Минулого тижня у Києво–Могилянській академії презентували «Вибране» Мирослава Мариновича. На презентації в залі бібліотеки імені Антоновичів ніде було яблуку впасти: прийшли відомі тележурналісти й газетярі, політики й громадські діячі, митці й студентство. Шеститомник, що побачив світ у видавництві Українського католицького університету, містить повну картину наукової та публіцистичної творчості мислителя і доволі вичерпний портрет його особистості. До видання увійшла монографія «Українська ідея і християнство», ранні та автобіографічні твори, листи, нариси, публіцистичні статті, наукові праці, виступи, інтерв’ю. Яскравий інтелектуал, пан Маринович у своїх творах «переплавлює» минулі трагедії, несправедливість і скорботи української нації на золото доброго розуму і «невечірнього світла» дієвої любові до тих, хто поряд. Переживши десятиліття політичного ув’язнення в комуністичних таборах, публіцист постійно «струшує» громадськість своїм словом, відсіюючи неефективні методи спротиву від дієвих. Про це ми говоримо з відомим правозахисником напередодні Міжнародного дня проти насильства.

«Ця «зброя» страшніша за динаміт...»

— Пане Мирославе, завтра, в річницю народження Махатми Ганді, світова громадськість вчетверте відзначатиме Міжнародний день проти насилля. Наскільки цікавими й поширеними серед дисидентів–політв’язнів у 1970–ті роки були ідеї цього індійського лідера?

— Ці ідеї були добре знані серед дисидентів–політв’язнів, про постать Ґанді ми говорили зажди з високим пієтетом. Але обставини тогочасного СРСР були надто не схожими на Індію епохи Ґанді, щоб можна було говорити про якісь прямі запозичення. Зрештою, щоб копіювати методи Ґанді, треба було мати за суперника Британську імперію, а не безпринципну імперію КГБ. Проте ідея ненасильства була органічною для більшості політв’язнів навіть без прив’язки до Ґанді. Нашою зброєю був не меч, а слово і сила духу. Це у свій спосіб відзначили навіть кримінальні злочинці, яким я на етапі розповів про діяльність дисидентів: «Ну, то, что вы против советской власти — это правильно. Но бороться с ними словом?.. Да динамитом надо!» Дисиденти підривали моральну легітимацію режиму в очах суспільства. І виявилося, що ця «зброя» часом є страшнішою за динаміт чи автомат Калашникова.

— Ви свого часу шкодували, що в перші роки незалежності не вимагали хоча б символічного засудження комуністичних злочинців. І згодом переконалися, що коли брутальна сила не відчуває опору, то почувається вільно і примножується. Та чи можливий опір без насилля?

— Я постійно над цим думаю. Помилкою дисидентів було не те, що вони не домагалися покарання своїх кривдників. І тут навіть не йдеться про небезпеку мстивого почуття. Важливіше те, що вина за злочини комунізму лежить на всьому суспільстві, а не лише на суддях, які затверджували неправедні вироки. Отже, все вилилося б у покарання «стрілочників». Натомість слабинкою дисидентів було те, що суспільний катарсис, ними викликаний, був лише частковим: він став причиною розпаду СРСР, але не спричинив духовне «перезавантаження» власть імущих. Злочини комунізму, за які нікого не притягнули до відповідальності і за які ніхто не покаявся, стали зернами нових злочинів.

Чи допомогло б тут насильство? Я певен, що ні. Насильство сліпе, а тому карає не лише кривдників, а й невинуватих. Воно діє як ДДТ, яким колись боролися зі шкідниками на полях: гинули шкідники, але гинули й люди, споживаючи отруту.

