- Лесю, які книжкові новинки Ви презентували цьогоріч на Форумі видавців?

- Цьогоріч маленький ювілей – цей форум був для мене десятим. Зазвичай презентуємо 2-3 книги. Цього року вийшли романи «Лицарі любові і надії», «Місто карликів» - друга книга серії та збірка поезій «На ноті ЛЮ». Не зовсім книжкова, скоріш аудіопрем’єра – компакт-диск «Кожна жінка – чарівниця» - мої пісні, написані в різні роки, - романси, пісні про кохання, жартівливі.

-   Впродовж останніх років Ви публікуєте здебільшого прозу. Що для Вас є визначальним при виборі сюжету?

- Пишу про те, що мені цікаво. Іноді сюжет і фантазія заводять у цікавенні часові та просторові лабіринти – часи Давнього Риму або французької революції, і герої знайомляться самі і знайомлять читача з Юлієм Цезарем, Гаєм Марієм, Клеопатрою, Марією-Антуанеттою, Людовіком XVI, Гітлером. Люблю водити читача вулицями міст, які відкрила і які відкрилися мені. Для цього доводиться подорожувати, а також вивчати безліч історичних джерел, перейматися долею персонажів, намагатися зрозуміти реалії їхнього буття. Якщо авторові це вдалося – запрацює машина часу, і світ книги стане живим та органічним, читач повірить і оселиться десь поряд із героями, і стане йому затишно, і захоче повернутися…

Прозаїк, що пише велику прозу, будує світ своїм словом. Країни, міста, вулиці, будинки, де оселяє витворених уявою, хоч інколи й спроектованих з реальності героїв. Будує світло і пітьму, твердь і воду, цунамі, тайфуни, земле- і долетруси і… всякої тварі по парі – прошу звернути увагу – саме по парі, інакше не можна… Про ступінь досконалості  цього витвору судити тим, хто гортає сторінки, а ще тим, хто перелічує гривні від продажу. Втім, ці виміри не завжди корелюють. 

-   Сергій Жадан колись висловився про те, що для кіно, як і для поезії, існує обмежене коло тем. Про що писала, пише і писатиме Леся Романчик?

- Обмежене коло? Але це коло включає життя і смерть, кохання і зраду, війну і мир, злочин і кару, гріх і праведність, волю і в’язницю… Що залишилося поза кадром? Тем не бракує, забракне життя, щоб написати про все, чого прагнеш торкнутися пером. Світ і людина в ньому – без самоцензури й обмежень. Втім, ні – самообмеження завжди існують. Є багато такого, що я вмію, але не хочу робити. Нецікаво мені, гидко, брудно. Не хочу помножувати і без того множене красним письменством – чорнуху й порнуху. Хоч хто-хто, а доктор-гінеколог дав би собі раду – матеріал приходить сам. І перо фахівця – то вам не соплі онаніста-марномрійника чи воплі імітації оргазму посивілої у фригідності та непотрібності сивіли-віщунки.

Ой, щось я відповідаю як депутат у телекамеру чи студент на іспиті – про що б не питали, а він – про те, що вивчив. Про що пишу й писатиму? Про історію України – про «острови архіпелагу в безкраїм океані сліз», про історію церкви у «катакомбні часи», про переламані тюрмами й таборами долі наших батьків і наші власні – долі дітей ГУЛАГу. І продовжуватиму історію «Міста карликів» - міста потвор духовних і фізичних, міста, що вироджується і стоїть на краю знищення. Міста, оповитого димом сон-трави, страх-трави та терпи-трави, міста, під яким дихає вулкан. І терпець вулкану от-от урветься… А в місті живуть звичайні люди, такі, як ми з вами. Рятувати їх чи нехай загинуть разом зі всім злом, що панує довкола? Бо це ж вони, залякані і безмовні, дозволили карликам опанувати містом, країною, світ… Ой, ні, ще не світом, маю надію…

-   Наскільки, на Вашу думку, є прийнятним поділ літератури за гендерною ознакою і чи існує насправді те, що називають «жіночим письмом»?

