Ще двадцять років тому ми мали цілком конкретний образ останньої світової війни. Її, ніби голограму, творило випромінювання кристалів прози, кіно і мемуарів, нанизаних на сувору нитку комуністичної ідеології. Ця нитка, замкнена золотою застібкою «І особисто товариш Сталін», символізувала непорушне коло «регульованої історії», якій слід безумовно коритися. Науковці описують цей процес так: «Наратив Великої Вітчизняної війни пропонує стабільну історію із прозорими висновками» (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). У сьогоднішній Росії офіційна ідеологія всіляко підтримує цей «героїчний» міф. Не так в Україні.

Коли геть зогнила ота комуністична шворка, що тримала на припоні істориків, мемуаристів та митців, магічні скельця розсипалися й повернулися незнаними гранями. Раніше вони випромінювали захват, гордість, ненависть до Іншого, романтику, скорботу, часом навіть неусвідомлене збентеження. Не викликали вони лише потреби думати. Аж ось останніми роками у нас виходить ціла низка творів і спогадів про ту війну, котрі просто ставлять собі на меті примусити читача замислитися.

Різницю між двома інтерпретаціями Війни можна переконливо відчути, коли порівняти чудовий фільм Леоніда Бикова «У бій ідуть самі «старі» зі щойно надрукованою книжкою спогадів сценариста тої стрічки Євгена Оноприєнка «Шляхи, окутанные дымом... Из записной книжки ветерана войны» (К.: Радуга). Перше враження — ідеться про дві різні війни. Воно й зрозуміло: Є.Оноприєнко розповідає, як ціла армія дужих мужиків, замість воювати, цілодобово цензурує мільйони солдатських листів, аби там не прослизнула жодна самостійна думка про ситуацію на фронті. Усе подібне безжально замальовували чорною тушшю. Тому в листах із фронту — «ничего мало–мальски правдивого... Так что вот эти мои заметки — это все то, что было бы вымарано в письмах».

Інша війна? Ні, та сама, але з другої, як зворотний бік Місяця, перспективи. Коли переосмислюються підручникові істини. Наприклад, героїзм, — чи це на тій Війні не було майже стовідсотковим наслідком профнепридатності та злочинного нехлюйства оновленого після 1937–го командного складу армії? Коли людині–солдату не було куди подітися, як тільки стратити життя, аби далі так не страждати? Є.Оноприєнко пише: «Ощущение солдата на передовой — абсолютная, полная, стопроцентная бесправность... Но самое из самого страшного — попасть под начало дурака командира».

А що, як дурень командує не батальйоном/полком/дивізією, а цілою армією? Ось спогад: під натиском німців з Керченського плацдарму евакуюються штаби й тиловики. Для решти — нелюдський наказ вусатого голов­нокомандувача «Ні кроку назад!». Залишені орденоносними командирами напризволяще, бійці уплав дістаються Тамані: «Вылезает из воды командир, без брюк и сапог (в воде сбросил), шатаясь, хочет рапортовать. А Буденный его в упор из маузера — мол, трус, предатель! Ходит и расстреливает всех, кто на берег выбрался». Такий ось він був, герой нинішніх комуністів.

Або інший приклад — куди там історії з Крутами! — «кто–то приказал бросить в бой эшелон эвакуированных пэтэушников; мол, они в черном, сойдут за моряков. А оружия не дали — не было: «Возьмете в бою». Старый генерал сказал: «Я им отец. Подлецом не был и никогда не буду». Вынул пистолет и застрелился. Мальчишек это не спасло. Положения — тоже». Ну і взагалі ставлення до людини з боку комуністів–керівників — сюжет про поранених, що їх бачили на зустрічному русі ті, що йшли на передову: «Наспех, кое–как перевязанные, брели степями, дорогами, никому до них никакого дела. А зачем? Они свое сделали, а теперь что с них толку, одна обуза».

У книжці є ще багато чого: і про людоїдську формулу «розвідка боєм», яка поетизувалася за радянських часів, а насправді була комуністичним жертвоприношенням. І про головне на війні: «Нечеловеческая усталость — вот основное состояние на передовой. Как–то, зимой было, вечером снежок выпал, свежий такой, пушистый... А утром проснулся — все кругом черно, перепахано воронками. Не разбудило; это вот и есть понятие «смертельная усталость».

Книжка Є.Оноприєнка складається з коротких образків. Щойно процитований наведено повністю. Ще коротший такий: «Бывало проснешься и встать не можешь никак. Примерзла шинель к земле, не отдерешь». Впадає в око скромність ветерана, який не прагне вписати себе в історію «Перемоги» — а лише розібратися зі своїми колишніми (і теперішніми) рефлексіями. Є тут один сюжет, коли автор не зміг розстріляти полоненого німця, а командир зробив це, хоч і відвернувся (виявилося, німець, судячи зі вмісту його кишень, був мародером): «Капитан пресек конкретное течение зла».