Утім є одна засаднича різниця між рухом Ґанді та дисидентським рухом: перший викликав моральний струс у британському суспільстві, після якого Британська імперія відпустила Індію назавжди. Натомість Російська комуністична імперія, змінивши ідеологічні прапори, але не свою суть, сьогодні прагне повернути собі втрачені колонії і, як бачимо, «мертвою хваткою» вчепилася в Україну. Якщо Україна серйозно пручатиметься, нинішня Путінська Росія, не вагаючись, урухомить план «Б» і спровокує насильницький конфлікт, від якого потім — на гітлерівський манір — «рятуватиме російських громадян». Отож порятує нас не зустрічне насильство, а незламний дух об’єднаного народу. Згадаймо, яким миршавим виглядав некоронований цар Росії в часи «помаранчевого» піднесення духу!

«Поразка Майдану полягала не в його миролюбності»

— Сьогодні ми помічаємо настрої смутку та безсилля і в українському суспільстві. Відомо, що відчуття власної неспроможності — перший крок до можливого вибуху гніву, сліпої люті, помсти...

— Це правда, і боюсь, що новий Майдан сьогодні не був би таким карнавально добрим і мирним. На жаль, з уроку Помаранчевої революції люди зробили діаметрально протилежний висновок. Замість поставити її в ряд із ненасильницьким рухом Ґанді й чудуватися від того, наскільки непереможним може бути народ, який об’єднаний солідарністю та любов’ю, люди відчули сором за свою буцімто наївність і прокляли свою миролюбність. Це дуже небезпечний стан умів, і справжній лідер України мав би це усвідомити. Проте мусимо собі також сказати, що політична поразка Майдану полягала не в його миролюбності, а зокрема й у всепрощенстві Віктора Ющенка. Отже, найпершим завданням державного лідера є запустити в Україні механізм верховенства права, тобто кваліфікувати злочинні дії кримінально підсудними і притягнути винних до відповідальності. Найпершим завданням духовного лідера є запустити механізм духовного катарсису, бо суспільство з такою агресивною «аморальною більшістю», як сьогодні, ніколи не буде ні ефективним, ні щасливим.

— У складний час виникає спокуса перекинути відповідальність за складнощі на когось іншого. Стосовно народу і країни — на іноземців, людей іншої національності чи віри. Незважаючи на те, що такий шлях століттями підтверджував свою неефективність. У свою чергу, «ворожі» народи так само думають про нас. Чи можуть бути спільні «точки дотику» народів, що дали б збагнути, який же то «ворог» насправді шматує їх і штовхає до насилля щодо інших?

— Справді, коли включається «пошук винуватого», найпершою жертвою стає інший: у когось «жид», у когось — «москаль», а ще в когось (як оце зараз в Одесі) — «уніат». Це страшенно комфортно, бо пошук ведеться з позиції праведного й невинного. Спробуйте таким «шукачам козла відпущення» сказати про нашу спільну відповідальність за стан речей у суспільстві! Їхній «загривок» відразу ж настовбурчиться...

А «точкою дотику» всіх спільнот є розуміння взаємозалежності та взаєморанимості. Скажімо, хоч як упивається владою Дмитро Табачник, крок за кроком облаштовуючи таку любу його серцю російську одномовність, та ці дії не відбуваються у вакуумі. Мене цікавить: що думають про це розумні російськомовні громадяни України? Мовчать, бо страшно вже протестувати? Чи мовчать, бо стає комфортніше? Але ж настане час (обов’язково настане, бо ж діє діалектика!), коли ця комфортність обернеться справедливим докором україномовних: «Ага, ви мовчали, коли кривдили нас, — чому ми тепер повинні вболівати, коли кривдитимуть вас?» То скільки раундів на боксерському рингу нам треба «відкулачити», щоб утямити аксіому конфліктології: ситуативні розв’язки, досягнуті шляхом примусу чи обману, будуть пірровими; довготривалими можуть стати лише ті рішення, у результаті яких задовольняються інтереси всіх сторін.

«Зрозуміти — як насправді маємо боротися»

— На київській презентації вашого шеститомника пан, що назвався «рідновіром», закликав запекло боротися, а любов, мовляв, «буде продуктом цієї боротьби»...

