ізнаюсь, я нетерпляче очікував присуду журі й хотів, щоб ця премія дісталася саме Єлєні Колядіній, – надто вже незвичайний, сказати б, чарівливий роман зуміла створити ця геть невідома авторка.

“Квітковий хрест” з’явився в 2009 році в часописі “Вологодская літєратура”, який виходить накладом усього п’ятсот примірників і не має навіть своєї сторінки в Мережі. Широка публіка, власне, й дізналася про існування цього журналу завдяки публікації роману Єлєни Колядіної – про “Квітковий хрест” відразу ж заговорили на блогах, на нього ополчилися літературні критики, а хтось навіть не полінувався набрати текст і вмістити його в Інтернеті.

Як зізнається авторка, написати цей роман її спонукало спалення відьми, яке сталося у Вологді в другій половині XVII століття. Справді, ”Квітковий хрест” змальовує події допетровської епохи, у певному розумінні, його можна назвати широким епічним полотном, де знайшли свій вираз психологія та звичаї Московської Русі. А були вони такі, що деколи мороз по шкурі йде, як читаєш... Знаєте, які запитання ставили московські попи молодим жінкам на сповіді? І що ті простодушні створіння їм казали у відповідь? А ось: ”В афедрон не давала ли?” (що означає той афедрон, можна дізнатися з перших же рядків), ”Хватала ли чужого мужа за лоно?”, “Не вдевала ли перст в свое естество?”, ”С деверем не блудила ли?”, ”На подругу возлазила ли?” (відповідь: ”Возлазила, если стог был высоко сметан”), ”Говорила ли другому про его срамоту?” (відповідь: “Золовке внове сказала: ох, Марфа, отъела ты гузно! А батюшке в сердцах рекши, мол, хозяйство вести – не мудями трясти”. – “И что же он?” – “Огрел меня поперек спины поленом…”), “Кушала ли скверны семенные?”, “С братом блудила ли?” – і це ще пристойні запитання, решта навіть до цитування не надається… Та й повчання попівські вражають глибокою «мудрістю». От, наприклад, про гігієну: “Часто обмываться в бане такое же излишество, как чревоугодие. Не телом мы грязны, а душой! О чистоте души чаще мысли, а не о том, чтоб пазухи без нужды обмывать. Блаженные Божьи люди, юродивые, на навозном гноище спят, струпьев не омывают, а Господу приятны! (…) А наши жены так и плещут водицу ушатами! Так и бродят взад-вперед с пустыми почерпалами!..” Та воно як подумати, то й правда – скільки там тої зими…

Загалом, як видно з роману, звичаї за того часу були прості. Люди не сушили собі мізки високими матеріями, а думали про їжу, гроші й секс. Недарма в тексті розсипані солоні приказки та приповідки, де йдеться про тілесне кохання: “Богатый тужит, что елда не служит, а бедный плачет, что елду не спрячет”, “Елда по колено, а дров ни полена”, “Лезет на елду, как медведь на рогатину”…

Казки у Московській Русі як розповідали, то теж про це діло. От наприклад: “ Бысть один молодец, Митрошка. Бысть он не то, чтоб дурак, а так – балда… И было у балды две елды” (далі непристойно). Або: “Бысть три брата, три княжьих племянника. Старшего звали Могуча, среднего – Хотен, а младшего – Зотейка. И была у Могучи в чреслах огненная палица…” (на жаль, далі теж непристойно). Усі інші краї та землі уявлялися московитам бусурманськими й населеними страшною звіротою. От, скажімо, живе в Африці звір, що зветься “вельблуд”. А чому? “Потому что вельми блудливый». Але слон ще гірший од «вельблуда». Бо сам ”ростом со стог сена, а на харе вместо носа – елда!! Вот эдакой толщины! (…) И перед тем, как броситься на несчастную жену, слон в свою елду еще и трубит!”

Головна героїня роману – Феодосія, дівчина заможного роду, і, як відзначили декотрі критики, “феміністка”. У чому ж виявлявся той богозневажний фемінізм за епохи Домострою? Може, в гендерних студіях, до яких такі ласі теперішні феміністки? А от і ні – в любові до знання, що нехарактерно для жінок і за нашої, новітньої пори. Усе їй хочеться знати: “Я иногда думаю, а почему Господь… так создал, а не по-иному? Почему елда мужская снаружи, а женские лядвии – внутри? Из чего делается радуга на небе? Почему над Сухоной цветных туманов не бывает? Почему люди ртом говорят? Почему не носом высвистывают?” А ще мріє вона про кохання. Та не якого-небудь кохання їй хочеться, а – “любви чистой, светозарной”! Тільки де ж їй, бідолашці, його взяти? Кругом ліси, у лісах ведмеді, вовки й нечиста сила, а наречений її, Юда Ларіонов, на любов має свої погляди: “Как поженимся… бить я тебя буду кажинный день. Бить да любить, любить да бить… А как очадешь (мається на увазі вагітність — Л.К.), беречь тебя буду, бить не стану  Разве только изредка, для порядку”…

Одне слово, суцільне бузувірство… І все ж таки не московська дикість і не блазнювання еротичне головне в цьому романі, а те, що вкоїла Єлєна Колядіна з російською мовою. Мова роману стилізована під давньоруську чи радше церковнослов’янську, і експеримент цей виявився настільки сміливим і вдалим, що твір просто-таки чарує своїм словом. Ось як змальовує авторка Феодосію: “…пазухи шубы пахли котенком. А уста – мятой. А ушеса и заушины – лимонной зелейной травой мелиссой. А перси – овощем яблочным, что держат всю ночь в женских межножных лядвиях для присушения мужей”. І далі: “«Как речной бисер смех твой, – простонал отец Логгин. – И елеем пахнут косы, и медом – заушины. И будет сей аквамарин небесный самым драгоценным даром, что преподнесу я к алтарю Божьему». Аж дивно, що таким тонким стилістом виявилася журналістка – відомо ж бо, що газетярам та іншим кореспондентам на культуру слова, м’яко скажемо, начхати… Цікаво й те, що роман викликає зорові враження, текст його асоціюється з роботами примітивістів, а вивершенням цього незвичайного, казкового твору є Квітковий Хрест – творіння блаженної Феодосії, котру за те кляті московські попи й спалили.

Перегортаючи останню сторінку, думаєш собі: є іще майстри на цьому світі! І справедливість теж є – присудили ж “Букера” не за гучне ім’я, не за популярність, не за крутий сюжет, а за шляхетність і витонченість стилю та любов до рідного слова.

Леонід Кононович