Це вже екзистенціалізм. І в нього потрапляє автор другої книжки воєнних мемуарів від редакції журналу «Радуга» Іон Деген: «Записки гвардии лейтенанта». Окрім спогадів, тут приміщено вірші, писані в окопах й опісля. Опісля було таке: «На сердце моем окалина: // Делал все для кончины Гитлера. // А помог возвеличить Сталина». Та з окопних спогадів лишилося таке: «Нехорошие мысли вползли в голову ортодоксального комсомольца. Я стыдился самого себя». І за два фронтові роки пізніше: «Стыдно теперь признаться, но погруженный в немыслимую глубину этого кошмара, придавленный невыносимой идеологической и репрессивной глыбой, я, ортодоксальный коммунист, старался найти оправдание родной партии, правительству и лично товарищу Сталину».

Нині відомий доктор медицини згадує ту війну (до речі, в обидвох книжках її жодного разу не називають «Великою вітчизняною»), як суцільне перебування в пеклі, зорганізованому комуністами–командармами. «В течение пяти дней у меня во рту не было ни крошки съестного, если не считать сыромятного ремешка танкошлема. Незаметно я сжевал его до основания», — так дбали про особовий склад на порівняно «тихому» кавказькому напрямку.

І. Деген пішов на фронт шістнадцятирічним, одним з «тридцати одного мальчика из двух девятых классов. Взвод добровольцев в истребительном батальоне». Спогади починаються з того, що гине останній, тридцятий товариш. А далі — були і «яркие дни пребывания в аду» (про цю позірну неспівставність, до речі, пише і Є.Онопрієнко), і зовсім не «публічні» спогади героїчного солдата про один з найпам’ятніших днів війни — без боїв, у короткотерміновому тилу: «Именно таким выдался этот день. Безопасным».

У книжці І.Дегена є й кілька повоєнних спогадів. Зокрема про те, як радянські маршали (фігурує той самий Будьоний) гра­бували Відень. Із собору Святого Стефана демонтували стародавній орган, як репарацію (відплата переможених). Але куди його встановити у СРСР? Вирішили відправити до Києва. Але зали київської Консерваторії не придатні для монтажу такого монументального інструмента. Тож, він валявся запакований у ящики на задвірках, аж поки його не надибали тодішні подільські бомжі й не розкурочили: «Как раз в ту пору на Борщаговке и на Печерске отставные генералы и полковники строили себе особняки. Пару десятков труб удалось загнать им на канализацию».

Загалом, обидві рецензовані книжки припрошують замислитися: як такі людські жертви стали можливі під час війни? «Вдалося встановити, хоча і доволі наближено, число громадян України, які воювали у складі Червоної армії (від 6 до 7 млн. замість 4,5 млн. у радянських джерелах). Загальні людські втрати України оцінюються у 8—10 млн., а демографічні — у 13,5 млн.» (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). Відповідь, гадаю, однозначна: людоїдський комуністичний режим, антилюдські злочини якого — більші, як кажуть науковці, за нацистські, — досі офіційно не засуджені.

Не випадково відомий дитячий письменник Володимир Рутківський до своєї книжки воєнних спогадів «Потерчата» (Одеса: Астропринт) надав однозначний підзаголовок: «Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися». Є у тексті місце, яке нагадує авторський міні–Нюрнберґ: «Що — вже більше не боїтеся повернення сталінських онуків? — питає син, що подорослішав. — Поки що ні, — твердо відказав батько. — Та коли ви допустите до цього — туди вам і дорога». Туди нам і дорога, коли допустимо в Україні російську версію війни, котру нам активно нав’язують, ігноруючи і мемуари, й істориків.

А взагалі–то, «Потерчата» В.Рутківського — навіть не так мемуари, як парафраз Селінджера: небажання дорослішати, ностальгія за дитячою свободою. Тут тобі також і майже психоаналіз, коли головному персонажеві сниться мати у неприйнятному для здорового дитячого ґлузду вигляді: «Бо вона не винна, що сниться мені такою». І багата суто письменницька образність у деталях, як–от в описі «здобутків» молодшого брата: «Вікторик вже не тільки сидів чи бігав на чотирьох. Він вже став таким великим і проворним, що його боялися всі горобці та метелики». Словом, гарна література для батьків (тобто, для більшості).

Якщо ж говорити про літературні плюси/мінуси двох попередньо оглянутих книжок, то їх до красного письменства залучати не варт. З одного боку, Є.Оноприєнко всіляко обмежує себе, лишаючи читачеві лише квінтесенцію вражень/роздумів. Відчувається велика природна скромність автора, котра, хоч як дивно, творить майже літературні твори — щось на кшталт віршів у прозі, епіфаній (з лат. віддзеркалення–одкровення). З іншого боку, коли І. Деген починає гратися в літерата (веде розповідь від третьої особи) — це відчутно програшно. Але таке оповідання в нього лише одне — у решті він гранично відвертий, як і Є.Оноприєнко. Та, зрештою, ця «документальна проза» обох набагато привабливіша за «спогади» багатьох наших «нових» письменників.

Костянтин Родик

На фото: Володимир Рутківський

Фото: ЛІтАкцент