— Нейтралізація ворожих актів щодо України дуже потрібна. Я критично ставлюся і до СБУ, і до урядовців, які її не чинять.

Україною вільно гуляє іноземна агентура, і це лежить на совісті української влади. Ми, як громадяни, маємо цю проблему озвучувати і домагатися її вирішення. Тому я не закликаю скласти руки й віддатися на милість Бога. Проте питання стоїть: як насправді ми маємо боротися. Якими засобами? На яких принципах? Нерозбірливість у цих питаннях може спотворити якнайшляхетніші наміри.

— Насилля можна або підтримати, або нейтралізувати. Як підтримати — це відомо. А от як знешкодити?

— У таборі мене вразила така думка: «Ти послав мене, Боже, в саму твердиню зла всесвітнього. Туди, де пробачати найважче. Де гнів і жадання помсти — моральний закон людської справедливості». І я відповів сам собі: «Бо лише тут ти можеш збагнути, що ланцюг перероджень зла можна обірвати лише прощенням». Часом прощення сприймають як непомічання великого зла і як потурання йому. Однак прощення — це не поблажка для винуватого. Це порятунок самого себе. Дуже егоїстична, можна сказати, потреба.

До речі, я вірю, що настане час, коли нам удасться досягти у наших стосунках з росіянами те, що ми вже маємо у спілкуванні з поляками. Якщо був можливий Єжи Ґедройць у час, коли вся Польща страждала через «втрату Вільно і Львова», — чому б не зазирнути трошки далі й не запропонувати Росії моделі, які виведуть нас колись на цивілізовані взаємини? Мені видається, що можливою точкою відліку є наше ставлення до комунізму. З одного боку, Росія справді використала ідею комунізму для відродження своєї імперії, як сьогодні використовує поставки газу. Проте, коли йдеться про комунізм, ми не маємо показувати пальцем лише на Росію і забувати про нашу власну відповідальність. Тому що, скажімо, гуляв собі по просторах усього Радянського Союзу такий собі «хохол з вусами» — незмінний служака–старшина, на якому трималася вся армія. Та і латиські стрільці, кажуть, врятували свого часу режим більшовиків. Тому всі народи колишнього СРСР мали б покаятися за те, що в минулому таки підставляли комунізмові своє плече.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослав Маринович — український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ. Ставши одним із 10 членів–засновників Української Гельсінської групи (1976), відбув 10–літнє ув’язнення у комуністичних «виправних» таборах і на засланні. Після звільнення став організатором амністійного руху в Україні (1991). Нині він проректор Українського католицького університету і президент Інституту релігії та суспільства УКУ. Маринович — лауреат премії журналу «Сучасність» за публіцистику (1993), нагороди ім. Зеєва Жаботинського за міжнаціональне порозуміння і премій ім. Валерія Марченка (1995) та Василя Стуса (2009); кавалер Ордена Свободи (2008) та інших відзнак; нагороджений також Кавалерським хрестом державного ордена Республіки Польща «За заслуги» (2006).

ДОВІДКА «УМ»
Міжнародний день проти насилля вперше відзначено ООН 2 жовтня 2007 року, в день народження Махатми Ґанді — лідера руху за незалежність Індії та засновника філософії й стратегії ненасилля. Принцип ненасилля (ненасильний опір) як форму соціальної боротьби прийняв широкий загал в усьому світі в досягненні соціальної справедливості. Організація Об’єднаних Націй у зверненні зазначала, що її створення мало на меті припинити насилля через поширення культури миру, терпимості та підвищення людської гідності. Схожі ідеали є у спадку Ґанді. «Ненасилля — це перший пункт моєї віри. Це також останній пункт мого кредо», — говорив Махатма. Наразі екстремістські догми та ідеології насилля мають попит, а помірні настрої усуваються. Засновники Міжнародного дня проти насилля вважають, що мають донести звернення Махатми Ґанді до більш широкого загалу.

 Ярослава Музиченко 

Фото: dt.ua