Книжка „Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років” без стогонів і плачів, а пізнавально і на фактах розповідає про винищення письменників у 1930-х роках. Must read для всіх, кому небайдужа наша історія ХХ століття та її сьогоденні відблиски-наслідки.

Скільки часу вже віддаляє нас від тих божевільних часів, але й досі навіть найбільші вчені, історики не можуть остаточно й недвозначно зрозуміти всі внутрішні причини сталінських репресій. Трагедії продовжують бути темами дискусій. А тому більш ніж логічно було видрукувати не чергові роздуми чи аналітику, а першоджерела – матеріали слідчих справ заарештованих. Що й зробили Леонід та Олександр Ушкалови, упорядкувавши у видавництві „Смолоскип” збірку „Архів Розстріляного Відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років”.

Власне, це тільки перший том проекту. До нього ввійшли дані про Михайла Ялового, Івана Ткачука, Мечислава Гаска, Володимира Ґжицького, Мирослава Ірчана, Олексу Слісаренка, Якова Кальницького. Принагідно можна запитати себе, чи багатьох із цих авторів ви читали?

Пекельний театр абсурду

Що ж такого ховалось у пожовклих НКВДшних папках і виринуло на публіку аж сьогодні? Переважно в „Архіві…” зустрічаємо протоколи допитів, очних ставок. Цікавіше читаються записки та заяви заарештованих чи їхніх близьких.

Варто відзначити, перед нами рідкісний випадок, коли нудний і безбарвний казенний стиль іде на користь тексту. Бо він робить тему прийнятнішою для людей з уразливою нервовою системою, монотонність і невиразність хоч якоюсь мірою приглушують біль і відчай, ніби легка анестезія.

Правда, у дечому стиль пожвавили самі упорядники. Більшість документів у оригіналі були російською мовою, а переклали їх Ушкалови в доволі специфічному мовному ключі, із застосуванням, приміром, таких слів, як „очевидячки” і „перегодом”.

Загальновідомим вважається факт, що жертвам радянських репресій, у тому числі й письменникам, висували абсурдні звинувачення. Але жоден загальновідомий факт не зрівняється з прочитаним безпосередньо в документі. Чого варта лише картина, описана в одному з зізнань: підозрюваний визнає, що готував повстання проти більшовиків і розповідає деталі – як Остап Вишня мав керувати захопленням харківського Авіазаводу, як Юрій Яновський готувався завойовувати південь України, та взагалі, аби не розмінюватися на дрібниці, вся країна була поділена між партизанськими загонами під орудою майстрів слова. Так і уявляю собі встановлення всеукраїнської письменницької диктатури – чим не сюжет для якої-небудь фантастичної повісті? А от єврейський письменник Яків Кальницький зізнався, що його завербував до антирадянської сіоністської організації равин, котрий помер у XVII столітті. Непогані „гуморески”, які б ой як не завадило прочитати ностальгуючим громадянам.

Герої знову самі себе збороли?

Невипадково, мабуть, перший том „Архіву…” побачив світ невдовзі після Дня пам’яті Голодомору. Свідомо чи ні, тут вийшло трохи подвійне дно – крім очевидного меморіального ефекту, у книжці є безпосередні згадки про події 1932-33 років, і про них слід сказати окремо.

Вони містяться в найрозлогішому і, певно, найцікавішому розділі – про Михайла Ялового (який, до речі, був певний час футуристом і, за словами критики, написав один з перших українських формалістичних романів). Яловий в ранніх показах, коли ще не визнав „вини”, а мова його ще виглядала притомно, згадує про суперечки щодо тодішньої, так би мовити, „аграрної політики”. Каже, що його самого вона хвилювала, а багатьох колег по цеху і просто знайомих, навпаки, надихала. Тут є і слова письменника Олеся Досвітнього в тому дусі, що села варто би повністю спалити, а селян розстріляти, і п’яні наполягання Миколи Хвильового, Майка Йогансена та того ж Досвітнього на тому, що “село саботує хлібозаготівлі, а хліба, мовляв, скрізь достатньо”. Такі чи подібні настрої Яловий фіксує в багатьох людей. І часто вони нібито казали, що можна пожертвувати питанням національних прав чи культурного розвитку заради такої важливої речі, як перемога соціалізму над куркульським селом.

Можна, звісно, не вірити словам Ялового, як і всьому, чого торкалися „доблесні чекісти”. Яловий міг у такий спосіб, наприклад, намагатися показати благонадійність своїх друзів, які вже тоді „правильно розуміли лінію партії”. Могли бути й якісь інші причини.

Але несерйозно буде повністю відкинути можливість того, що голодоморну політику, принаймні на початках, і справді багато хто підтримував. У всякому разі, це логічно вкладається в один ряд із розчаруванням НЕПом, яке відчували й декларували багато хто з українських письменників, від Сосюри до Семенка. І з ненавистю до „сільських дядьків”, котра надто вже нав’язливо кочує творами двадцятих років, аби бути лише ритуальною фігурою про начальницьке око. З надією на прискорену індустріалізацію, що їй „заважала індивідуальна орієнтованість сільського господарства”.

Питання відповідальності жертв вельми непросте. Ще одне місце, де воно гостро виринає – заява заарештованої колишньої цивільної дружини Ялового, Лідії Вовчик-Блакитної. Розповідаючи про свої стосунки з Яловим (з приводу яких, вочевидь, і була арештована), Вовчик-Блакитна весь час підкреслює їх випадковість, наголошує, що дуже шкодує, що передавала письменнику до в’язниці передачі, взявши на себе “виконання якогось «загальнолюдського обов’язку»” (малась на увазі, вдячність за любовні стосунки, дружбу і те, що Яловий урятував життя її дочки під час хвороби). Не складно здогадатися, в яких обставинах люди писали такі слова. А втім, таке „каяття” мало допомогло: Вовчик-Блакитну ув’язнення не оминуло.

Сумніви та питання неодмінно постають після прочитання книжки „Архів розстріляного відродження”. І на цьому тлі трохи перебільшено урочистими видаються слова передмови про репресованих письменників і про „грандіозну спробу побудови нової України – вільної, соціально справедливої держави з потужною економікою та культурою світового рівня”. Зрештою, „Архів…” – ще й черговий привід навчитися відрізняти творчі досягнення будь-якого автора від його особистої моралі чи громадянської відповідальності.

Олег Коцарев