У нижчеподаному «меню», складеному в стилі дружніх, інколи — іронічних рекомендацій читачам про те, як культурно вбити свій літній час не без користі, а з задоволенням, — виключно «десерт».

ПРОчитати… Перевірений літній жанр — детектив. Тонізує мізки й відвертає від нав’язливих (економічних) думок. Конвеєрна вульгарність від мадам Донцової (та її мопсів) відкидається відразу!

Рекомендації в цьому пункті — європейські, своєчасні.

Видавнича сенсація останнього часу — триптих від шведського письменника Стіга Ларссона «Мілленіум». Три ваговиті цеглини. «Дівчина з татуюванням дракона», «Дівчина, яка гралася з вогнем», «Дівчина, яка підривала повітряні замки». Книжки розлітаються, як пиріжки. Ціни в нашій валюті (за том) не дуже демократичні: близько 100 гривень (але беруть).

Стіг Ларссон — як пісня печальна в літературному репертуарі благополучної Швеції. Бідолаха-журналіст, який зліпив три томи про пригоди публіциста Мікаеля Блумберга і психопатки Лісбет Саландер, так і не побачив своїх книжок виданими. Помер у 2004-му, ледь переступивши поріг 40-ліття. Інфаркт. А перед тим видавництво Piratfоrlaget категорично відмовилося укладати з ним контракт. Не оцінили, дурні, вигод від можливої здобичі.

Уже по смерті письменника в інших видавництвах його томи стали штампувати казковими тиражами. У маленькій Швеції розлетілося кілька мільйонів примірників. У США сукупний тираж перевалив за десять мільйонів. Російське «Ексмо» також розраховує на мільйони, видавши книжки в суперобкладинках. А Голлівуд готує блокбастер із Бредом Піттом за мотивами трилогії (прем’єра — 2012 р.)

Твори Ларссона — тут не кривитиму душею — аж ніяк не «велика» детективна література (до якої зараховуємо Едгара По, Конан Дойла, Крісті). У нього — міцно зроблені, захоплюючі, хоча й композиційно рихлі історії.

Його сюжети підкуповують «приятельською» авторською манерою і шокують безоднею людських збочень.

Наявна соціальна складова (автора помітно хвилюють виразки шведської «сім’ї»: корупція, торгівля секс-послугами).

Але головне — хвацько сконструйований образ «сищика» XXI століття. Та ж таки Лісбет: дівиця не промах, бісексуалка й хакерша. Худюча як тріска й розумна як диявол. Балансує на межі психічного роздраю і витонченої геніальності (як горішок, розколола теорему Ферма).

Бойовий образ (парадоксальний розвиток феміністичної стратегії місіс Марпл у ритмах новітнього часу) слугує в триптиху «голкою», що прошиває основні й допоміжні сюжетні візерунки.

Саме цей образ — досягнення і відкриття письменника.

Він планував провести свою фурію лабіринтами ще семи книжок. Не вдалося.

У першому його «романі таємниць» (про сексуального маніяка і піврозпад старовинного роду) виникають грізні громадянські інстинкти: нетерпимість до нацизму. В другому і третьому — жорсткий рахунок, пред’явлений шведському уряду, який покриває витівки розпусних чиновників.

Це те чтиво, яке ковтаєш за ніч. Якщо вже сам Стівен Кінг виражає Ларссону респект… На жаль, посмертно.

Ще один варіант корисного «вбивства» — книжка Тани Френч «У лісовий хащі». На неї мене вивів Лев Данилкін, оглядач московської «Афіші» (київської, як відомо, немає). Підкупило вже перше речення в детективі про загублених дітей і неприкаяного сищика: «Уявіть літо з дитячого кіно, знятого в маленькому містечку наприкінці 50-х...»

Уявив... І констатував: добротний авторський стиль — рідкісне задоволення в масовому жанрі. Такий стиль був у Жапрізо, таким стилем сьогодні може похвалитися хіба що Гранже...

Тана Френч разом зі своїм детективом Робом Райаном намагається розкрити таємницю смерті якоїсь Кеті. Проте нитки в клубку заплуталися в далекому минулому. Як розумний інженер детективного сюжету, вона натякає: не завжди потрібно розплутувати те, що злиплося в клубку трагічного «вчора», і не до кожних дверей знайдеться ключ, якщо вони замкнені намертво. Якісна відмінність цієї книжки — двозначність розв’язки.