- Сей поділ є штучним і цілком ідіотським. «Чоловічими» та «жіночими» є лазні й туалети, там справді нічого робити представникам протилежної статі (хоч дехто із «просунутих» посперечався б).

Знаєте, як відрізнити зайця від зайчихи? Дуже просто: берете тварину за вуха і… відпускаєте. Якщо побіг – то заєць, а як побігла – то зайчиха. Приблизно тим самим відрізняється книга: якщо написав, то автор –  чоловік, а як написала – то жінка.

Може видатися, що я надмірно впадаю в нерви з такого мізерного приводу, але маю на те причини: часто чоловіки, покалічені філологічним факультетом, дістають клонічних судом, щойно бачать книгу, написану жінкою. Марно переконувати, що то не є «тампакс», лиш книжка – судоми дедалі інтенсивнішають.

А існує «жіноче письмо» чи ні – то на розсуд читача. Іноді чоловіче перо тримає істота, якій лиш капелюшок і фартушок до лиця, а жіноча рука хрестить навідліг словом як двосічним мечем…

-   Зараз багато говорять про культ тексту, а не особистості в літературі. Здається, нам дуже бракує нових Сафо, Єсеніних, Гемінгвеїв. Як Ви ставитеся до міфологізації біографії і чи повинен письменник «писати своє життя як художній твір»?

- От вже кого не бракує, то Сафо та Гемінгвеїв! А Єсеніних нині критики розстріляли б іще на підльоті – тексту брак!

З «культом тексту» все настільки просто, що аж нудно. Діставати лівою ногою праве вухо йогам від літератури, може, й зручно, а от читати сії вправи – нудьга і сивий сум. Ще талановиті словесні кульбіти сторінку-другу витримаєш, а коли «коня кують, а жаба ногу наставляє» - себто «слова учвал, а думка пішки», то лиш для друзів по філфаку: «А знаєш, старий, то таки геніально!»

Бо насправді літературні твори часто  є не тим, чим вони є, а тим, що про них говорять. Досить про суцільну дурню кілька разів написати «геніально!», і зграйка папуг дружно повторюватиме, хоч далі сімнадцятої сторінки «геніальність» ніхто насправді не читав.

Біографію міфологізує не письменник, а доля. Господній перст клавіатурою комп’ютера не заміниш.

Спокуса описати власне життя у художньому творі існує, і має обидва права – й існувати, і спокушати.

-   А чи існують про Вас якісь легенди?

- До легенд іще не доросла, не Троя…

А анекдоти є. Наприклад, літ отак вісім тому взяли мене до сповіді наші народні депутати: «Ми знаємо, хто є прототипом головного героя роману «Софія»! Ваш Арсен Арсенович Корнацький насправді – Іван Іванович Курницький! Думаєте, змінили одну літеру в прізвищі – і все, ніхто не здогадається? А ми тут хлопці терті, аналітики, ми одразу розшифрували!» А пан Курницький на той час саме став нашим губернатором… Що клялася, що присягалася – знати не знаю, бачити не бачила, ніц з того, не повірили.  А це був усього лише збіг. Дивний, але збіг.

- І насамкінець побажання читачам від Лесі Романчик.

- Не вдихайте дим страх-трави і терпи-трави, не кланяйтеся карликам!

Довідка ZAXID.NET

Леся Романчик народилася 1955 року в Магаданській області в сім’ї політв’язнів. Після закінчення терміну заслання у 1963 році сім ¢я переїхала в Україну, до Тернополя. Закінчила Тернопільський медичний інститут. Працює на кафедрі акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету. Кандидат медичних наук, доцент.

Член Національної Спілки письменників України. В творчому доробку 7 збірок поезій, понад 20 книг прози. Авторка і виконавиця власних пісень. Лауреат літературної премії ім. Уласа Самчука.