Re: цензії

— За написанням — це «найдовший» мій твір, бо перші фрагменти (справді у вигляді фрагментів чи рефлексій) з’явилися у 1999 році. Невдовзі я їх опублікував у «Кальміюсі» у вигляді новели «Сім листів на адресу блаженного». Там була дуже гарна, сентиментальна емоція, й якось внутрішньо відчував, що вона потребує більшого «розливу». Втім я про цей текст більше не думав, писав поезію, трохи перекладав, потім «бахнув» спершу свою романну трилогію «Місто уповільненої дії», «Пацики», «Патетичний блуд», а далі — кілька книг есе. А серйозно повернувся до роману вже в 2005—2007 роках. Так сталося, що десь приблизно в цей період трапилося дуже багато смертей науковців, яким було під шістдесят. З деякими з них я часто бував в різних товариствах, вони були друзями моїх старших друзів. Приблизно в ті роки пішли з цього світу, якщо пригадуєш, талановиті науковці Табачковський, Канак, Огірчук — це з Інституту філософії, чи Микола Ігнатенко — з Інституту літератури. Словом, з’явився якийсь дуже сумний щем у душі, бо вони реально також виявилися таким собі «втраченим поколінням». Десь на цьому тлі я почав шукати метафору вченого цього часу, вченого, який реально відірваний через жалюгідне соціальне становище від сучасного світу, ідеї якого — крім окремих інтелектуальних кіл чи референтних груп — більше нікому виявилися не потрібними. Втім, «дрозофіла» як концепт має не лише негативне значення (в романі ним я називаю переважно так званих графоманів від науки), а й гірке — на рівні самовироку чи самокритики. Тобто загалом усі ми станом на кінець дев’яностих були дрозофілами, бо тоді реально ще не було таких більш-менш інтенсивних інтелектуальних комунікацій із західним науковим світом, які вибудовуються сьогодні, інтернет, мобілки лише з’являлися, на загальному рівні жилося ще за моделлю закритого суспільства.

— Зрештою, кожен, хто прочитав твою останню книжку, ну, ніяк не може не замислитися над долею української вищої освіти, зокрема гуманітарної, і не лише її. Головний герой «Дрозофіли» — викладач та й інші персонажі, так чи інакше з цим усім пов’язані, — і картина вимальовується трагічна: суцільна симуляція праці, бюрократизм, хабарництво, небажання чогось насправді шукати й досягати... Чи справді ситуація така похмура, і чи бачиш ти шляхи її виправлення?

— В освіті ситуація була і залишається дуже cкладною. Через це я просто відмовився викладати, хоча це моє улюблене зайняття. А вихід завжди є. Тести і ще раз тести. Середні зарплати професорсько-викладацького складу мають бути близько восьми тисяч гривень. Але спершу цей склад має оновитися. Зараз викладач, як перелякана вівця, зашорений, затурканий модулями, планами, іншим бюрократичним «відстоєм». Усе це можна мінімалізувати й навпаки — зробити акцент на його творчості. Виникне здорова конкуренція. Викладачі будуть знати іноземні мови, масово їздитимуть за кордон, показуватимуть себе світові, будуть інтегровані у глобальні та серйозні дискусії, писатимуть притомні наукові книги, які перекладатимуть на іноземні мови. Правда, було б непогано? Але я думаю, що політичному класу це дуже невигідно. Бо якісна освіта — це зростання критичного мислення в соціумі. Такі люди не будуть піддаватися політичному лохотрону. Чим тупіша країна — тим легше нею керувати. Тому їм краще дешеві пивні наливайки в кожному провулку, а не Могилянка чи український Оксфорд.

— А ти вважаєш цю книгу романом чи повістю?

— Повість це чи роман? Це питання до літературознавців. До жанрів ставлюся соціологічно. Жанри не можна розглядати окремо від цивілізаційних штук. Це ще дуже блискуче доводив Еліот, коли пояснював, скажімо, чому в одні століття виникає чи занепадає білий вірш. Мені здається, що на нашому житті дуже позначилося інформаційно-комунікаційне та ще не знати яке прискорення. Люди реально не мають часу читати, читають дуже «стисло», «економно». І ці речі позначаються на стилістиці, на техніці, на структурах романного мислення загалом. У ХІХ столітті писалися романи на тисячу сторінок, тому що час поміщика (тогочасного інтелектуала) минав дуже повільно: не було авто, електрики, телефонів. І «класичні» критерії до жанрів сьогодні мені видаються дуже наївними. Чого ж тоді за такими критеріями ми не аналізуємо сучасні поїзди чи вагони? В часи Бальзака панянки носили здоровенні сукні з бантами на сідницях. То чому ж сучасний роман має бути схожим на таку сукню з бантами?

— У «Дрозофілі» з одного боку висміюється, а з іншого підноситься ідея автономного мислителя, принципово непрактичного. Як ти насправді ставишся до концепції вільного філософствування?

— Кожен наш улюблений автор автономний, неповторний. Щодо його практичності — в таких моментах я страшенно люблю згадувати слова Абеляра: «Неголеність — ознака заклопотаності». Є дуже багато практичних, успішних і показових авторів, із бездоганними жестами та дипломатичністю. Але мої дуже скромні та жалюгідні знання з історії літератури чи філософії підказують, що ці практичні автори з часом не залишаються авторами, а стають матеріалом для утилізації. Значить — щось не те. Мені здається, що саме звідси десь і народжується оця непрактичність чи навіть зверхність до «заклопотаного» світу. Дуже зайнята й потужна людина не має часу аж так дбати за себе коханого чи за свою гнилу кар’єру, бо в дуже потужної та сильної людини кар’єрою є творчість, а не посвідчення першого заступника керівника сектору, чи регалії заслуженої «зірки» з телевізора. Тому я читаю саме таких хлопців і дівчат, на яких була щедра історія ще з часів мого улюбленого Зенона Китійського. Можливо, в цьому й полягає сенс вільного філософування.

