— Коли бриюся, постійно щось здираю, — каже Іван Іванович. — З Нового року почав падати зір: глаукома. Майже нічого не бачу.

У кабінеті напівтемрява. Вікно завішене важкою бордовою портьєрою. На письмовому столі німецька друкарська машинка ”Еріка”, радіоприймач і настільна лампа. Поряд швейна машинка, накрита покривалом.

— Он там, — показує на полиці біля дверей, — мамині книжки. Вона багато читала. Її прапрадідом був брат Котляревського. Мій батько, Іван Маркович Вакуленко, вчителював. Коли кинули клич — став попом Української автокефальної церкви. Батька розстріляли, було йому 26 років. Через півтора місяця народився я. Дали мамине прізвище, бо могли бути проблеми як у сина ворога народу.

— Нашими сусідами були євреї-переселенці з Проскурівщини, Лішенці. Вони були позбавлені гражданських прав. Одна їхня баба розповідала: ”О, как ми жилі! У нас бил магазін свой”. Від них я навчився розмовляти ідиш. В окупацію до нас зайшов німець і питає: ”Гір зінд юден?” — тут є євреї? А я відповідаю ідиш: ”Кейне іден”, тобто немає жодного єврея. Він мені: ”Ком цу мір”. Стяг із мене труси, подивився, засміявся, ляснув по потилиці і пішов геть.

1959-го вийшов Біликів переклад повісті ”Вітряк” болгарського письменника Славчо Чернишева.

— Я тоді на третьому курсі навчався. Отримав гонорар і повів друзів у ресторан ”Лейпциг”. Коли з’являвся в гуртожитку, однокурсник Микола Охмакевич казав: ”О, наш куркуль прийшов!” Я тоді був при грошах. Студенти-поляки привезли мені добротного рудого драпу на пальто, цигейку на комір і на шапку-”пиріжок”.

Дзвонить телефон. Прислухається, але слухавки не бере:

— Жінка відповість, — промовляє тихо.

Іван Іванович розповідає, як познайомився з дружиною Світланою.

— Після четвертого курсу повернувся з військових таборів і пішов на пляж у Гідропарк. Усе тіло біле, тільки пика чорна, як у негра. Дивлюся — загорає одна. Лиця не видно, але форми підходящі. Виявилося — москвичка, приїхала в гості. Наступного дня повів її погуляти на Випердос — виставку передового досвіду. Вечеряли в ресторані ”Прага”, через півроку одружилися. Її батько був підполковником КГБ.

1972-го вийшов історичний роман Білика ”Меч Арея”.

— Коли писав його, викурював по 40 сигарет. Болгарських ”Родопі” або ”БТ”, — уточнює. — І випивав термос кави, 1,25 літра. На роботу приходив о 12-й, так що встигав зранку ще й порибалити. 20 серпня піймав величезного ляща — 85 сантиметрів! Прийшов із ним на роботу і дізнався, що вийшов сигнальний примірник роману. Заніс рибину в ресторан ”Еней”, попросив кухарку приготувати, ввечері обмили. А у вересні книжку заборонили. Петро Толочко організував підписи 10 докторів історичних наук і накатав скаргу в ЦК. Звинуватив роман у націоналістичних ухилах.

Після цього Білика звільнили з роботи.

— Якось викликали мене в КДБ. Майор Євген Марчук передав побажання Щербицького написати покаянного листа. Я тричі щось писав, але воно їх не влаштовувало. Так ніде й не опублікували.

1991-го Іванові Білику дали Шевченківську премію.

— Тоді це було 5 тисяч карбованців, на руки отримав 4 тисячі 400. Думав, ”жигулі” куплю. Якраз перед цим на Спілку прийшла рознарядка на дві машини — мені й Борису Олійнику. Але карбованець обвалився, ціна підскочила з 8 тисяч до 20. У мене таких грошей не було.

Письменник дітей не має. Позаторік вийшов його роман ”Яр”, що пролежав у шухляді 40 років.