Лауреат премії Андрєя Бєлого (1999).
В минулому - оглядач в журналі « Итоги » і «Еженедельный журнал». Тепер колумніст Стенгазеты.нет и Граней.ру.
Фото: vavilon.ru
Коментарі
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року