— До речі, які в тебе зараз стосунки з філософією?

— Художню літературу я майже не читаю, бо не бачу в цьому великого резону. Я ж був філологом — начитався до одуріння. Колись Тадеуш Конвіцький дуже добре сказав, ну що з того зміниться, якщо я прочитаю на один гарний роман більше чи менше, краще я читатиму книги, які впливають на світогляд чи додають до розуміння світу. Сильні та хороші романи — це дуже велика рідкість, я саме за цим полюю, а тому на мотлох себе не розпорошую.

— Яких нових книжок варто чекати від Анатолія Дністрового?

— Я зараз завершив книгу есе про соціальну та національну нерівність в умовах глобалізації. Це така поп-наукова штука — не для вузьких фахівців, а передусім для широкого читання. Там «напхав» трохи економіки, філософії, політології, соціології, історії ідей. Ну, язик трохи ж підвішений, то ніде від того не дінешся. Є кілька книжок невиданих — поезії та малої прози, але я цим не дуже переймаюся, бо написане — то вже пройдене.

— А що зараз пишеш?

— Зараз пишу два романи — і трохи дратуюся. Бо хочу сконденсуватися на одному. Але все йде вперебій. Ще маю задум філософської книги, що стосуватиметься деяких жахів мислення часів політичної модерності. Але не впевнений, чи готовий. Для написання книжок такого типу треба багато їздити по світу й товктися в крутих бібліотеках та університетах. Це дорого, а я небагатий. Тому й боюся, що нічого серйозного не вийде.

— Які попередні підсумки останніх місяців та прогнози щодо соціально-політичної ситуації в нашій країні дозволяє зробити твоя праця як журналіста і політолога?

— Я завжди був прихильником еволюційного шляху змін у країні, але боюся, що в наших хронічних умовах — це вічно «сире» питання. Зараз я під враженням від дуже потужної книги Патнама «Творення демократії» — про регіональні реформи в Італії останньої третини ХХ століття. Дуже «лоскутна» країна була, дуже різні та проблемні регіони, часом антагоністичні один до одного. Але ж — у них усе вийшло. Безперервна громадянська активність, безперервна розбудова громадянських інституцій, формування соціального капіталу на місцях (бо це не просто фінансовий ресурс, а політична незалежність регіональних еліт від центру). До цього ще можна було б додати «поадресну» люстрацію по окремих одіозних вилупках. Це так, схематично, — що вже зараз треба робити, щоб нашим дітям було колись більш-менш добре. Патнам дуже класно каже, що дія на загальнонаціональному рівні — це абстракція. Все треба вирішувати дуже чітко і на місцях, і по проблемах. Мій улюблений Д’юї колись добре зауважив, що демократія — це вічна боротьба за неї, якщо зупинитися — гаплик. Гаплик, звісно ж, вже моя метафора. А в Україні бували й страшніші часи за теперішні. Теперішня влада не розуміє, що Україна її «перетравить». Хоча групування речовин — процес повільний. Вони виконають функцію перегною, так як колись функцію перегною виконала залізнична мафія у США, егейські пірати у Греції, що заснували поліси, чи авторитарні режими в Перу, Іспанії, Португалії, та й навіть ті ж «чорні полковники» у Греції в ХХ столітті.

— А участь у політичних кампаніях, аналітика якось впливають на твою літературну творчість?

— У мені інколи пробуджуються спокуси написати щось на кшталт «Уся королівська рать». Але в Україні традиція політичної прози майже відсутня. Я не кажу про ці примітивні книжечки про Юру, Юлю, Вітю чи навколо них. В Британії — це потужна традиція Томаса Мора, Свіфта, Голдінга. До такого треба дозріти. Це має бути концептуальна матриця і модель світу, модель соціуму, а не пописування обласних графоманів про походеньки депутатів. Це зовсім інший тип абстрагування, форматів конфліктів, зрізу соціуму. Зараз я пишу один із романів про вигадану країну — це така собі модель політично-цивілізаційної діри. Але про це ще рано говорити — хай пишеться.

— Усе ж, на мою думку, один із головних провідних мотивів твоєї творчості — проблема порозуміння й відстороненості між людьми. То чи є шанс почути одне одного, або всі ми цілковито приречені на самотність?

— Нікуди від цього не дінешся — самотності дуже багато у світі. Нещодавно я несподівано перечитав «Життя» Мопассана. Дуже сучасна річ, ті ж самі сумні проблеми. Та тепер я трохи відходжу від тем безнадії, відчаю, самотності. Мене зараз навіть більше приваблює тема «самості». Як-не-як, це вже дуже крута філософська категорія. Самотність — це приреченість, це обставини, перед якими здалася людина. А самість, як влучно каже Ханна Арендт, — це усвідомлений вибір, це воля, це моделювання власного світу. Крім того, мені ще дуже подобається іронія, але в супроводі смутку. Такі романи викликають несподівані враження. Саме так і прагну писати.

Олег Коцарев