На продовження напряму — Стефані Мерріт, «Шепіт у темряві». Теж — new book, love story з детективною начинкою й готичним соусом. Це дебютна книжка пані Мерріт (досвідченої журналістки), але критики
бачать у ній свідоме продовження колись успішного досвіду Діани Саттерфілд («Тринадцята казка»). Остання, як відомо, вирішила повернути на книжкові полиці модифіковану версію британського роману — неоготику, традиції Дюмор’є, Бронте.

У «Шепоті» Мерріт — наукове середовище й одержимість закоханості, неземна краса (персонажів) і страшні-страшні таємниці (минулого). Творчі таємниці минулого є і в першому прекрасному романі Діни Рубінної «Біла голубка Кордовы» (Ексмо, 2009): творчість та імітація, мистецтво і фальсифікація. Раджу.

У вітчизняному «літменю» на званому обіді вибір убогий, тут триває піст. Читабельна белетристика, яка затребувана не тільки контингентом магазину «Є», а й на міжнародних розкладках, — це, не сперечаюся, нав’язлива тема для досліджень місцевих звичаїв та гонорарів...

Найближчим часом, кажуть, очікується нова книжка («Мати все») від нашої багатотиражниці — Люко Дашвар (Ірина Чернова). А тим, хто «відстав від потяга», можна порадити звернутися до минулого письменниці: «Село не люди», «Молоко з кров’ю», «Рай. Центр». Ще раз про любов… Про це й пише.

Із літературного доробку сучасного класика Марії Матіос на літо сміливо можна рекомендувати дві книжки.

«Кулінарні фіглі» — для шлунка. Рецепти, які апробувала біля плити сама письменниця, приправивши продукти літературними спеціями. «Чотири пори життя» — для серця. Філософія і психологія (три новели та одна повість), при цьому жодних повчальності й моралізування, а лише гірка просвітленість.

* * *

ПРОглянути… Нікуди не подінешся від любові: вампір уже вгризається іклами. Третя частина гучних «Сутінків» — «Затемнення» (з кіноідолом Робертом Паттісоном) — щойно стартувала в прокаті, а вже наздоганяє за зборами попередні частини.

Мода на вампірів не загадкова й не випадкова. Пошук «нового героя» масовою аудиторією, коли вже всіх перемацали (і аватарів, і трупи), вдало виводить мейджерів на стовповий місячний шлях — до гробів. До осикового кола.

Розважливе поєднання в «сутінковому» циклі ірреальності та моралі, поєднання в одному
образі примарності й привабливості (плюс удалий кастинг)... Ці пропорції і дають казкові дивіденди.

Є й проста відповідь на запитання — звідки істерія?

Нове покоління глядачів давно вибирає не «пепсі», оскільки це напій «предків»... Це покоління в пошуку інших фетишів. Том Круз, Бред Пітт, Антоніо Бандерас, які склали блискуче тріо в блискучому фільмі середини 90-х «Інтерв’ю з вампіром», усе-таки кумири батьків. А ці, недавно представлені упирі і красені (як Паттісон), вони «свої». Близькі й зрозумілі.

«Затемнення» легко затьмить літній кінообрій. На якому не так багато зірок. Не сприймати ж всерйоз липневу «Чужу» від продюсера К.Ернста, де — знову ж — про бандитську мерзоту 90-х, наче ці роки тільки й цінні історії виродками, а не людьми, які творили, любили і читали «Новый мир».

І все ж треба підштовхнути читача й до перегляду добротного російського кіно. «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського. Жанр визначений як трилер. Сам фільм існує в умовностях «діалогу». Діалог між чоловіками. І діалог кожного — з дикою, але прекрасною природою на острові серед Північного льодовитого океану...

Таке кіно розпушує борозну «адекватного» російського кінематографа XXI століття. У цьому степу проросли чудові твори: «Ейфорія», «Дзига», «Дике поле»…

Переконаний, кіномани придбали на літо й останні сезони стайлових серіалів «LOST», «Доктор Хаус», «Мислити як злочинець». До того ж на Першому телеканалі (Росія) запускають новий сезон «Обмани мене» («Теорія брехні») з інфернальним Тімом Ротом.

Той-таки телеканал, на відміну від наших «обмилкових» кнопок, хоча б ночами демонструє цікаве артхаусне кіно: «Маленька міс Щастя», «Гоморра», «Через Всесвіт»...

* * *

ПРОїхатися… Артхаус цілим «трафіком» буде представлений і на літньому міжнародному кінофестивалі в Одесі (з 16 липня).

На кілька днів можна «проїхатися» на південь, — живцем побачити Депардьє (він покаже «Мамонта» із собою в головній ролі).

Можливо, пощастить уздріти на розі Дерибасівської або Єкатерининської Сільвестра Сталлоне, Володимира Машкова (ходячий символ сталінської Одеси після «Ліквідації»).

У списках заявлені: Кшиштоф Зануссі, Еммануїл Віторган, Йос Стеллінг, Грегуар Колен, Рутгер Хауер.

А також видатна акторка сучасної російської кінопромисловості — Жанна Фріске.

Убогий наш Мінкульт на багатий фест виділяє близько 2 млн. Очікуються і приватні внески, оскільки президент заходу — впливова дружина віце-прем’єра.

Фестивальні покази — у кінотеатрах «Родина» і «КіноСіті». Відкриття — в оперному театрі.

Одеса (як і Київ) давно й щільно заклеєна яскравою поліграфією кінофоруму, і команді такого ж «міжнародного», але київського фестивалю треба брати «майстер-клас» у дружини С.Тігіпка: як вдало провести цього літа... піар-кампанію ще одного свята життя.

* * *

ПРОвтикати… Наш ворог — телевізор — у літню спеку пропонує переважно повтори. Оскільки олігархи та їхні ТБ-офіціанти нині зайняті перекуповуванням російської попси — вже на осінь. (Нібито остаточно «пожовтіє» Перший Національний із допомогою Лоліти та інших дам «без комплексів», чий знімальний день тягне на добру «десятку» євро.)

А в розпал спеки (кінець липня) більш-менш помітна традиційна гучна шестивечірня телеакція «Нова хвиля» в Юрмалі. Конкурс молодих виконавців і хіт-парад ветеранів попу.

Проект І.Крутого і Р.Паулса покажуть ТРК «Україна» Р.Ахметова і телеканал «Росія» В.Путіна.

Зі скандальних новацій конкурсу — принципова відсутність на ньому великої Музи, А.Пугачової. В якої, вочевидь, «конфлікт інтересів» із фінансовими потоками заходу.

Із ганебних «новацій» — присутність на цьому ж зборі масової пісні, причому від України (в конкурсі), якоїсь дівочої групи, яка обізвала себе «Пающіє труси»...

Тим часом «фішки» (з трусами чи ліфчиками в назвах) давно не сприймаються як стьоб. Це, на жаль, жорстока реальність без жодних оглядок на пародію (на неї талант необхідний насамперед).

Що ж, раніше зично звучали жінки, які співають.

Зараз — «труси», які «співають»... Саме ця деталь з інтимного гардеробу й визначає художній рівень музичних заходів такого роду.

* * *

ПРОгулятися… Посеред кам’яних джунглів закриті театри, немає «дорогих» гастролерів (такі у Києві влітку взагалі не передбачаються)...

Але в кожному разі музеї (арт-центри, галереї) навіть у спеку огорнуть прохолодою полотен.

Скажімо, цікавить відпускника тілесний «низ», по «це» цього літа — до Пінчука: до вересня триватиме, як зазначено в релізі, «міжнародна групова» виставка «Сексуальність і трансцендентність». Роботи сучасних художників, які «торкаються як тематики примітивного сексу, так і найбільш піднесеної…»

Втім, по те, що «вище» талії, у ділянці серця чи голови, — все-таки краще в Київський музей російського мистецтва (на Терещенківській) чи в скарбницю Ханенків. Там — усе стабільно (традиційно), не так «трансцендентно».

Водночас у київській галереї «Цех» на вулиці Фрунзе — «Бої без правил», виставка «антигламурного» одесита Євгена Петрова, який стверджує: «Малюю те, що дратує!» Збірним образом тут виступають злий пес та його господар. (Важко визначити, хто агресивніший.)

А в Brucie Collections (на вулиці Артема) на все літо розгорнуть фотовернісаж Сергія Михальчука. Його кінокамера створювала гарні світи у фільмах «Коханець», «Мамай», «Las Meninas». Сергій, до того ж, — заядлий мандрівник. І завжди в далеку дорогу він бере з собою відео- та фотокамеру.

Візуальним результатом цих мандрівок (Арктика, Франція, Шотландія і т.п.), і стала нинішня фотоекспозиція, що сприймається відповідно — «Весь світ в об’єктиві». Наче в піку іншому повсюдному тренду — «Весь світ — у кишені...»

Олег Вергеліс